Життєві умови в Берліні в українських утікачів різні. Одні місяцями чекають на розміщення в аеропортових терміналах, інші мешкають у гуртожитках, готелях або квартирах берлінців. Хтось живе у контейнерних містечках. Нана Морозова завітала до одного з них.
Місце спільного проживання українців в районі Шарлоттенбург-Вільмерсдорф його мешканці називають “хайм”, з німецької “гуртожиток”. До нього вісім хвилин неспішним ходом від станції кільцевого метро. Підіймаюся асфальтованою доріжкою вгору, минаю прохідну з двома охоронцями.
(Так виглядає будинок у хаймі. Двері ведуть у передпокій з кухнею та коридором до душової кімнати і туалету. Праворуч і ліворуч від входу – кімнати площею 13 м²)
Весь хайм розміром з поле для мініфутболу. На чотирьох «вулицях» з легкими одноповерховими будиночками живуть 160 людей, які приїхали з України. Серед них 25 дітей. Якби зібралися всі, звучала б не тільки українська, але й грузинська, азербайджанська, туркменська мови. Тут є вихідці з Афганістану, і з Кот-д’Івуару, і з Нігерії. Переважно це чоловіки українок, студенти або працівники, що жили в Україні до початку повномасштабного вторгнення.
Але зараз морозний зимовий вечір і навкруги тихо. На крихітних терасах де не де стоять маленькі столики з попільничками та легкі стільці. Поряд – ящики з землею – імпровізовані клумби, в яких влітку українські господині висаджували квіти і навіть огірки та томати. Дерев немає. Лише кілька ялинок і парк навкруги – за межами території хайму. Серед кущів бігають дикі кролики.
“Ми їх інколи підгодовуємо під час прогулянок,” – розповідає Льоля, невисока 52-річна яскрава брюнетка. Вона приїхала з Дніпра у вересні, аби приєднатися до своєї мами, яка вже чекала тут на неї з березня.
В Дніпрі у Льолі був свій магазин жіночого одягу. Дім, сад із сотнею трояндових кущів, альтанка з великим столом, за яким збиралися численні родичі та друзі. Тепер в її домі живуть внутрішні переселенці. Чоловік ходить в рейси – возить з Одеси хліб. Дочка з онуком в Празі. Син на фронті, а його дружина двома дітьми під Херсоном. Льоля з мамою та племінницею з двома дочками тут. Війна розкидала велику сім’ю. Але оптимізм – це точно друге ім’я цієї товариської жінки: “Чоловік готує таку смачнющу уху з заправкою з перців та трав! Приїзди в гості після війни – нагодуємо!”.
Колообіг допомоги в природі
Мати Льолі, пані Ольга – найстарша мешканка хайму. І одна з найактивніших. У свої 80 років цікава до всього нового. Дорогою з магазину складає вірші, вдома занотовує. Її пиріжки їли залюбки та нахвалювали волонтери з сусідньої церкви. Влітку вони привозили продукти та влаштовували для біженців благодійні пікніки просто неба. “Такі доброзичливі, чуйні, – розповідає жінка, – обіймали нас навіть вивчили і співали нам українські пісні”.
(Пані Ольга та Льоля у власній вітальні в хаймі)
Підтримка була потужна. Церкви, волонтери, прості берлінці організовували роздачу гуманітарної допомоги, зустрічі, гуртки, привозили посуд. Сумувати було ніколи. Тепер, коли українці вже отримали соціальні виплати, майже всі документи та облаштували побут, гостей-благодійників менше.
Біженці ледве оговталися від першого шоку, але вже самі виступають спонсорами родичів та друзів в Україні. “Ось, зібрала подарунки своїм у Дніпро, – Льоля показує великі пластикові сумки у клітинку. – Свічки поклала, ліхтарики, батарейки. Там же ані світла, ані тепла… А тут все це на знижках вигідніше брати”.
Між двох світів
Грошей не багато, але вистачає – пенсіонери та ті, хто ще немає роботи, не платять за житло. Але якщо є офіційний контракт – ліжко коштуватиме вже €350. Залишатися в хаймі не обов’язково. Дехто і WBS отримав, і квартиру знайшов. Втім, зважаючи на орендний колапс у Берліні, їх одиниці.
