Якось я шукала подарунок для знайомого хлопчика, який захоплюється дослідами, фізикою та математикою. Зупинила свій вибір на книжці “Цікава хімія. Життєпис речовин”. Почала гортати – і сама “залипла”: книга написана легко, з цікавими фактами та історіями, описами різних дослідів для “домашньої лабораторії”. Мій малий знайомий від подарунка був у захваті – розповідав про речовини та хімічні реакції, записував досліди на відео та виставляв у інтернет.
Авторка тієї та багатьох інших захопливих книг – Юля Смаль, від 2019 року вона живе у німецькому місті Вайден (Weiden in der Oberpfalz) у Східній Баварії. Приблизно за два роки жінка “з нуля” вивчила німецьку до рівня С1. Тепер викладає її підліткам-іноземцям та вчить української групу німецьких жінок, є активною учасницею “Пласту”. Також нещодавно стала учасницею Ради з інтеграції при Вайденській міській раді. Хоча на прохання розповісти про себе вона передовсім каже: “Я мама трьох дітей”.
Юля Смаль жила у Луцьку та Києві, понад 15 років працювала вчителем хімії, має досвід роботи в журналістиці. Коли народилися близнюки Марко та Олена, а потім ще й син Лесь, жінка почала вигадувати казки. Багато із них опубліковані. У 2012 році вийшла її “Абетка” та “Розмальовки та загадки ведмедя Веніаміна”. Також вона авторка повістей “Теплі історії з корицею” та “Хто повірить Елеонорі Чайці?” Українським дітям знайомі її казки “Різдвяна пригода”, “Перед Святвечором”, “День народження”. А деякі юні дослідники, можливо, і “хімічили” разом із Юлею, дивлячись відео з дослідами на ютубі.
П’ять років Юля з чоловіком та трьома дітьми жили в Китаї. Приїхали туди через його роботу, а згодом – з цього ж приводу – опинилися в Німеччині. Ольга Гринько для “Амаль Берлін” поговорила із Юлею про адаптацію в новій країні, чому важливо дати і собі, і дітям “відплакати та віджаліти”, про німецьких школярів і німецьку систему освіти та для чого вона стала учасницею Громадської ради Вайдена з питань мігрантів та інтеграції.
“Батькам треба розслабитися і дати дитині час змиритися з тим, що її висмикнули з рідного ґрунту”
Юля розповідає, що для неї переїзд в іншу країну ніколи не був проблемою, адже не любить засиджуватися на одному місці. Найважче зміну місця проживання пережила донька-підліток. Після життя в Китаї їй було дуже важко адаптуватися в Німеччині. “Там вона була зіркою: єдина блондинка, яка вільно володіє англійською, вільно почувається перед камерами, в школі мала гарну репутацію, її дуже любили учні та вчителі. Вона звикла до того, що була найкращою. А в Німеччині таких “блондинок” – пів школи. Окрім того, спочатку донька не знала мови, результати навчання погіршилися”, – каже Юля.
Тож жінка ухвалила для себе рішення: дати дітям час пережити зміни. Згадує: “Я вирішила, що перший рік не є аж настільки визначальним. А діти за цей час мали можливість прийти до тями. Я дозволила їм відплакати та віджаліти себе і те, що вони втратили. Бо навіть квітка, яку пересаджують, хворіє, а діти – набагато складніші істоти. Вони мусять проявяти емоції”.
Працюючи в інтеграційному класі, Юля зіткнулася зі схожими проблемами серед учнів. “Минулого року я бачила стрес у багатьох українських дітей. Багато з них не встигли оговтатися, пережити розлуку. Їх кидали в нове середовище, з незнайомою мовою та вчителями, які щось вимагають. А також батьки хотіли результатів, до яких звикли в Україні”, – розповідає Юля.
