Досвід біженства – важке випробування. Чужа країна, нові правила та інша мова багатьох спантеличують та перекреслюють весь попередній професійний досвід. Але є ті, хто рухається вперед і не зважає на складні обставини. “Амаль Берлін” має для вас чотири історії українок, які надихають і показують, що змінити професію ніколи не пізно.
Петриківка як порятунок і Великоднє чудо – історія художниці Олени Грішиної
(Фото – Katerina Kiper)
Киянка Олена Грішина після двох років перебування в Німеччині відважилася відкрити власну майстерню петриківського розпису в місті Хемніц у Саксонії. Там жінка планує писати картини, продавати свої вироби, проводити майстеркласи та лекції про українську культуру. Ще якийсь час тому молода матір та менеджерка з бізнестуризму нізащо б не повірила, що ця історія – про неї.
Інтерв’ю з Оленою Грішиною читайте тут.
Засновниця української галереї в Берліні Наталка Якимович: “Продала машину і ці гроші вклала в мистецтво”
(Фото – Олена Краснокутська)
У 2023 році Наталка Якимович, журналістка “Амаль Берлін”, режисерка та продюсерка, відкрила у Берліні першу галерею українського мистецтва Serpen Gallery. Дарка Горова поговорила з колегою про те, як журналістка прийшла до ідеї відкрити мистецьку галерею, до того ж за кордоном, чому вона обіцяла орендодавцю варити там борщ, чому назвала її Serpen, як облаштує там крамничку з українськими сувенірами та книгами, чи працюють українські виставкові зали також в інших країнах та чому Берліну дуже бракувало такого місця. І чи правда, що після повномасштабного вторгнення до українського мистецтва зʼявилося більше інтересу за кордоном та як взагалі за законом треба вивозити картини з України в ЄС.
Бесіда Дарки Горової з Наталкою Якимович тут.
Без знання німецької та досвіду. Як українка влаштувалася на роботу в садочок у Франкфурті
(Фото – особистий архів Наталії Романюк)
Професійна оперна співачка Наталія Романюк, яка рятуючись від війни виїхала до ФРН, несподівано для себе знайшла своє нове покликання. Вже понад рік жінка працює в одному з садочків Франкфурта. Ця робота для Наталії – велика втіха та одночасно велике випробування. Їй довелося починати з нуля, не володіючи мовою та не маючи педагогічного досвіду з маленькими дітьми.
Історія Наталії Романюк від Вікторії Чернікової-Берездецької тут.
“Мені відмовили в чотирьох місцях з п’яти. Ні, це не привід складати лапки”, – медсестра Марія Брусова про роботу і навчання в Німеччині
Марія Брусова виросла в Луганську, здобула вищу освіту за спеціальністю економічна кібернетика у 2004 році. Працювала економістом на заводі, а у 24 роки очолила цілий відділ. Проте підприємство не пережило кризу 2008-го. Тож жінці з дитиною на руках довелося пристосовуватися й змінювати чимало професій. Марія покинула Луганськ у 2014-му, коли росіяни обстріляли її район.
Жінка влаштувалася адміністратором у хостелі в Києві, перевезла туди свою маму і сина. “…те, що я заробляла, те на житло і витрачали. Це була одна з причин, чому ми перебралися до Харкова. Там все те саме, що й у Києві тільки дешевше і без понтів”, – сміється Марія. У Харкові жінка влаштувалася в бюро перекладачкою, а згодом вирішила вступати в медичний коледж. До отримання диплома залишалося пів року, аж почалося повномасштабне вторгнення. Після пережитого в Луганську, Марія цього разу вирішила не зволікати і їхати одразу за кордон.
У Німеччині Марія одразу пішла на мовні курси, отримала свій диплом з Харкова і почала процес його визнання. Зараз вона працює в лікарні та паралельно з роботою вчиться, адже має закрити дефіцит навчальних годин, які відрізняють українську освіту медичних сестер від німецької.
Стаття Наталки Якимович тут.
