Раз на 4-5 років у мене новий етап: нова зайнятість, люди, обставини. Тепер – країна. З одного боку я дуже втомилася стартувати знову і знову впродовж двох десятиліть. Вливатися в нові колективи, розпочинати нові справи, братися за маловідоме – після досягнення успіхів на попередньому місці роботи. Так складалося, що навіть особисті драми, розлучення та розірвання стосунків теж йшли паралельно і циклічно. Тобто раз на 4-5 років завжди було дуже стресово і важко. З іншого – я ніколи не шкодувала про зроблені непрості вибори, десь рішучі принципові розриви та спалені мости. Це додавало життю смаку, тримало в формі. Зрештою питання самоідентифікації не було критичним.
Минулого тижня я писала статтю за участі кількох героїв. Згодом колега порекомендувала вказати їхні професії. І мене це спантеличило, бо розповідь була не про кваліфікацію, а про те, чому ці люди бігтимуть благодійний марафон. Я засумнівалася і залишила просто імена. Бо в контексті марафону ні їхня зайнятість, ні сімейний стан не є визначальними для події та розповіді.
Пригадую, якось 8 років тому я неочікувано залишилася без роботи і дуже важко переживала цей етап. Подруга, яка тоді стала справньою опорою, розважала мене походами на різні прийоми і, звісно ж, представляла як “телеведучу”. Бо наче так воно і було з історії нашого з нею знайомства і за останнім моїм місцем роботи. Природно, що всі одразу зацікавлено уточнювали: “Яку програму ви ведете? На якому каналі? Де подивитися?”. Тоді я наче перестала існувати. Бо – що це за ведуча без програми, чи журналіст без медіа.
Для мене робота завжди була на першому місці. Я = робота. А потім вже все інше. Всіх друзів я знаходила на роботі – це було моє хобі і дозвілля. Навіть сидячи за столом чужого дня народження, мої думки невпинно крутилися щодо ідей для роботи. Нащупати себе поза роботою виявилося складним процесом. 8 років тому цей процес дуже швидко завершився, я просто стала продюсеркою.
А опинитися Наталкою Якимович в незнайомому місті, без знання мови – виявилося значно складніше. В якийсь момент я зрозуміла, що краще взагалі не розповідати про свої попередні досвіди роботи. Дивно звучало, коли закуповуючи каву та канцелярію для берлінського офісу американської компанії, я розповідала колегам за обідом, що насправді я продюсерка і скоро моє кіно вийде на Нетфлікс. А тут я просто тимчасово працюю, допомагаю налагодити роботу нового бюро. Думаю, багато хто з них досі вважає мене якщо не божевільною, то вмілою брехухою. Одна дівчина ретельно перевіряла достовірність лінку на мою сторінку у Вікіпедії, яку я вказала у резюме.
Зараз багато українців переживають такий досвід перевтілення, зміни зайнятості, статусу. Часто з пониженням соціальної ролі. Власниці бізнесів пішли працювати менеджерками та продавчинями. Вчительки та професорки сіли за парти в мовних школах. Фахівці великих компаній живуть на соціальну допомогу, бо вивезли дітей через війну за кордон. Це стосується і внутрішніх мігрантів. Хтось виїхав з міста і знайшов притулок в глибокому селі, хтось навпаки – стресує в натовпі незнайомців на вулицях столиці, після власного городу під Херсоном. Сотні тисяч втратили улюблену роботу. На тлі усіх трагедій, переживань, складного налагодження побуту, як надоїдлива муха, у вухах мільйонів звучить – хто я тепер? Біженець/біженка? Переселенець/переселенка? Шукачка/шукач притулку? Втікачка/втікач від війни? Тепер я просто мама/батько чи лише опікун/ка хворого родича? Жінка, яка чекає чоловіка з полону? Чоловік, що шукає зниклу безвісти дружину? Жодне з цих визначень не є комфортним. А головне, нічого не визначає, окрім розуміння скрутного становища людини.
Власне, я подумала, що принаймні під час знайомства треба навчитися представляти людей безвідносно до їх професії, роду занять чи сімейного статусу. Ширше, глибше, особистнішне. Гарно б зі щирими компліментами. Може, з історією. Нам усім потрібна підтримка.
Але головне — передусім варто подумати про себе. Прийняти складні обставини і відчути, що вони не визначають тебе, як людину. Бо кожен із нас – це цілий світ. І не важливо, як хто нас називає нині.
Читайте також інші колонки авторки про важливість розмовляти українською та як провести одиночний пікет в Берліні
