Марія Брусова – українська біженка, яка вивчила німецьку, знайшла роботу в клініці та от-от підтвердить диплом медичної сестри. Вона засновниця онлайн-спільноти “Українські медсестри в Німеччині”, де порівнює систему освіти та ставлення до пацієнтів у двох країнах.
“Досвідом треба ділитися”
Коли Марія почала процес визнання свого диплома медичного коледжу, то помітила, що в українських групах у соціальних мережах дуже мало інформації на цю тему. Тож вона й заснувала спеціалізовані спільноти в фейсбуці (4,7 тис. підписників) та телеграмі (1,2 тис. підписників). Роботи багато, тож їй допомагають інші дівчата-адміни. Вона часто публікує роздуми щодо своєї роботи на інших сторінках для біженців. Тож не дивно, що Марію іноді навіть впізнають на вулиці.
“Досвідом треба ділитися. Ми тут всі в одному човні на виживання. Не знаю, чому люди мало діляться інформацією. Наче у них хтось їхнє забере. Мені не шкода розповідати про себе, про правила якісь, пояснювати процедури з документами, які я успішно пройшла. Часом я навіть роблю консультації за донати для медсестер. На гарні речі спрямовую ці гроші в Україну. Я не відчуваю відриву від Батьківщини. Збираю гроші й на авто хлопцям, і на допомогу дітям”.
У соцмережах Марії іноді закидають, що вона не може порівнювати дві медичні системи, адже в Україні у неї не було досвіду роботи медсестрою.
“Це дивний аргумент, чесно кажучи, – впевнено продовжує жінка, – бо я ж в Україні лікувалася. Тому я достатньо знаю. От востаннє, коли з малим лежала, то довелося заплатити 4 тис. грн! А у мене оренда була 5 тис. Фактично всю зарплату витратила того місяця. І підхід до пацієнтів таки кардинально різний. Теоретично нашим студентам розповідають, що лікар лікує діагноз, а медсестра – пацієнта. Але на практиці ми бачимо інше. Я якось пролежала три тижні зі зламаною ногою в травматології і мені не допомагали навіть сісти в ліжку. Чи після кесаревого розтину… навіть згадувати не хочу те байдуже ставлення. А тут тебе ніхто не кидає на піклування родичам, які мають виносити судно. У лікарнях ніхто не лежатиме по вуха у випорожненнях. Тут вчать поваги, навіть коли ти миєш дупу пацієнту. І повага тут взаємна, до речі”.
“У Києва претензій багато, а грошей мало”
Марія Брусова виросла в Луганську, здобула вищу освіту за спеціальністю економічна кібернетика у 2004 році. Працювала економістом на заводі, а у 24 роки очолила цілий відділ. Проте підприємство не пережило кризу 2008-го. Тож жінці з дитиною на руках довелося пристосовуватися й змінювати чимало професій, поки вона знайшла себе в медицині. Марія покинула Луганськ у 2014-му, коли росіяни обстріляли її район.
“Як зараз пам’ятаю те 18 липня. Обстріли вже продовжувалися якийсь час. Маму і сина я відправила до батька, з яким раніше не спілкувалася, у Вінницьку область. Сама залишилася працювати. І от рано вранці вибухи зовсім поруч. Я жила зі сторони Станиці Луганської. Вибухи такою лінією пролягли просто поруч з моїм будинком. У той день я не вийшла на роботу. Купила квитки – і 23 липня виїхала з дому. Зараз виходить – назавжди”.
Жінка влаштувалася адміністратором у хостелі в Києві, перевезла туди свою маму і сина. Це була трикімнатна квартира на Шовковичній, неподалік Майдану, в самому центрі столиці. В одній кімнаті жило шість дівчат, в іншій – вісім чоловіків, і ще в змішаній було 10 ліжок. У таких умовах родина прожила майже рік.
“Ми так жили, що німцям і не снилося. У Києва претензій багато, а грошей мало. Біженцям не було майже ніякої допомоги. Жили на мамину пенсію. Бо те, що я заробляла, те на житло і витрачали. Це була одна з причин, чому ми перебралися до Харкова. Там все те саме, що й у Києві тільки дешевше і без понтів”, – сміється Марія.
“Тут є шанси наскладати на якусь хатинку в селі”
У Харкові жінка влаштувалася в бюро перекладачкою. Цікаво, що англійську вона вивчила самотужки у підлітковому віці завдяки аудіокурсам ЄШКО. А ще майже 10 років практики – спілкування з іноземцем, в якого була закохана. Марія вирішила вступати в медичний коледж у 38 років, за компанію з подругою, яка працювала косметологом. До отримання диплома залишалося пів року, аж почалося повномасштабне вторгнення. Після пережитого в Луганську, Марія цього разу вирішила не зволікати і їхати одразу за кордон.
