Відомий італійський фотограф робить портрети 100 українок, які залишили батьківщину після початку повномасштабного російського вторгнення і наразі мешкають в Берліні. Таким чином Франческо Франкавілья хоче повернути увагу західного суспільства до України.
“Війна триває вже два роки, і все рідше з’являється в новинах”, – каже Франческо. – “Це не наша провина, але ми звикаємо до цього: не тому, що люди погані, ні, це – природний процес, але я хочу нагадати, хочу струснути людську совість”.
Фотограф наголошує: час діяти, говорити про Україну, тиснути на політиків, щоб вони давали більше підтримки.
Наймасштабніший проєкт
Сто портретів в одному проєкті – особистий рекорд Франческо, ще й у такі стислі терміни. У межах схожої серії портретів, біженців з Північної Африки, італієць зняв 90 людей, а робота тривала майже два роки.
“Насправді навіть одного портрету могло б бути достатньо, аби передати суть, проте ми живемо у суспільстві, де щодня ми отримуємо мільйон візуальних сигналів”, – каже фотограф, пояснюючи, чому вирішив зробити саме сотню портретів.
“Уявіть собі виставку і 100 людей дивляться на вас. Я хотів, щоб їх було багато, щоб не можливо було відвернутися від них. Ви повертаєтеся від одних, а там інші 20, я хочу щоб люди дивилися в ці очі”.
Окрім фото, Франческо записує відео з учасницями, де пропонує їм розповісти про себе, своє життя в Україні, про свій евакуаційний шлях, про своє життя тут. Ці записи він теж планує використати під час виставок.
“Я хочу, щоб люди бачили, чули, відчували їх”, – каже митець.
Фотограф планує перетворити проєкт у виставки, видати книгу, пропонувати інсталяцію музеям, театрам, посольствам, в першу чергу в Німеччині та Італії, а потім і в інших країнах.
Наразі немає жодних домовленостей, зазначає він, але й робота ще не завершена. За плечима у Франческо вже чимало персональних виставок і проєктів з відомими людьми.
Спільні цінності
“Ви могли звернути увагу, що фотографій мене в інтернеті дуже мало”, – каже фотограф. – “Але ви можете зрозуміти, хто я, дивлячись на портрети моїх людей, людей, яких я знімав. Я обираю тих, з ким поділяю цінності”.
Зокрема, у портфоліо італійця світлини сербської мисткині і перформерки Марини Абрамович, китайського художника і активіста Ай Вейвея та американської співачки Патті Сміт.
Багато уваги у своїй роботі Франческо приділяє темі прав людини та викликам, з якими зіштовхуються переселенці.
Під час пандемії коронавірусу фотограф фіксував гуманітарну місію Ватикану в Йорданії, зосереджуючись на сирійських біженках, а до цього створив відео інсталяцію про біженок в рамках Ізраїльсько-Палестинського конфлікту.
Початком своєї кар’єри фотографа Франческо вважає 2014 – тоді його роботи, присвячені протидії італійській мафії, стали першою соло фотовиставкою в Галереї Уффіці у Флоренції, одному з найвідоміших музеїв образотворчого мистецтва.
До того як взяти в руки камеру, він понад 20 років був віолончелістом.
“Перша частина мого життя була присвячена продуктивності та дисципліні”, – згадує Франческо. – “Як юний музикант ти проводиш весь час зі своїм інструментом. Ти не ходиш гратись з дітьми, ти не займаєшся спортом, бо це може пошкодити твої руки чи пальці, у тебе немає вихідних і свят, бо ти вправляєшся в грі щодня”.
І попри те, що він ріс оточений любов’ю родини, він проживав багато самотності і суму.
“Ось чому я впізнаю це в очах інших людей. Бо це те, що я знаю”, – каже Франческо.
Частина більшої історії
Проте, в очах українок, які долучились до його фотопроєкту, він побачив не лише сум.
“У їхньому болі є багато надії. Ці люди вдячні, що вони живі, навіть попри сум через те, що відбувається щодня вдома і через зруйновані міста і життя, попри скорботу за тим, що було втрачено, за людьми, яких більше немає. Я бачу в їхніх очах надію попри біль”.
