Днями трапилася зі мною прикра ситуація. У Берліні активно розвивається невелика українська компанія. Вся продукція в національній символіці. Тут тризуби, там синьо-жовті стрічки. Красивий дизайн, який апелює до патріотизму, чітко ідентифікує походження бізнесу, як українського. Окрім комерційних пропозицій підприємці збирають добровільні пожертви.
Люди симпатичні, справа наче хороша, багато схвальних відгуків. Підходжу до стенду і чую, як приємні дівчата намагаються розмовляти з клієнтами англійською та німецькою. Чекаю поки діалоги з данке, пліз, гуд лак завершаться. Вітаюся українською. Кажу, що чула про бренд і де їхню продукцію можна придбати. І у відповідь отримую російською: “Возьмите флаер, там вся информация”.
Мене, мабуть, не зачепило би це в Україні. Або якби бренд не ряснів тризубами. Або якби я прийшла до власників додому. Але ми в Берліні і питання “свої-чужі” часто стоїть гостро. І коли ти підходиш до вітрини, де все жовто-синє – відповідь однозначна. Стенд розташований у громадському просторі і працює на заході в підтримку України. Компанія ще й називає себе популяризатором культури. Весь маркетинг базується на тому, що це роблять українці, які плекають свої традиції. Я даю дівчатам шанс і кажу: ”Слава Україні!”. ”Героям Слава!”, — відповідають і продовжують пропонувати мені взяти листівки російською. Прощаються нею ж.
І не варто тут закидати про російськомовних в окопах. Як правило, саме ними намагаються фейсбук коментатори прикривати людей, які ігнорують мову. Солдатам нашим не до мовних срачів, а жінки ці не на передовій. Вони будують бізнес за кордоном. Для цього вони використовують не лише національні символи, але й державні. Вони апелюють до бажання іноземців підтримати саме українську культуру та громаду. Невже це так складно — бути ввічливими і відповідати на українську українською? Хвилину тому було ж англійською. Я не вірю, що люди, які вміють німецькою сказати «дякую, доброго дня, до побачення», не знають цих слів державною.
Може, це автоматично? Просто люди зі східних областей, розмовляють російською і для них моя українська така ж рідна, як і язик? Може, вони відповіли по-сімейному, наче я прийшла б до них на кухню. Чи втомилися за день від «гутен таг» і забули «доброго вечора»? Це аргумент, думаю я, і йду на сторінку бренду в соцмережі. Залишаю відгук не задля срачу — хочу, щоб власники компанії подумали про цей випадок. Пропрацювали, якщо це випадковість. Або пояснили, якщо це частина їхньої політики – відповідати українцям російською. Чи, може, просто, щоб вибачилися, бо не були ввічливі зі мною, як із іншими клієнтами. Але мій коментар просто витерли. Наче мене й не було.
Цю історію я чула від багатьох знайомих, які ходять на державні мовні курси в Німеччині. „Як буде українською danke?“, — заради ввічливості питає вчитель німецької. І йому гучно відповідають: «Спасіба!». Чимало людей, які переїхали з України за кордон через війну, навіть не задумуються над власною самоідентифікацією. Вони вчаться на мовних курсах коштом громадян Німеччини, сприймають цю вимогу до біженців, як норму, і сіють навколо свою погану російську, під виглядом української. Ми ж не будемо сперечатися, що російська більшості громадян України – дуже слабка і неграмотна. Тобто я назвала її «поганою» не через належність Росії (тут вже можна вмикати дискусію про «громадянство» мови). А тому, що знають цю мову наші люди насправді погано! Часто гірше за українську, яку хоча б вчили у школі. Тобто вона і є тим “суржиком”, якого буцім-то намагаються уникати російськомовні, аргументуючи своє небажання переходити на українську.
