На весняні канікули ми з сім’єю полетіли до Праги. На Карловому мосту до нас підійшла жінка і запитала російською, чи не бажаємо замовити у неї екскурсію. Ми не бажали. Наступного дня уже в іншому туристичному місці вона знову підійшла до нас із пропозицією показати місто. Простягнула яскравий буклет із описом своїх послуг. Красиві фото, якісна поліграфія, вказані ціни. Лише от послуги надавалися російською мовою.
Я пояснила, що екскурсії російською мене не цікавлять. Жінка доволі зверхньо переконувала, що вона професійний гід, родом із України, але послуги українською, на жаль, не користуються попитом. Майже цитата “українці вимагають, щоб з ними говорили на мовє, але платити не хочуть”. Звісно, я не хочу платити за перекладену на ходу екскурсію з імперськими наративами.
Я почала проводити авторські україномовні екскурсії у Парижі ще у 2015 році і заперечую твердження, що українська для бізнесу неконкурентна, нудна чи й узагалі непридатна. Ринок, звичайно, значно вужчий – не до порівняння з російськомовною клієнтурою з території колишніх республік СРСР. Та виправдання на кшталт “нема великого попиту на послуги українською”, “ринок ставить свої вимоги”, “фінансово невигідно” – не актуальні. Громадяни країни, в якій іде війна на знищення ідентичності, не можуть ігнорувати мовне питання. Я не претендую на істину, лише ділюся своїм баченням.
(фото – Мар’яна Гевак)
Мова ніколи не була винятково засобом спілкування, як би нам не намагалися цю думку нав’язати. Мова впливає на світогляд, на контекст, по-різному підсвічує фактаж. Вона є інструментом впливу. Саме тому кожна імперія найперше насаджує завойованим народам власну мову.
Знаю чудових гідів-росіян. Їхні екскурсії надзвичайно цікаві, феєричні, нестандартні. Вони з перших днів висловилися проти війни та підтримують українських шукачів захисту. Але це – росіяни. Вони розкажуть туристам про “білу” еміграцію, покажуть, де їли Ленін, Бунін чи Ахматова, прочитають вірші Пушкіна. Коротше, вчергове оспівають “велику російську культуру”. Бо це частина їхньої прошивки. Навіть уявивши неймовірне – що така людина проведе мені екскурсію українською – контекст не зміниться. Мені ж він завжди був чужим, а тепер став ще й ворожим.
Коли показую туристам квартал Монпарнас, мені важливо сказати, що у знаменитій “Closerie des Lilas” не лише Гемінґвей пиячив, але й наш Володимир Винниченко часто бував. Хоч йому там і не відведено іменного столика. І що культурна дипломатія Петлюри мала шалений успіх у Європі. А коли він сам опинився в Парижі, то харчувався у ресторані не від хорошого життя. Що художниця Софія Левицька ілюструвала поезії Аполлінера, переклала французькою «Вечори на хуторі біля Диканьки» Гоголя, підготувала видання з власними ілюстраціями. Художниця Марія Башкирцева виставлялася у Луврі, а письменниця Марко Вовчок співпрацювала чи не з найпотужнішим на свій час французьким видавництвом ось на цій от вулиці.
(фото – Мар’яна Гевак)
Справді, з доступним інтернетом для базової прогулянки гіди не так уже й потрібні пересічному туристу. А от щоб дізнатися більше, відшукати якісь ниточки, які тебе поєднують із відвідуваним містом – потрібна ця магія.
Скажімо, про Прагу я читала перед поїздкою багато. Читала французькі блоги. Бо українською (знову ж таки!) крім якихось шаблонних текстів на сайтах турагентств інформації я не знайшла.
З моїми рідними, які там проживають багато років, і гуглом ми прекрасно справилися. Я знаю тепер, у якому році збудований Карловий міст, як називаються скульптури, що його прикрашають, знаю династію чеських королів, коли створений празький зоопарк і багато іншого. Разом із тим, я хотіла побачити у Празі будинок, в якому жив один із моїх улюблених українських авторів – Улас Самчук. Письменник провів у чеській столиці більше десятиліття. А пошуковик виявився не надто корисним.
Мені хотілося пройтися слідами Олександра Олеся, Олени Теліги, Олега Ольжича і Євгена Маланюка. Уявити їхні будні. Зрозуміти, чого коштувала українським інтелектуалам їхня вимушена еміграція. Це моя сфера інтересів, а гід, що не орієнтується на україномовного туриста, навряд чи може задовольнити цю цікавість.
(фото – Мар’яна Гевак)
Саме тому важливо відстоювати своє право на україномовних гідів. Не перевзутих у повітрі. А тих, які розумітимуть та поважатимуть потреби українського туриста. Які не будуть заводити пісню про нашу спільну історію з сусідом, не будуть виправдовуватися тим, що вчилися у радянській школі, а збагнуть, що україноцентричність – відправна точка нашої нової історії.
Хтось боїться йти на фронт, не може постійно фінансово підтримувати армію, не вміє вести бізнес – буває. Але вже точно будь-який українець може говорити українською. Бо це код. Це приналежність. Хай це буде нашим пожиттєвим волонтерством! Не мейнстрімом, крутістю чи вигодою, а служінням своїм нащадкам.
Мар’яна Гевак – одна із засновниць Літературних прогулянок в Парижі. У французькій столиці та Бретані вона провела понад 100 екскурсій слідами літературних героїв та письменників, а також організовує ненудні екскурсії для дітей.
“Амаль Берлін” уже писав про карту українських місць Берліна, яку упорядкували активістка Олександра Бінерт та викладачка Європейського університету Віадріна Олеся Лазаренко. Матеріал знаходиться тут.
