Оксана Улан – сімейна лікарка, яка переїхала до Німеччини 30 років тому. Починала тут все з початку, вдруге здобула вищу медичну освіту у Гамбурзькому медичному університеті. Після працювала у німецьких лікарнях – і у 2010 році відкрила свою медпрактику.
А ще Оксана – глава німецького об’єднання місцевих лікарів та Українського лікарського товариства у Німеччині – організації, започаткованої ще після Другої світової для підтримки зв’язків із колегами в Україні. Крім того, віднедавна лікарка – членкиня робочої групи з інтеграції українських медпрацівників при уряді землі Шлезвіг-Гольштайн.
– З початком повномасштабного вторгнення чимало українських лікарів, медсестер і взагалі людей із медичною освітою приїхали у пошуках захисту. Ви як лікарське товариство допомагаєте їм?
– Звісно. До нас зверталося багато українських медиків, які попервах думали, що зможуть одразу працювати за фахом у Німеччині. На жаль, це не так. І я проводила вебінари та зустрічі, на яких розповідала про структуру німецької системи охорони здоров’я, медичне страхування, визнання диплома та роботу тут. Але у кожної землі свої особливості. І дуже тішуся, що зараз вже є фахові чати, з яких новоприбулі можуть про все це дізнатися. Я вже, радше, з боку Німеччини намагаюся розв’язувати ці питання.
– Як саме?
– Зовсім нещодавно мене включили до складу робочої групи з інтеграції українських лікарів, створеної при уряді землі Шлезвіг-Гольштайн. Зараз процес визнання українських медичних дипломів триває подекуди до чотирьох років, тому що усі системи на рівні земель перевантажені – місцеві установи просто не були готові до напливу такої кількості документів. Тож обговорюють можливість об’єднати ці процеси на федеральному рівні – можливо, це пришвидшить процес визнання, зменшить рівень бюрократії.
– Окрім признання дипломів, з якими проблемами найчастіше зустрічаються українські лікарі?
– За чинними вимогами, лікарі мусять володіти мовою на високому рівні – С1. Бо йдеться про діалог із пацієнтом та колегами, заповнення медичної документації. Але відверто визнаймо: за два роки цього досягли не так багато лікарів. Крім того, навіть якщо лікар вже знає мову на достатньому рівні та визнав свій диплом, йому дають дозвіл на роботу у ФРН лише на два роки. Після цього потрібно вже тут скласти досить складний фаховий іспит – і на жаль, це вдається не усім. Я знаю чудових спеціалістів, які з ним не впоралися.
І на урядовій робочій групі я цю проблему порушила. Бо не вважаю, що результати цього іспиту дійсно показують знання і сприяють інтеграції українських лікарів. Німеччина із цим втрачає дуже багато спеціалістів. Тому що хірург, який 30 років успішно оперував пацієнтів, не мусить знати відповіді на загальні запитання, які отримує випускник університету.
– З одного боку, є українські лікарі з великим досвідом, які потребують час для визнання дипломів. З іншого – велика кількість українських пацієнтів, які застрягають у чергах за медичною допомогою. Чи обговорювали на владному рівні можливість дозволити українським лікарям під наглядом працювати з українськими пацієнтами? Адже у ситуації з педагогами це спрацювало.
– Це мій великий біль. Тому що ще у 2022-му році я звернулася до усіх урядів і міністерств охорони здоров’я і запропонувала саме це. Хотіла заснувати центр, у якому приймали б українські спеціалісти. Під мою відповідальність – я б керувала ним як німецький лікар, брала на себе усі розрахунки й контролювала б усі призначення медикаментів.
Ми все розпланували, знайшли спеціалістів. Я наголошувала, що це лише проєкт на кілька місяців, який навіть не потребує фінансування – “вписалися” доброчинні організації. “За” висловилися усі – окрім установи, яка займається признанням документів. За їхніми правилами, лікарі, які не визнані німецькими установами, не мають права торкатися пацієнтів. Глава асоціації лікарів Шлезвіг-Гольштайну на це сказав: “Маю надію, що під час своєї подорожі до Іспанії я залишуся там лікарем, а не втрачу усі свої кваліфікації, просто перетнувши кордон”. Але це не допомогло.
Єдине, що нам вдалося зробити – мобільні пункти медичної допомоги у кооперації із Червоним Хрестом. Їхні медбрати брали на себе медичну відповідальність, а з ними були лікарі, які виїхали з України. Вони приїжджали до місць перебування українських біженців – центрів розподілу, тимчасових місць розміщення. На жаль, це не була повноцінна медична допомога – просто поверхневий огляд, після якого пацієнти отримували знеболювальні або антибіотики.
– Тобто про спрощення процесу признання українських медичних дипломів наразі не йдеться?
– Йдеться. Німецька влада все ж розуміє, що витрачає купу часу і грошей на компенсацію проживання, оплату курсів, бюрократичні питання. Як я вже сказала, створена група, до якої залучена і я, яка думатиме, як можна якнайшвидше інтегрувати українців.
Можливо, потрібно просто створити іншу систему контролю за знаннями для лікарів із міграційним минулим – не лише українців, а й афганців, сирійців тощо. Я розумію, що ми у Німеччині не хочемо працевлаштовувати самозванців, які лише номінально мають медичну освіту, а насправді все життя пропрацювали у фармацевтичному бізнесі. Але водночас маємо випадки, коли чудові фахівці стикаються з перешкодами, які дуже важко подолати.
– Ви кажете, що признання диплома триває чотири роки. А скільки займає вивчитися на лікаря з нуля?
– П’ять-шість. Такий варіант теж є, але старшим людям це не підходить. Ну і знову ж, потрібні міцні знання мови.
– А щодо медсестер – їхні дипломи визнають у Німеччині?