Чого фотограф не побачив в очах жінок, то це самотності.
“Дуже відчутна гордість, національна ідентичність. Ви така потужна нація, і я відчував цей зв’язок, цю єдність в кожній з них, навіть попри те, що більшість з них приїхали сюди самі”, – каже Франческо. “Вони ніби відчувають, що є частиною більшої історії, і це відобразиться в моїй роботі: 100 окремих життів, але всі разом, об’єднані в одну спільну історію”.
Цікаво, що Франческо працює сам на сам з моделлю.
“Під час такого штибу роботи немає місця для асистента. Тут йдеться про довіру і близькість”, – каже фотограф і додає, що з цієї ж причини організував зйомку у себе вдома. – “Коли люди бачать, що їх запрошують в особистий простір, вони дозволяють собі бути автентичними, навіть вразливими. Я відкривав їм двері, а сам їв фрукти і мав різдвяні шкарпетки на ногах. Я хотів, щоб вони бачили мене таким, яким я є”.
Більше, ніж портрет
У гості до Франческо завітала вже 81 учасниця. Першою була 36-річна Юлія Сосновська, яка настільки захопилась ідеєю фотографа, що взялася допомагати йому з пошуком наступних моделей, спілкуванням з ними та іншими організаційними моментами.
Юлія з Франческо познайомились рік тому через спільних знайомих.
“Він ще тоді сказав, що хотів би зробити проєкт про українців. І ось написав, що готовий починати і запросив на зйомку, каже, почну з тебе”, – згадує Юлія. Коли фотограф розповів про своє бачення і плани, вона одразу запропонувала йому допомогу.
“Я дуже вірю в цей проєкт. Хочу, щоб він відбувся. Мені хочеться зробити щось важливе”.
Юлія переїхала до Німеччини у квітні 2022, але тривалий час була зосереджена на родині. Вона приїхала сюди з мамою і молодшою сестрою, яка потребувала лікування, тож Юля багато працювала і не мала часу на волонтерські проєкти.
“Для багатьох учасниць ці фотосесії працюють як арттерапія, багато хто з жінок вперше зміг розповісти комусь свою історію. Франческо хоче їх почути, а для них важливо бути почутими, вони отримують більше ніж просто портрет”, – каже Юлія. – “Вони отримують можливість розповісти свою історію, яку тримали в собі 2 роки. Не всі готові були сказати про те, що потрібна допомога. Те, що всі тримались, не означає, що у всіх був на це ресурс”.
Соціальна відповідальність
Франческо, який мешкає в Берліні вже п’ять років, початок повномасштабної війни Росії в Україні зустрів у Італії, де готував мультимедійну виставу в Римському Оперному Театрі. Вже тоді він вирішив, що саме з Україною буде пов’язаний його великий наступний проєкт, але йому потрібно було майже два роки, щоб відчути, що він готовий.
“Саме Берлін дозволив мені побачити життя українських переселенців не тільки через телевізор, але й спостерігати за тим, як люди будують своє щоденне життя, перемагаючи травму і глибокий біль”.
“Припиніть вбивати людей негайно!”, – саме таке повідомлення несе цей проєкт, за словами Франческо. – “Біль універсальний. Цінність життя універсальна. Ми всі вбиваємо людей, якщо ми нічого не робимо, ми всі є частиною цього, ми всі учасники. Тому ми маємо діяти”.
Митець каже, що вважає фотографію своїм даром, який несе з собою й чималу відповідальність.
“Це суть моєї роботи. Торкатись душ людей, їхньої совісті, підштовхувати їх до того, щоб вони думали, аби вони рефлексували, аби їм було не байдуже, це єдине, що я можу зробити”.
Франческо вдячний кожній з учасниць, але наразі призупинив потік фотозйомок бо хотів би показати біженок усіх вікових категорій, проте жінки віком понад 70 років досі не відгукнулися. Якщо це ви або знаєте таких, і хочете взяти участь, напишіть будь ласка електронного листа Юлії kvitucha8@gmail.com
текст Альони Жук
Читайте також про берлінського кухаря, який монтує фільм про подорож Україною
та письменницю з України, яка вивчила німецьку “з нуля” і вчителює в Баварії