Іван та Сніжана теж мають WBS, але їм удача поки не посміхнулася. Вони приїхали у березні з Чернівців, щоб підтримати сина. Він спортсмен, чемпіон України, тренується у Берліні та дистанційно закінчує українську школу. У хлопця, здається, все складається добре – є англійська, змагання, перспективи. Втім, він тут себе не бачить. Родина так і не змирилася з новими обставинами. Іван – пенсіонер за українськими законами, але не за німецькими. Збентежений тяганиною з документами та нескінченним листуванням з соціальними службами, зневірився та кинув мовні курси. Втім, Сніжана відвідує їх чотири дні на тиждень. “Настрою немає, – розповідає вона. – Думки тільки про повернення, про те, як там мама в Чернівцях, виживає. І брат там”. Іван категоричний: “Навіть мови не може бути – тільки повертатися”.
Карти, гроші, два столи
Повернення в Україну – одна з головних тем і “вільмерсдорфських вечорниць”. Щосереди 8-10 старших жінок збираються у кафе “Дружба” (так назвали кімнату для зустрічей) на чай з печивом. Молодь на посиденьки не ходить.
Жінки поринають у спогади, діляться історіями життя, слухають вірші пані Ольги. Співають. Час від часу витирають очі, голоси зрадливо дрижать.
Сьогодні на столі “Кучерявий пінчер” – торт, який приготувала Льоля з двох видів бісквіта, просоченого соусом із сметани та цукру. Подруги зібрали по €2,5 на продукти. Здається, він і не дуже великий, але Льоля ледь підіймає його обома руками.
(Герой вечора – торт “Кучерявий пінчер”)
Кожного гостя зустрічають оплесками. Така традиція. Як і щосереди, прийшла Катаріне Пріто, практикантка програми Benn Wilmersdorf, яка є спонсором кафе. Програму започаткував Департамент Сенату з питань міського розвитку, будівництва та житлового господарства. Втілювати її допомагає Інтеграційне бюро в районному управлінні Шарлоттенбург-Вільмерсдорф. Місто і район дбають про соціальну згуртованість, налагодження зв’язків між сусідами, обмін знаннями та залучення мешканців притулку до спільної діяльності з мешканцями району Шарлоттенбург-Вільмерсдорф.
Поки що українки навчили Катаріне грати в карти. Української вона не знає, але спілкуванню у кафе це не дуже заважає. Втім, часто втрачаються важливі деталі. “Навіщо вони самі купують продукти? – запитує мене. – Сенат же виділяє гроші?!” З’ясувалося, жінки про це не знали і на пропозицію закупити продукти для свята 8 Березня ніяково знизують плечима: ”Ми й самі можемо“.
Весна, літо, осінь і знову весна
З чим несила впоратися тутешнім пенсіонерам, то це зі страхуванням, яке треба подовжувати що два місяці. Важко записатися до лікарів, пояснити свої скарги. І ще важче – призначити зустріч у нашому посольстві, щоб подати документи на український закордонний паспорт. За останнім розпорядженням ще й Джобцентр відтепер не буде надавати перекладачів тим, хто не говорить німецькою. Жінки розгублені. Хоч вони і відвідують мовні курси, навчання дається далеко не всім.
Нові виклики постають і перед співробітниками хайму. Досі тут не було стільки літніх людей. За останній час двоє вже померли у лікарнях. І менеджерам довелось уперше оформлювали відповідні документи, спілкувалися з родичами.
Кафе “Дружба” зачиняється о 18:00. Дві години пролітають швидко. Пані Тетяна з Кривого Рогу, з виду строга, але насправді чуйна жінка, несе додому шматок «Кучерявого пінчера» доньці та онукам. У них окремий будиночок. І це краще, на що в хаймі можна сподіватися. Часто в одному будинку живуть дві родини в окремих кімнатах по 13 м² з двома ліжками. А оскільки в такому випадку і кухня, і туалет-душ спільні, добре ладнати буває важко. Тож пані Тетяна вважає, їм пощастило: “Ми тут самі собі хазяї, своє все, – розповідає. – У гуртожитку з коридорною системою значно гірше. Думали, ненадовго: ось березень настане і поїдемо. Але, кажуть, наступ буде, то тепер, може влітку чи восени, дай боже. Тут не погано, але якби завтра сказали – перемога, одразу б квитки взяла».
(Пані Тетяна в гостях у подруг – пані Ольги та Льолі)
Всі фото – Нана Морозова/Амаль Україна
