Після перегляду “Залізних метеликів” зал Берлінале зустрічає знімальну групу гучними оплесками. Вони виникають й стихають кілька разів впродовж тривалих титрів. Хтось з верхнього балкону викрикує: “Байбаков – геній!”. Антон Байбаков – відомий український композитор написав музику для фільму. Стрічку про розслідування збиття пасажирського літака над Донбасом назвали “притчею про непокаране зло”.
Режисер Роман Любий у вітальному слові одразу говорить, що не хотів би, щоб Україну асоціювали з війною. Каже, що зворотною стороною його фільму було, зокрема, показати можливості українських кінематографістів. Адже стрічка об’єднала в собі і анімацію, і перформанс, і хореографію, і архіви та відео з соцмереж.
Фільм вийшов несподіваним, сильним, чуттєвим – як справжній витвір мистецтва. Наталка Якимович коротко поговорила з режисером фільму.
– Фільм закінчується епізодом евакуації з Ірпеня. Наскільки я розумію, коли почалася повномасштабна агресія, кіно вже було змонтоване. Довелося вносити правки?
– Першочерговий задум фільму був про військовий злочин, який непокараний і органічно призводить до нових і нових злочинів. Для мене все, що сталося після цієї авіакатастрофи, тісно пов’язане з тим, що ми маємо сьогодні.
Я почав працювати над цією темою у 2019 році. До цього я зробив два короткометражні фільми про військові злочини. Ці стрічки базувалися на матеріалах кримінальних проваджень, які ми отримали з СБУ. Це про Волноваху і про обстріл Східного. Але коли я почав працювати над повним метром про МН17, виявилося, що у нас не буде доступу до матеріалів, бо ще йде суд. І ми почали шукати, на що можемо спертися, що є в доступі, що відкрито.
Мені здається, що з цього Боїнга і почався бум такого роду журналістських розслідувань. Дані з телефонів, фото, відео, супутникові знімки, всякий хлам, який в інтернеті валяється. Ми почали все це збирати і використовувати для діла, мені це все дуже подобається. Спершу навіть думав зробити це базисом для чогось ігрового. Думав, може це буде прогулянка по замерзлому такому полю, місце злочину в 12 кілометрах квадратних. Камера буде знаходити якісь об’єкти, вони нас переноситимуть у документальні епізоди. Зрештою, це трохи й сталося, але поступово з’явилася хореографія і нові художні прийоми… До 24 лютого монтаж був майже готовим.
– А далі?
Потім я віддав цей монтаж співавторці сценарію Мілі Жлуктенко. Вона давно живе в Німеччині, навчалася в Мюнхені. Тож за роботу взялася німецька частина команди. Вони вже все довели до фіналу. Трохи змінили стрічку, може зробили її менш поетичною, але й менш хаотичною… Це було так доречно, що вони підхопили це, бо до повномасштабного вторгнення моїм головним сигналом фільму було «warning»… як це сказати…
– Попередження?
– … було очевидно, що щось почнеться, якщо не поставити крапку в цій історії, якщо не покарати винних. Але що ж… Коли вже сталося – Третя світова почалася, то про що тут попереджати? Все це втратило сенс на якийсь час і треба було, відверто кажучи, пів року, щоб якось знайти усьому цьому новий сенс. І от Міла дуже допомогла знайти оці нові акценти. Епізод з Ірпенем став абсолютно логічним продовженням думки, яку я хотів донести, коли брався за кіно у 2019.
– Якщо прочитати пресреліз фільму, то звучить все доволі заплутано – документальне кіно про авіакатастрофу MH17 на Донбасі з елементами хореографії та кінохроніки.
– У мене не було цілі робити щось дивне. Якщо це кіно порівняти з книгою, то текст був би документальний матеріал, а ігрова частина – це ілюстрації між главами. Це мої особисті рефлеаксії, які, впевнений, поділяє більшість українців. Так, я використав і хореографію, і пластику, і анімації, але це складно описувати, тут треба бачити відео. Мені просто дійсно зручно пластикою виражати те, що я думаю. Набагато зручніше, ніж словами. Так буває (сміється).
– Тобто ти розумієш, що такий мікс в описі фільму звучить дивно?