“Коли зупиняєшся на здобутому і перестаєш вчитися, вважай, що ступив на шлях до пенсії”
За словами Юлі Смаль, система освіти в Німеччині достатньо жорстка. До прикладу, вже у четвертому класі дітям доводиться складати екзамени, результати яких практично визначають їхнє подальше майбутнє – навчання у гімназії, Realschule чи Hauptschule.
“Мій молодший син, якому 10 років, навчається у четвертому класі та складає проби знань із різних предметів. Тобто вже у цьому віці визначається його майбутнє. А чи дуже хоче вчитися дитина в 10-11 років і чи може вона свідомо вирішувати, чим хоче займатися у майбутньому? Особливо це стосується хлопців. Відповідно, у німецьких гімназіях кількісно переважають дівчата”, – пояснює вчителька.
Що стосується освітніх програм у Німеччині, Китаї та Україні, то, на її думку, вони схожі. Каже: її діти на початку навчання в китайській школі мали такі ж знання, як і тамтешні школярі. Трохи відрізняється методика викладання, але багаж знань – подібний.
На її думку, з роками та поколіннями змінюються не учні, а радше умови, в яких вони навчаються та зростають. Попри те, що існують відмінності у культурі, традиціях та вихованні, реакція на стрес, навантаження, дорослішання та напруження – однакові.
“Сучасні школярі вільно висловлюють свою думку, ставлять питання, вони відкриті до світу, не бояться вступати в суперечку. Вони розкуті, і кожен – унікальний. Хоча треба розуміти різницю між “розкутість” та “хамство”. Також учитель має з повагою ставитися до учнів. В жодному випадку не можна принижувати, бути зверхньою”, – зазначає Юля.
Вона вважає, що гарний вчитель також повинен постійно навчатися. І додає: “Якщо ти зупиняєшся на здобутому і не поновлюєш багаж знань, то можна вважати, що ти ступив на шлях до пенсії”.
“У мене зазвичай на все є план. Але нічого з того, що зараз зі мною відбувається, я не планувала”
Активна жінка і в громадському житті свого міста. Нещодавно її прийняли в Громадську раду Вайдена з питань мігрантів та інтеграції. “Якось на своїх інтеграційних курсах я виголосила грізну промову, як треба організовувати семінари. Бо я ж пластунка і знаю, як це має бути. Смішна історія, бо після того я і роботу отримала, і в громадське життя міста мене затягнуло”, – розповідає Юля.
Для участі в Раді вона пройшла відбір: дві співбесіди, погоджувальне голосування, а також підтвердження від бургомістра. За її словами, до добровільно взятих на себе обов’язків у Німеччині ставляться так само відповідально, як до роботи на зарплатні. Усі засідання є обов’язкові до відвідування.
“До Ради обирають активістів, які мають певне бачення з впровадження в життя змін на краще. Певним чином вони впливають на політику в межах міста в усьому, що стосується мігрантів – від шкіл і групи продовженого дня до організації різних фестивалів. Моя тема, звісно, школа. Я не звикла чекати, поки хтось зробить мені добре. Вважаю своїм завданням створювати це “добре” самостійно”, – пояснює активістка.
Попри насичений робочий графік, не забуває Юля Смаль і про творчість. Нещодавно вийшла її різдвяна книжечка “Продавці хмар”, готується до друку збірка казок та віршів. Також авторка працює над книгою “Цікава мінералогія” та продовженням “Лесевих історій”.
“Я себе багато в чому обмежую, багато що відкладаю на потім. Про багато справ, які раніше планувала, навіть не думаю – не на часі, та й емоційно на це немає сил. В Україні залишилися моя мама, сестра з племінницею, маю там квартиру. Гріє думка, що є куди повертатися, але я не знаю, як складеться. У мене завжди на все є план. Але нічого з того, що зараз зі мною відбувається, я не планувала”, – зітхає Юля.
Для “Амаль Берлін” розмовляла Ольга Гринько.
Всі фото з приватного архіву героїні.
