14 вересня у Дрездені відкрили виставку одеського митця Івана Ерма – Klause/Kajute I. Herm. Вона триватиме до 1 жовтня в артпросторі Hole of fame. Захід відбувся до відкриття Днів міжнародної культури (Interkulturelle Tage). З 1 жовтня експозиція переїде до Українського дому, де 5 жовтня о 18:00 відбудеться вернісаж. Виставка українського художника працюватиме тут до 10 листопада. Принт фоторобіт можна придбати, кошти підуть для благодійної організації “Корпорація монстрів”.
(© Hole of fame)
Виставку організували за підтримки ГО Plattform Dresden e.V у співпраці з Hole of Fame e.V та за сприяння Amt für Kultur und Denkmalschutz, Ostsäschische Sparkasse та KDFS у місті Дрезден.
Нині Іван Ерм перебуває в Одесі, тому участь у підготовці та встановленні експозиції брав дистанційно.
Митець та дослідник вивчав філософію та теорію культури в Одесі та кінорежисуру в Лодзькій кіношколі (Польща). Головним джерелом натхнення та центральним інтересом досліджень Івана є фантастичні та під час монструозні форми.
“Найважливіша риса людства – це невгамовна жага дива та прагнення неможливого”, – каже пан Ерм. Цей висновок набуває нових значень в контексті життя під час російського вторгнення.
Водночас Іван Ерм був частиною мистецької спільноти СРЗ-2, яка розташовувалася на території напівзанепалого судноремонтного заводу в Одесі. Там він мав свою майстерню у 2018-22 роках, яку довелося перенести через російське вторгнення та близькість заводу до портової зони.
Протягом цього часу Іван створював художні роботи переважно у змішаній техніці. Він працював з цифровими відео та фотографіями, а також деякими інсталяціями.
Пан Ерм порівнює свою майстерню в СРЗ-2 з келією ченця, відгородженою від світу, де він міг повністю присвятити себе роботі, вільній від зовнішніх впливів.
Організаторам виставки вдалося відтворити келію митця в Дрездені. Експозиція Klause/Kajute I. Herm представляє вибрані фото- та відеороботи українського художника у просторі, змодельованому за зразком майстерні Ерма на колишньому судноремонтному заводі СРЗ-2 в Одеському порту. У своїх роботах Ерм досліджує людську ідентичність через призму постановочної фотографії та стилізованих відеозаписів. Він зображує людей, чия особистість розмита до невпізнання під костюмами, цифровими маніпуляціями або сюрреалістичним гримом.
Іван Ерм розповів про життя і почуття художника під час війни.
Далі – його пряма мова.
“Я тішуся, що одеський міф нарешті виліз з цих радянсько-імперських “рибачок сонь”, пісень про биндюжників та маргінально-кримінального одесомамства. Нарешті картонно-лубочний образ Одеси з сороміцькими анекдотами та горе-засновниками міста, насамперед Катериною II (яка померла за два роки після підписання указу про перейменування міста), відходить у небуття, а разом з ним і статус одвічної російської колонії.
Скільки вже можна гратись в цей несмак? Новий міф з’являється. Одеса – місто вільних людей, українських художників та скульпторів.
Я народився в Одесі, мій прадідусь з прабабусею побудували будинок на Фонтані, в якому дорослішала моя мама, і саме зараз, коли Одеса нарешті почала усвідомлювати себе сучасним українським, європейським містом, я відчуваю себе тут по-справжньому на своєму місці.
З вулиць мені подобається – моя.
Провулок Ляпунова, потім Ляпунових, а тепер, можливо – Ройтбурда. За той час, що я тут живу – два роки – це вже третя назва. Будинок навпроти дещо втомився від часу, недбалості та вибухів. Тож його підперли дерев’яними балками, а провулок перекрили з обох боків, щоб водії раптом не в’їхали в ті підпірки. Завдяки цьому цей провулок став найтихішим в місті.
Мої кухонні вікна виходять на будівлю наукової бібліотеки, в кінці провулка сяє Одеський художній музей, через будинок від мене – ляльковий театр, а стінка в стінку з ним – український драматичний театр. Казкове місце.
Щоправда, місцеві батьки зрозуміли, що машини тут не їздять, тобто дітей можна випускати на двір. Тож спекотне літо без світла і кондиціонерів доповнив дитячий галас. Приємно, що в місті ще залишились діти…
Багато фотографів фіксують військові дії.
Мені цього замало. Я ніколи не отримував, дивлячись на документальні кадри війни те, що я отримував читаючи “Чарівну Гору” Томаса Манна, “Бійню номер п’ять” Курта Воннегута чи роздивляючись роботи Отто Дікса або Франсіско Гойї.
Я хочу зрозуміти щось, дивлячись на війну.
Чернуха, демонстрація смерті та руйнувань – не вчать. Так, це збирає перегляди та перетворює страждання на товар, який успішно та ефективно збувають журналісти, які гастролюють від гарячої точки до гарячої точки. Звичайно, те що вони роблять – це корисна справа, все це має допомогти зафіксувати злочини росії.
