Українська стріт-арт художниця Пташка Сомарі приїхала до Берліна після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Її одразу запросили намалювати у столичному районі Кройцберг стінопис, присвячений батьківщині. А опісля Сомарі отримала чимало пропозицій співпраці, навіть з-за кордону. Це вона з колегами створила графіті з Героєм України Олександром Мацієвським у центрі Берліна та співпрацювала з берлінським представництвом Uniqlo. “Сомарі створює фантастичний паралельний всесвіт із фігурами та пейзажами на основі постграфіті та ретрофутуризму”, – написали на сайті всесвітньо відомої японської мережі одягу.
Сомарі малювала мурали в різних містах Німеччини – найбільше, звісно, у Берліні. Але також їздила у відрядження в Македонію, Вірменію та Великобританію. З нагоди відкриття пісенного конкурсу “Євробачення” художниця створила з британським колегою у Ліверпулі унікальний інтерактивний стінопис – його герої оживали на екрані телефона та співали конкурсну пісню гурту Tvorchi.
Дарка Горова розпитала мисткиню, як їй вдається отримувати замовлення від німецьких фірм, чому саме в Німеччині так популярні стінописи, хто, для чого і в який спосіб малює “каляки-маляки” на щойно пофарбованих стінах та вагонах метро та скільки коштує створити мурал.
– Берлін – імовірно, найкраще місто в Європі для стріт-арту. Ви ж обрали його не випадково?
– Насправді випадково. Спершу я переїхала з Києва до Львова, але не мала, де жити там. Події розгорталися швидко: друзі-волонтери переправили на польський кордон, дівчина поруч їхала в Берлін. Тож ми з подругою вирішили їхати з нею за компанію, в інтернеті знайшли тимчасову ночівлю у друзів друзів. Я ніколи в Берліні не була, нікого в місті не знала. Сталося диво, що хвилею мене винесло саме сюди – це справді найкраще місце для стріт-дизайнерів. Не те, що в Європі, – у світі! Може, ще Лондон і Нью-Йорк.
– Яким виявився стріт-арт у Берліні? Наскільки тут просто проявити себе?
– В Берліні з’явилося одразу багато роботи. Першого ж місяця одна дівчина спитала, чи хочу я намалювати мурал завбільшки 20 м. В Україні це було моєю майже нездійсненною мрією – або немає грошей, або великі стіни малюють лише чоловіки. У нашій сфері жінок майже немає – на всю країну, може, з десяток. У Берліні я одразу побачила, як тут із цим легко: люди розуміють, у чому цінність, виділяють на стріт-арт гроші, дають повну свободу самовираження.
Тому я одразу почала працювати. Навіть не отримувала соцдопомогу – заробляю сама. Це добре, але також буває “низький” сезон без замовлень.
– Як взагалі відбувається пошук роботи у стріт-дизайнерів?
– Насправді я не шукаю – мене знаходять. Великий попит у цій сфері, тож одразу почався “сарафан”. Як кажуть німці, “контактен бауен” – хтось чув чи бачив, передав далі.
Загалом жінки в муралах – це рідкість. Німецькі замовники радіють, коли приходить муралістка, бо намагаються зберегти гендерну рівність. В Україні, на жаль, із цим навпаки – можуть спитати, чи жінці вдасться, бо це ж “чоловіча робота”. А я ще й українка, то німці хочуть підтримати, залучають до проєктів.
– Розкажіть, будь ласка, детальніше, які проєкти ви втілили в Німеччині.
– У берлінському районі Кройцберг є будинок, на якому щотри місяці малювали мурали. І після повномасштабного вторгнення вони вирішили присвятити стінопис Україні. Ми малювали його разом із білоруською стріт-арт художницею Фабіфою, яка мешкає тут вже вісім років, та двома українками – Олею Сабадін із Костянтинівки та Анною Статів із Краматорська. Я намалювала свою пташку (це моє альтер его), протитанковий їжак, свій будинок у Сєвєродонецьку, який горить…
Ще в рамках французько-німецького фестивалю у Фрідріхсхайні малювала стіну разом із 10 французькими та 10 німецькими графіті-митцями.
Для забудовника Deutsche Wohnen я розмальовувала арки у житловому комплексі на Франц-Нойман-Плац у районі Райнікендорф. Взагалі ця компанія дуже часто працює зі стріт-дизайнерами, для них розписували стіни зіркові художники.
Студенти університету в Геттінгені хотіли розписати стіну для своєї магістерської роботи, назбирали самотужки гроші – звернулися до мене.
З Тимофієм Максименком ми створили біля Музею Стіни (Museum Haus am Checkpoint Charlie) на Фрідріхштрассе 43-45 графіті з Героєм України Олександром Мацієвським. Стаття “Амаль Берлін” про це тут.
(фото – Дарка Горова)
Влітку їздила в Мюнхен на жіночий графіті-фестиваль – це було для мене справжнє щастя. Німецькі стріт-арт художниці вже п’ятий рік проводять цей захід: запрошують до участі 30 муралісток із усього світу. В рамках цього фесту я зробила стіну в мюнхенському тусовочному місці, яке нагадує артзавод “Платформа” в Києві. Там теж постійно концерти, фестивалі відбуваються.
– А ще ви брали участь в створенні стінопису Sound of Freedom в Ліверпулі, який був присвячений “Євробаченню-2023”.