– Можливо, це справді звучить не дуже адекватно. Коли я раніше розповідав, що знімаю фільм про збитий літак, про військовий злочин і у мене там люди танцюють… Багатьох це дивувало. Поки я не показав, що саме маю на увазі. Було складно пояснювати, поки не було матеріалу. Коли з’явилося відео, то навіть найбільш насторожені видихали – а, ну так ясно. Це круто! Поки воно на словах, то звучить справді трохи крейзі.
– Фільми для того, щоб дивитися, зрештою. І цей мікс різних мистецтв вражає. Хто ставив хореографічні номери?
– Бріджит Фіске, ми з нею познайомилися в Лондоні, працювали разом колись над виставою там. Це довга історія. Вона британська хореографка і перфомерка австралійського походження. На проєкті, де ми перетиналися, вона була репетеційним режисером і ставила хореографію. Тобто вона фізично готувала акторів. Ми продовжили спілкування після проєкту. Якісь ідеї я їй накидував, багато консультувався, вона рекомендувала мені якісь речі подивитися, і так ми поступово все вигадали, тобто це наша спільна розробка. Потім було 2-3 репетиційні сесії в Києві. Дуже жаль, що на більше не було ресурсу. Було б круто, якби Бріджит могла б бути на всіх зйомках.
– Вона ж танцює як солістка в сцені очікування літака?
– Так. Головних героїв у епізоді очікування рейсу зіграли сама Бріджит і її чоловік Джозеф. І це теж символічно. Вони така екзотична пара – вона з Австралії, він малайзієць.
– Виглядало дуже переконливо.
– Нам довго не вдавалося в Києві знайти людей для цього ключового тандему. І я раптом кажу: «Бріджит, а ти не хочеш до нас із Джозефом приїхати?». І вийшло і круто, і символічно. Ой, ми тоді ще й почали знімальний процес із найскладнішого дня. Будь-який інший режисер поставив би цей день останнім. Коли 300 осіб задіяні у зйомках – це ж найскладніша сцена була. Поле під Києвом, спека шалена, піротехніка, ніхто нікого не знає, не до кінця актори розуміють, що ми від них хочемо. Але відбулося все просто дуже круто!
– Тобто ви справді зібрали 298 людей в полі?
– Так. Мені треба було, щоб ми не просто сказали – 298 людей загинули. Було важливо, щоб глядач відчув і побачив, як це багато людей, і за кожним стоїть історія, і ще люди, родичі, друзі… Мені треба було зрозуміти і показати, що це за черга стояла перед вильотом. У кожного ж були свої справи, мрії… От показати, що це живі люди, а не прізвища. Тому я вибрав наче етюд із парою, у них така побутова ситуація, яка часто трапляється в аеропортах. Вони загубилися і шукають один одного серед цієї черги. І там вже накопичується багато сенсів.
– Решта героїв в полі і всі хто задіяні в хореографічних номерах українці?
– Так. Але знаєш, виявилося непросто зробити, щоб черга в полі виглядала, як черга на літак, а не на маршрутку. Це така дурниця, але ми дуже намучилися тоді з одягом… і як ми не крутили, а виглядало все як черга на маршрутку. А потім прибрали колір, тобто зробили ці вставки чорно-білими – і все встало на свої місця.
– Які твої враження від Берлінале?
– Я дуже радий, що у нас були повні зали і публіка дуже вдячна і уважна була. Справді відчув, що приношу користь Україні. За час Берлінале дав близько 20 інтерв‘ю різним світовим медіа. І скрізь розповідав, хто ми, хто проти нас воює і якими методами, за що ми стоїмо, які цінності доводиться відвойовувати. Мені здається, зараз така моя місія – культурна дипломатія. І я трохи в шоці, що непогано справляюсь з цим завданням. Бо то справді необхідність. Після річниці, 25 лютого, у Берліні зібрався масштабний проросійський мітинг, багато німців туди прийшли з плакатами і квітами. Тобто хоч нас нині і підтримує майже весь світ, все може швидко змінитись, москалі ж це вміють. Я це до того, що і в Німеччині, і США, і по всьому світу людям культури є над чим працювати.
