Пласт у Гамбурзі з’явився зовсім нещодавно – вже після повномасштабного вторгнення. Започаткувала його група українців, які вже тривалий час мешкають у Німеччині. Серед них – Андрій Терлецький, нині керівник Пласту.
“Десь за пів року після початку повномасштабного вторгнення наші волонтери почали отримувати багато запитів щодо Пласту: чи він взагалі тут є, а якщо немає, то створімо”, – розповідає пан Андрій.
Для того, щоб заснувати свій осередок, отримали дозвіл від головного Пласту Німеччині, який знаходиться у Мюнхені. Там закордонні пластуни збираються аж від 1946-го. Скаутська організація була забороненою в Україні за радянської влади, тож її традиції до наших днів зберегли саме діаспоряни та кілька поколінь їхніх нащадків.
Керівник Пласт Гамбург Андрій Терлецький із дітьми
“Ми інвестуємо у тих, хто за нами. Хочемо дати їм те, чого не мали самі. А головне, українці – це не ті, чиї батьки були українцями, а ті, чиї діти будуть українцями. Мова – це обов’язкова умова для вступу, діти спілкуються між собою українською. Тож Пласт – це такий осередок збереження нашої автентичності, нашої культури й нашої мови”, – говорить керівник скаутської організації.
Від одного гуртка – до станиці
Спочатку гамбурзький осередок являв собою невеликий гурток, виховницею якого зголосилася стати Вікторія Кобзарева. Вона сама вступила до організації ще у 10 років у Львові, згодом переїхала до Одеси для навчання в університеті – заснувала пластовий гурток і там.
“Коли я була юначкою, мене дуже захоплювало, як зі мною займалася моя виховниця. Тож я мала мрію й сама стати виховницею – і вже втілила її тут”, – розповідає дівчина. “Для мене важливо бути частиною Пласту, тому що за кордоном люди асимілюються. А я боюся асимілюватися – хочу сама залишатися українкою. У Німеччині є дуже стара діаспора пластунів – і вони настільки просякнуті українством! Навіть попри те, що вони українці аж у третьому чи четвертому поколінні. Ось і я хочу допомагати зацікавленим дітям, аби вони так само крізь покоління пам’ятали”.
Перша зустріч Пласту у Гамбурзі
“Віка мешкає в іншій землі – дві з половиною години залізницею. Але кожної суботи вона приїжджає сюди, аби провести годинне заняття із дітьми. Саме цей перший гурток, який Віка сформувала з усіх охочих віком 12-18 років, і став початком Пласту у Гамбурзі”, – доповнює пан Андрій.
Нині місцева організація вже отримала статус станиці. “У Пласті дуже чіткі вимоги до структури: має бути певна кількість заприсяжених, гуртків, виховників, адміністраторів. Тож на початку цього року ми подалися – і отримали статус станиці. Зараз в нас вже утворилися осередки у Гайде, Любеку, Бремені та Брауншвайгу”, – пояснює пан Андрій.
Початок нового 2024 пластового року
Як станиці, гамбурзькому осередку дозволено мати власне знамено (хоругву). Вперше під ним місцеві пластуни вийшли під час урочистостей з нагоди офіційного відкриття цього пластового року – 7 вересня. Знамено – як, і все у Пласті – стандартизоване. “Єдине що – і здається, ми у Німеччині першими так зробили – наша хоругва двомовна: з одного боку – українською, з іншого – німецькою. Щоправда, немає відповідника слову “станиця”, то вирішили запровадити його у німецьку мову”, – посміхається пан Андрій.
Дітям не вистачає виховників
Охочих вступити до Пласту нині більше, ніж місць в організації. Справа у нестачі виховників – дорослих, які займатимуться із дітьми. Аби стати виховником, потрібно або самому пластувати з дитинства, або пройти спеціальний вишкіл. Серед тих, хто нині проходить навчання – отець Юрій, душпастир Української греко-католицької церкви у Любеку.
“Ми маємо онлайн-форму для запису, з цього й формується черга. Щойно з’являється новий виховник, який може набрати групу, формуємо її. Іноді вишкіл проходять самі батьки, які хочуть залучити свою дитину до Пласту. Ось, наприклад, батько одного з наших пластунів – він спочатку привів свого сина до “Пташат”, проте у новацтві для нього вже не було місця. Тож тато пройшов вишкіл, став виховником – і нині зібрав свою групу новаків, аби його дитина мала змогу залишатися в Пласті”, – розповідає пан Андрій Терлецький.
Найменші пластуни – пташата
На заняттях щовихідних діти навчаються за так само стандартизованою пластовою програмою, отримують відзнаки за виконані завдання. Головна мета – підготовка до пластового табору і життя у природі.
“Юнаки, яким 12-18 років, – вони вже ходять у Пласт з власного бажання, а не через батьків. У них є книжечки із завданнями, які вони виконують”, – розповідає Анна Ляхова. Вона почала пластувати ще у Києві у 2019 році. “Це завдання, які спрямовані на всебічний розвиток підлітка. “Наприклад, завдання зав’язати 10 вузлів чи назвати президентів України, чи розказати, чому потрібно плекати навички чесної гри. А молодші – у них все більше проходить в ігровому форматі. Наприклад, наші новаки їздять по музеях, ходять на виставки”.
Анна Ляхова та Вікторія Кобзарева
“Звісно, у нас є певний календарний план і за виконані завдання вони отримують наклейки та відзнаки. Але я скажу так: у Пласті ми вчимо дітей від малечку робити добрі справи”, – посміхається пан Андрій.
Головне у пластовому житті – таборування
Фінансується Пласт коштом членських внесків – на підтримку осередку, світового пластового руху та навчання виховників. Маленькі заходи – відвідування музеїв, атракціонів, невеликі поїздки – також спонсорують батьки.
Водночас в організації почали займатися фандрейзингом – шукати донорів для своєї діяльності. “Цьогоріч ми організовували табір для новацтва. Підготували план, подалися у різні фонди і отримали пожертви. У іншому разі цей табір був би дуже дорогим – і більшість дітей, особливо з родин біженців, не змогли б його собі дозволити”, – розповідає пан Андрій.
Таборування – головне у житті пластунів. Діти самі обирають, до якого табору хочуть поїхати. Гамбурзька станиця спільно з Магдебургом влаштовувала свій табір поблизу Бремена. Утім місцеві пластуни також встигли побувати в інших німецьких містах, а також Нідерландах, Франції та Данії. Тривають такі збори від трьох днів до двох тижнів.
Новацтво їздить у табори зі своїми виховниками, діти сплять у будиночках, а не на природі. А ось юнацтво вже самостійно обирає собі табір і спить у наметах.
Вікторія Кобзарева як виховниця їздить у табори із юнацтвом. Каже: вони навчають дітей самостійності. “Мої юначки їздили цього року до Нідерландів – було дуже цікаво слухати від них, як таборують в інших країнах”, – ділиться виховниця.
