З неймовірним успіхом відкрилася групова виставка українських та німецьких митців «Плоди гніву» у HaL. Щоб зайти у приміщення довелося простояти у черзі понад пів години. У залах зібралося дуже багато людей, серед публіки було значно більше німців, ніж українців.
В експозиції немає робіт, які б прямолінійно зображали жахи війни. Куратори хотіли акцентувати на універсальних категоріях – горі, страху, релігії, на дружбі та коханні. Мовляв, неможливо зрозуміти війну, якщо сам її не пережив. Однак можна зрозуміти окремих людей, перейнятися співчуттям до їхніх втрат.
Робота відомого українського скульптора Назара Білика – наче солдат з кіпербанк-роману. Усі фрагменти фігури скріплені шурупами. З одного боку це демонструє надійну цілісність, а з іншого – показує усю крихкість людини під час війни. Вона може розлетітися на шматки фізично, чи розсипатися ментально через трагедії, біль, втрати та зміни. Скульптура повернута обличчям до стіни і відсилає до перфомансу Сантьяго Сьєрри «Ветерани війни обличчям до кута», яку колись у 2012 році показували у Донецьку.
Кураторка Катерина Рітц-Ракул згадала цитату німецько-єврейського філософа Теодора Адорно, який стверджував, що писати вірші після Освенцима – це варварство. «Війни завжди змінюють мистецтво і породжують нові форми, нові твори – плоди гніву. Ми ще не знаємо, як ця війна змінить світ і вплине на мистецтво», – зазначила Катерина Рітц-Ракул.
У пресрелізі до експозиції йдеться, що багато митців після 24 лютого 2022 року втратили здатність творити. Ніхто не працює як раніше, наче нічого не сталося. Хтось взявся за щоденники та документацію подій, хтось – у пошуках нових методів самовираження.
Відомий своїми соціально-критичними та концептуальними роботами український митець Сергій Братков представив триптих «Втрачене». Картини написані у перші три місяці еміграції художника до Німеччини. На них жінки під тягарем війни. Вони переживають горе, втрату чоловіків та синів, змушені пристосовуватися до нових умов, піклуватися про дітей, іноді починати все з нуля у новій країні і при цьому душею та серцем бути вдома.
На першій роботі – уявне зображення з музею Марії Примаченко, який зруйнували росіяни. По центру Смерть тримає на руках немовля та маленьку чорну труну. Від зображення жінки в одному шльопанці на третій роботі віє відчуттям безпорадності.
Бельгійський художник Стівен Шепенс часто відвідував Україну та робив спільні проєкти з українськими митцями ще до війни. Скульптури з серії «Плоди гніву» мають кілька значень. Гранат – це релігійна метафора закінчення війни, коли зброю обмінювали на товари. Також фрукти відсилають до проблематики використання їжі як зброї, як це було в Україні під час Голодомору 1932-33 років.
Проєкт «Без назви» від Відкритої групи розпочався у січні 2015 року. Тоді кількість жертв на Сході України після нападу Росії становила 5 358 людей. Митці – Юрій Білей, Антон Варга, Павло Ковач та Станіслав Турін – почали фіксувати нові знайомства і друкувати їх на папері. Таким чином художники вирішили протиставити одну статистику іншій. Вони протиставили смерті зародження нових відносин. Принтер на столі видруковує дані, які постійно оновлюються. На довгих полотнах паперу вказано порядковий номер знайомства, ім’я та прізвище людини, дату, місце зустрічі чи якісь інші деталі.
На виставці також представлені роботи Алевтини Кахідзе, Лесі Хоменко та Миколи Рідного. Експозиція триватиме до 19 березня.