Але я не присяжний, якого треба переконати.
Я – учасник подій.
Мені потрібне осмислення, а не лаконічне судовий висновок.
Тож я намагаюсь осмислювати.
Можливо, моя виставка саме про це. Про втрачені та знайдені обличчя. Ідентичність, що розтягнулася в часі та просторі.
Спробувати відтворити келію (мою колишню майстерню) у Дрездені – це експеримент, який перетворився на певне висловлювання.
Келія – це місце, де я визначився з тим що я все ж таки митець.
Місце, де я приходив в себе після найсерйознішого творчого вигорання у моєму житті. Келія – це місце моєї самотності та одночасно місце моєї єдності з людьми. Мій пліт в нескінченному морі.
Я добре знаю, що таке починати життя з нуля за кордоном, але коли я його починав у Польщі як студент кіношколи, я мав досвід нескінченно далекий від досвіду біженця. І цей досвід біженця мене хвилює. Біженець приречений на відтворення. Ось і ми спробували відтворити. Перезібрати щось, чого вже не існує. А може тепер існує?
Цей експеримент – спроба відчути себе на місці людини, яка забираючи з собою з рідного міста частинку свого зниклого дому, намагається зберегти себе та продовжити бути собою в новому місці. Чи вона зможе? Чесно я для себе відповів “ні”, тому свого часу я повернувся до України з Європи.
Проте війна поки що дозволяє мені бути вдома. До яких висновків мені доведеться дійти, якщо я втрачу привілей цього тилового спокою? Не знаю. Можливо моя ідентичність тоді вкладеться в невелику дорожню сумку.
Рік тому ракета впала в 60 метрах від мого дому і у 20 метрах від будинку моєї матері. Такий він український тил.
З’явились нові звички.
Моє коло спілкування в Одесі скоротилося, без перебільшень, разів в десять. Дві третини – за кордоном, третина – на фронті. Тож тепер, коли хтось з найближчих з них приїздить, моє життя стає на кілька днів схожим на те, яким воно було до цього. Кожного місяця хтось все ж приїжджає.
Цей цікавий стан регулярного свята точно став чимось новим.
Гуляти по ночах тепер не виходить. Максимум до 23:59. Перевіряти після особливо гучних вибухів чи всі мої в порядку. Почав нарешті розуміти людей, які заводять рослини. Тепер квартира, в якій я живу, уся в рослинах. Слідкувати за графіком відключок, тримати павербанки на зарядці, носити з собою фонарик.
Ще звичкою стало думати, чому я особисто не на фронті, і знаходити різні відповіді для себе. Бачити сенс в тому, щоб зав’язувати шнурки чи прати шкарпетки не дивлячись на те, що може “прилетіти” в будь-який момент. Прилетить чи ні, а чисті шкарпетки роблять моє життя кращим. А це значить, що я вже відвоював у війни трошки себе.
Так, перші кілька місяців любити життя, яке принесло такий сюрприз як повномасштабне вторгнення, було важкувато, проте як нечемно і марнотратно було б дозволити собі залишитись в такому стані? Живого від мертвого ж щось відрізняє, треба за це щось бути вдячним.
Хіба це ескапізм – усвідомлювати, що ти живий в часи гострого почуття власної смертності? Чи може це просто адекватна реакція?
В моєму житті гедонізму не стало більше ніж раніше, хіба що більше мені захотілося кохання. Або ж мені нарешті стало сміливості собі в цьому зізнатися. І я отримав кохання якого прагнув.
Чи таким чином я сховався від війни? Чи може навпаки таким чином я знайшов в собі відповідь війні, притискаючись до коханої людини під час вибухів, від яких дрижить скло, а зі стін падають картинки.
Це не ігнорування війни, не ігнорування російських злочинів проти мене, моєї країни та інших українців, це найпряміша реакція.
Я бачу війну, дивлюсь на неї, і мені хочеться кохати та бути коханим, хочеться наділяти своє життя тим, чого мене намагається позбавити війна.
І я намагаюсь втілити це у своїх фотографіях.
Який інший принцип може бути ліквідним під час війни, мені невідомо, але я точно знаю, що мої друзі-військові на фронті намагаються жити так само. Хоч смерть поруч, мені не треба нагадувати собі, що я живий. Життя саме про це нагадує і не дає мені шансів про себе забути. І я йому дуже вдячний за це”.
Матеріал підготувала письменниця Ірина Фінгерова.
Адреси виставок:
14.09-30.09 Hole of Fame – Königsbrücker Straße 39, 01099 Dresden.
05.10-10.11 Ukrainisches Haus Dresden/ Український дом, QF Passage, Neumarkt 2, 01067 Dresden.
Фейсбук-сторінка Івана Ерма тут.
Інстаграм Українського дому в Дрездені тут.
Фото надані героєм матеріалу.