– Медсестрам набагато простіше. Тут є навіть організації, засновані так само українцями, які допомагають їм із працевлаштуванням – найчастіше до будинків для літніх – і дбають про документи.
– А чи можуть лікарі з поки не визнаними українськими дипломами працювати медсестрами чи медбратами?
– На жаль, ні. Вам тут скажуть: “Медсестра – це три роки навчання. Підіть повчіться на медсестру, тоді й працюватимете”. Лікарі й медсестри – це захищена професія. Без визнаних дипломів вони не мають права навіть доторкнутися до пацієнта.
Єдине, ким можуть працювати лікарі з невизнаним дипломом, – помічником медсестри. Це найнижча ланка у медичній системі. І я дійсно знаю українських медиків, які так працевлаштувалися. Але вони одразу говорили, що після війни планують повертатися до України. Навіть така робота – це певний спокій, джерело доходу. Не потрібно просити соціальні гроші, постійно комунікувати із Джобцентром
Помічник лікаря – теж незахищена професія. Єдине, що потрібно – мати певні кваліфікації. Водночас повну відповідальність за нього несу я як лікар. Але, знову ж, без міцних знань мови ніяк, бо доведеться багато працювати із документацією.
– Спитаю з позиції пацієнта. Чому так важко потрапити до україно- або принаймні російськомовного лікаря?
– Бо ми були завантажені ще до першої хвилі шукачів захисту. Україномовних лікарів у Гамбурзі та околицях взагалі можна перерахувати на пальцях – російськомовних, звісно, більше. Зрозумійте: сімейні лікарі у Німеччині, незалежно від мови, вже давно працюють на межі своїх можливостей, бо населення старіє і потребує більше медичного обслуговування.
Крім того, система у ФРН така, що якщо ти приймаєш забагато пацієнтів, тебе штрафують. Тобто якщо тобі дають бюджет на 1000 пацієнтів на квартал, а в тебе їх було 1 200, то ці 200 приймаєш “у мінус”. Це дурна система, про необхідність змін якої дискутують за кожної нової влади. Але поки руху тут немає.
Тож українських пацієнтів просто ніхто не хотів приймати, бо усі сімейні лікарі вже перевантажені. А німці, звісно, вимагають перекладача.
– І наскільки довга черга до вас?
– Десь три місяці. Але завжди, як і в будь-якому іншому праксисі, є нагальна допомога. Звісно, якщо є якась гостра потреба. Але не потрібно приходити, щоб “невідкладно” податися на інвалідність – це лише за попереднім записом.
Я розумію українців: їм важко увійти в контакт із німецькими лікарями. До мене іноді приїжджають пацієнти, які мешкають за 40-50 км. І я усіх поки що приймаю – але потрібно дочекатися запису.
– Ви німецький лікар, але водночас українка. А українці часто скаржаться на німецьких лікарів. Можете пояснити, чому?
– За розмовами з колегами з України я зрозуміла, що для українських пацієнтів сімейний лікар має бути на зв’язку 24 години на добу 7 днів на тиждень – усі мають твій телефон і дзвонять, коли захочуть. У Німеччині цього не можна робити в жодному разі.
На жаль, мій номер потрапив до якоїсь із груп українців – і мені нині дзвонить тисяча людей. Зараз я просто не відповідаю на дзвінки з незнайомих номерів. Намагаюся усіх перевчити: будь ласка, звертайтеся електронною поштою! Можете навіть українською писати на адресу праксису – мені передають усі повідомлення.
Буває, записується одна людина, а приходить п’ятеро, тому що їм “тільки спитати”. Або хтось вривається до кабінету, коли в мене триває інший прийом. Усе це неприпустимо. Але, звісно, не усі українці такі – проте подібні ментальні “особливості” потрібно вирішувати.
І я розумію, чому українці дуже часто їздять додому саме до лікарів – і мої пацієнти також. Здають там аналізи, а я їх вже тут за ними консультую.
– А хіба німецькі лікарі визнають зроблені в Україні аналізи?
– Не бачу в цьому проблеми. Звісно, якщо пацієнти тут хочуть податися на інвалідність, потрібно пройти німецьких спеціалістів. Можна дати їм свої якісь перекладені українські документи, але все одно вони мають самі встановити діагноз. А якщо просто болів шлунок, поїхав до України, швидко зробив там гастроскопію – без проблем.
– А щодо людей із психічними та психологічними розладами або клінічними депресіями, які потребують медикаментозного лікування – тут лише за зверненням до німецького лікаря?
– Так, для психічних хвороб дійсно потрібно звернутися до місцевого психіатра із перекладачем. Він має провести дослідження, встановити діагноз – і лише тоді виписати медикаменти.
Дуже багато травмованих і дітей, і дорослих з України. Коли до мене потрапляють такі пацієнти, я звертаюся до доброчинних організацій, вони надають консультантів-психологів. Але щодо психотерапії, то я раджу звертатися все ж до спеціалістів в Україні, вийти на них онлайн.
– Що б ви побажали лікарям та пацієнтам з України, які нині перебувають у Німеччині?
– Українським лікарям – трохи терпіння і наснаги, ви зможете працювати тут за фахом. І звісно, вчіть мову – без цього ніяк. Але пам’ятайте, що в Україні теж потрібні лікарі.
Українським пацієнтам – зрозуміти, що медична система тут не така, як в Україні. Тут є свої правила – і їх потрібно дотримуватися. Коли починають нарікати на медицину в Німеччині й розповідати, як все гарно було в Україні, я перепитую: “А гроші ви за це платили?” Тут теж за гроші – щоправда, дещо інші – можна отримати все і зараз.
Читайте також:
Психологічна підтримка для українців у Гамбурзі: куди звертатися та де знайти допомогу