– Це був дуже цікавий досвід. Ми працювали в тандемі з місцевим художником Нілом Кітінгом. Я зобразила свою пташку, а він намалював іншого птаха – Лайвера, символ Ліверпуля. Мурал мав елементи доповненої реальності: можна було наводити телефон на стіну – і пташки ставали активними, танцювали та співали пісню гурту Tvorchi. Моя пташка співала український куплет, а птах Ніла – англійський.
– Чому, на вашу думку, саме в Німеччині так популярні графіті? У чому їхня цінність?
– Мені здається, що це через свободу вираження. Ви ж подивіться на людей у Берліні – всі ходять, як і в чому хочуть. Це стосується всіх сфер. Як працюють німецькі замовники? Кажуть: ти маєш свій стиль, він унікальний, на тобі гроші – малюй, як бачиш. Вони цінують індивідуальність.
Бо в Україні замовники приходять зі своїм бачення: нам треба не твоя кольорова фігня, а жінка у вінку на тлі поля і неба. Вони хочуть щось стандартне.
Разом із тим, чудово розумію, що моя творчість для пересічного глядача – якась абстракція. Одного разу я брала участь у берлінській виставці, де сім днів розписувала стіни у лайврежимі. Для мене це була свого роду арттерапія: якраз почалися новини з Бучі, фото, відео – весь жах. І я його наче вимальовувала на стіні. Але мої персонажі завжди яскраві. Кров, чорні тіні – це не моє.
А згодом мені надсилають пропозицію роботи: одній компанії треба намалювати різдвяну листівку для клієнтів. І вони показують мою “реакцію на Бучу” і кажуть: “Нам подобається оце, виглядає святково”. Тобто люди взагалі не зчитують, але “має кольоровий вигляд”.
– Поговорімо про теггінг – вид графіті, який має дискусійну мистецьку цінність. Коли швидко наносять підпис автора на будь-яку поверхню, найчастіше в громадських місцях.
– Це малюють дуже андеграундні люди. Ви їх не побачите, ви з ними не познайомитеся. Вони ховають обличчя. Надзвичайно сегментована тусовка.
Така творчість у Німеччині заборонена. Все швидко відстежують, на них заведені файли в поліції. Коли графітник попадається за нелегальну діяльність, поліція має список усіх його робіт колегам з усієї Європи.
– Громадськість нарікає, що це досить егоїстичне захоплення: розмалювати чисті стіни дивними каракулями, які розуміє лише невелика група людей.
– Так, це свого роду клуб – задоволення отримують лише його члени. Сучасне мистецтво має важливий аспект – насолоду від впізнавання. Коли ви йдете вулицею і такі: “О, так це ж такий-то художник!” І те, що ви його впізнали, приносить насолоду. Коли ти йдеш вулицею, раптом бачиш оцю неестетичну фігню і знаєш, хто її намалював – це круто! Звісно, працює дуже локально, бо всі інші не в темі та думають: “Ну от для чого ви псуєте щойно побілені стіни?”
– На фарбування вагонів метро та стін доводиться потім витрачати мільйони євро. Хіба не доречніше залучити ці гроші на створення крутих муралів чи інші мистецьких проєктів для ширшого кола поціновувачів?
– Комусь цікаво робити мурали, а комусь малювати на поїздах. Це свого роду графіті-спорт: і швидко, і таємно – вони діють, як справжні шпигуни. Мають чітко продуманий план, безшумно пересуваються, пролазять через якісь лази. Я бачила відео, як хлопці залізли в депо і сховалися в приміщенні для працівників. А тут ці співробітники прийшли, ввімкнули світло, поставили чайник і вийшли покурити на дві хвилини. А графітники в цей час розписали вагони – і ніхто їх не помітив. Коли почалася війна, я бачила, як ці “шпигуни” вивозили людей з окупованих територій, тому що вони вміють бути непомітними.
Так, вони асоціальні. Їх не хвилює, що комусь доведеться цю творчість змивати з вагонів. Їм це прикольно. Але у людей завжди була ця потреба – залишити свій підпис на стіні. Ті ж петрогліфи в доісторичні часи. Крім того, у деяких бомберів є кодекс поведінки: не чіпати чисті стіни.
– А хто ці люди, які спеціально відстежують авторство бомберів, і як саме формують базу з їхніми малюнками?
– Якщо для більшості це нечитабельні каракулі, то є спеціалісти, які розрізняють і шрифти, і почерки. Це колишні графітники, які співпрацюють з поліцією.
– Скільки часу потрібно на створення стінопису?
– Залежить від стилю автора та типу поверхні. Я працюю з аерозольними банками та в такій техніці, що виходить швидко. От саме закінчила мурал на 70 метрів квадратних за три дні. На один метр квадратний потрібна одна банка фарби – у середньому вона коштує €5.
– Чи плануєте ви повертатись в Україну?
– Так, звісно! Дуже хочеться і повертатись, і щоб там були замовлення. Нещодавно мене підписали як українсько-німецьку художницю. Мене це неприємно вразило… Я українська художниця, просто зараз маю всі проєкти за кордоном.
Дуже хочеться, щоб кликали малювати в Україну… А то виходить, що художниця я українська, але всі можливості надала Європа. Мені здається, коли буде відбудова, буде потрібно багато малювати. Я на це дуже сподіваюся.
Усі фото надала героїня.
Читайте також:
Маршрут вихідного дня: Панкевег – прогулянка уздовж ріки із бьордвочінгом, конями та муралом про Україну
В Берліні відкрили мурал, присвячений Україні
Маршрут вихідного дня: галерея графіті у Берліні просто неба
Єва Герцог, українська дизайнерка в Німеччині: “Не поділили б Берлін на Західний і Східний, він був би модніший ніж сьогодні Париж”