За своє життя без перебільшення сотню разів чула фразу: «У тебе така гарна українська. Не те, що у мене – суржик. Тож я розмовлятиму краще російською». Хоча рідко у кого ця російська наближена до літературної. Буквально нещодавно натрапила на відео популярної блогерки з Харкова, яка у Львові скаржилася на тиск через мову. Від її рідної російської, яку вона так вперто захищає, хотілося затулити вуха. Неправильні наголоси, вимова, конструкція речення і навіть окремі слова. І я була надзвичайно вражена чудовим рівнем розмовної української Марії Єфросініної та Олі Полякової, які через суспільний тиск, швидко перейшли з язика на мову. Їхні «кухонні» балачки у ютюбі звучать дуже впевнено та органічно. Наче так завжди і було.
Я на власному прикладі знаю, як складно змінювати мову. Якось я пробувала вести новини російською на ТРК “Україна” – і це був улюблений атракціон колег. Вони приходили в апаратну посміятися і думали, що я навмисне “лажаю”. Після кількох спроб стало зрозуміло, що у мене це ніколи не вийде. Моя непогана побутова російська, вивчена лише завдяки читанню книг та модних журналів, при ввімкнені камери вимикається! Повністю. Пригадую, якось під час марафону на 5 каналі в ефір включили Бориса Березовського. Я затнулася на якомусь слові, яке в українській і в російській різного роду і не змогла продовжити. Просто перейшла на повільнішу українську. Гість, до речі, все чудово розумів і відповідав російською.
Тому перед ютуб-каналом «Дорослі дівчатка», які вправно і дотепно пліткують нерідною українською, знімаю капелюх. От, до речі, і слово яке має різні роди. Я розумію, як непросто буває, коли хвилину перекладаєш в голові і описуєш якусь «красиву і нову»… “шляпу”, а на останніх секундах вона виявляється «капелюхом». Тож велика повага тим, хто перейшов на українську на роботі та в соцмережах. І неймовірне щире захоплення тими, хто українізується вдома.
Один із найвідоміших бізнесменів України Олег Гороховський, родом із Дніпра, кілька хвилин у відеоінтерв’ю пояснював, чому бізнес не потребує російської і повинен від неї відмовитися. Він говорив з помилками, характерними для російськомовної людини, але вперто українською. Засновник monobank переконаний: “Коли ти великий бізнес і транслюєш свою позицію на велику кількість клієнтів — це вже не особиста справа”.
Я теж вважаю, що питання мови – питання самоідентифікації. Кожна людина має право визначитися – хто вона, якої національності, до якої культури належить, якою мовою хоче розмовляти. І в демократичній країні з цього приводу не може бути ніякого тиску. Є вимоги законодавства до державних працівників, сфери обслуговування. Але як ти там у себе на кухні, – нікого не має цікавити! І ніхто не може дорікати.
Але чи етично, коли тебе питають, як буде українською «дякую» — говорити російське слово? Чи нема дисонансу в тому, щоб вчити німецьку в Німеччині і паралельно відстоювати російську в Україні? Чи норм брати допомогу як українець і ним не бути? Чи варто докласти певних зусиль, щоб тебе не сприймали навколишні як росіянина? Чи є необхідність чіткіше навести культурну межу між нашими різними і не братніми народами мовою? Чи можна вважати хамством, якщо тобі вперто відповідають російською українці, які щойно обслуговували іноземців англійською та німецькою?
І головне питання, через яке я й пишу цю колонку – чи накладає на людей додаткову відповідальність комерціалізація національної символіки?
Навмисне не вказую тут назву компанії, бо не хочу поширювати ненависть і причиняти збитки. Моя мета зауважити, що майбутнє нашої культури та країни вирішується не лише на полі бою. За кордоном кожен із нас — обличчя країни, яка просить у світу зброю, щоб вижити. А якщо ви ще й називаєтеся популяризатором «української культури» – то, може, варто опанувати десять слів, щоб відповідати клієнтам рідною?
Часом так багато зусиль йде на пояснення іноземцям, чому ми із окупантами не один народ. Особливо, коли декотрі з них пропонують здатися. Вони справді не вловлюють великої різниці між нами, бо мова ж одна! От я й вирішила звернутися до підприємців, які використовують символіку в своєму бізнесі – ви або тризуб приберіть, або змініть “спасіба” на “будь ласка”, будь ласка!
Читайте колонку Наталки Якимович “Про що говорити з Меркель” та про досвід одиночного пікету.