“Спершу я цілилася на Польщу. Там значно простіше з дозвільною системою. Можна було працювати подологом без освіти, наприклад. Тут так не можна. Але коли я побачила оцей забитий людьми вокзал у Кракові, вирішила їхати далі. Я знала, що у Німеччині катастрофічно бракує середнього медичного персоналу, а отже я буду затребувана”.
Марія згадала, що німецькі рекрутери кілька разів приїздили до Харківського медколеджу під час навчання з гарними пропозиціями для випускників.
“Я ще тоді думала: це хороша перспектива. У мене була мрія заробити на квартиру в Україні. Але у нас навіть з трьома роботами на житло не заробиш. У Німеччині зовсім інші зарплати. Тут є шанси наскладати на якусь хатинку в селі”.
“Насправді мені відмовили в чотирьох місцях з п’яти”
У Німеччині Марія одразу пішла на мовні курси. Каже, що навчання складне, але знання англійської допомогли. Згодом жінка отримала свій диплом з Харкова і почала процес його визнання.
“Я була дуже натхненна першою співбесідою в лікарні. Ми так гарно поговорили. Здається, що і я їм сподобалася і вони мені дуже. Звісно, я засмутилася, коли за кілька тижнів отримала відмову. Але я всім дівчатам нашим раджу: не складайте лапки, коли чуєте “ні”. Тут багато можливостей, треба йти далі, шукати інші двері. Зараз я працюю в клініці, де на €400 вища зарплата, ніж там, де мені відмовили”.
Марія зізнається: “Насправді мені відмовили в чотирьох місцях з п’яти. Десь навіть не захотіли зустрічатися, бо бракувало досвіду, десь обіцяли подумати – і не поверталися. Але врешті я працюю неподалік свого місця проживання, і це дуже зручно. Треба концентруватися на своїй меті і просто рухатися до неї крок за кроком”.
Дефіцит навчальних годин – колосальний
Паралельно з роботою Марія вчиться, адже має закрити дефіцит навчальних годин, які відрізняють українську освіту медичних сестер від німецької. Тут багато вчать працювати зі страховими документами, замовляти пацієнтам необхідні системи післяопераційного догляду. У нас такі послуги просто відсутні.
“Різниця колосальна. В Україні 2 тис. теоретичних годин і десь 900 практичних, а в німців – 2 тис. теоретичних і 2,5 тис. практичних. У нас багато непрофільних предметів: навіть якщо після 11 класу вступаєш, то в коледжі ще є історія України, філософія, економічна теорія. Дві пари фізкультури на тиждень! Якщо це все відняти, то бракує ще більше теоретичних медичних знань. Тому або ти йдеш вчитися знову, або йдеш працювати і паралельно довчаєшся. На це піде від дев’яти місяців до двох років. Тобто ти не одразу стаєш медсестрою, але можеш уже працювати помічницею”.
Зарплати у помічників медичних сестер/братів в Німеччині коливаються від €2,4 тис. до €2,9 тис. брутто. Тобто на руки, залежно від податкової групи, з різними доплатами молодший медичний персонал отримує десь €2,5 тис. У медсестер брутто – від €3,7 тис.
“Кожен день, наче маленький подвиг”
Марія вважає, що проблема української медицини комплексна і починається з системи освіти. У Німеччині, щоб вступити до медичного вишу, треба мати всі одиниці – тобто найвищі бали. А в Україні часто поступають за хабарі.
За усіх побачених плюсів медичної системи в Німеччині Марію не дивує, що українці на неї постійно скаржаться: “Перше – мовний бар’єр. Далі – справді складно потрапити без поважної причини до лікаря, доводиться довго чекати термінів. Але головне – медицина тут доказова. Оцей жарт про парацетамол… Це ж тому, що тобі тут не виписуватимуть тонну “фуфломіцинів” і бадів, якісь противірусні, дія яких не доведена. Тут лікують, а не гроші заробляють через фармкомпанії. Українські лікарі цим усім явно зловживають”.
“Це дуже стресова робота, але мені подобається. Кожен день наче маленький подвиг робиш. Відчуваєш, що твою роботу цінують. Тут, в Німеччині, медстестрер поважають і в лікарнях, і в суспільстві. Це теж допомагає долати якісь складнощі”.
Читайте також про українку, яка відкрила в Берліні косметологічну клініку та салон краси
та про ресторан “Та, яка з вишнями”.
