Друга річниця повномасштабного вторгнення Росії в Україну припадає на дзеркальну дату – 24.02.2024. Мабуть, езотерики сказали б, що таке розташування цифр символізує баланс та гармонію, чи що це гарний знак.
Але українці в таке не вірять. Для нас 24 лютого – це як фантомний біль. Завжди буде з нами. Де б ми не були. Скільки б років не пройшло. На все життя запамʼятаю той ранок два роки тому, коли ми прокинулися на світанку від вибухів, і я сказала своєму восьмирічному синові: “Вставай, почалася війна”. Сьогодні – день, коли все наше життя зруйнували росіяни.
Ці два роки ми, українці в Німеччині, не сиділи в укриттях та підвалах без світла і зв’язку, не чули, як свистять над головою ракети, не здавали кров для поранених. Але ми відвідували їх в німецьких лікарнях, збирали для України гуманітарну допомогу, організовували мітинги, розповідали світові про звірства росіян та також погано спали. Це були найважчі два роки в моєму раніше активному, насиченому і щасливому житті. І знаю, що схоже відчувають інші шукачі захисту в Європі. Роки поту, перманентного болю і кривавих сліз. Два роки, як один безмежний день. Я в ньому помирала мільярд разів, а потім вставала і знову гарувала, як коняка.
Я побудувала нове життя з нуля. Раптово і незаплановано. В чужій країні. Без заощаджень і соцдопомоги. З дитиною. З десятком робіт і занять. З надзвичайно складним пошуком квартири, купівлею всіх меблів, оформленням тисяч папірців. Цілодобово моніторячи стрічку українських новин та сімейні чати. Емоційно і фізично згораючи. Два роки у венах тече один суцільний стрес. Моє життя перетворилося на існування біомашини.
Звісно, складні життєві обставини не вбивають мене, як ракети і набої, які летять на тих, хто зараз захищає нашу землю в окопах. Але всі українці – і тут, і там – жорстоко обпалені цією війною. У нас у всіх – колосальні здвиги в житті, психіці, світосприйнятті. Не в когось більша, в когось менша – одна велика колективна травма. Російська війна забрала в нас набагато більше, ніж показують у новинах. Навіть більше, ніж ми зараз усвідомлюємо.
Але ми все одно стоїмо! Я щодня кажу собі: обставинам мене не зламати. Як в тій фразі: “Світ думав, що українці стануть на коліна, а ми схилилися, щоб зав‘язати берці”.
В нас все одно є ми. Є наша любов – до себе, до дітей, до землі, до життя. Є повага до мужніх людей, які стоять за правду до останнього і платять за це найвищу ціну. Є подяка до тих, хто допомагає нам – в Німеччині та в інших країнах. Є віра в Бога і в справедливість.
Від Джакарти до Ріо, від Сіднею до Осаки сьогодні запалять свічки та вшанують хвилиною мовчання полеглих на полі бою захисників і невинно убитих цивільних. У понад 400 містах світу відбудуться акції пам’яті та демонстрації, пише інформагенція Укрінформ. Я і сама уже тиждень бачу анонси подій у онлайн-групах українських громад у найекзотичніших країнах планети.
За даними ООН, станом на жовтень 2023 року 6,2 млн українців залишили свою батьківщину. Ми розпорошилися світом, але наша ідентичність поїхала з нами. Сьогодні в Берліні і я, і мій – тепер уже десятирічний син – теж накинемо на плечі українські прапори та підемо до Бранденбурзьких воріт разом із тисячами наших. Наших – це не тих, у кого в кишені синій паспорт із тризубом. А тих, хто за справедливість, демократію і мужність. Хто з Україною у серці.
“І навіть коли я дізнаюся, що завтра настане кінець світу, сьогодні ще посаджу яблуньку”, – сказав колись Мартін Лютер. Саджаю по одній кожного дня. Тому що життя повинно тривати. Тому що добро завжди перемагає.