Гамбурзька Українська православна церква у діаспорі (у єднанні з ПЦУ) не має власного храму – як і у багатьох інших містах Німеччини, її радо прийняла у своїх стінах громада лютеран. Тож останні кілька років кожної неділі о 15:00 у Церкві Святого Андрія (Bogenstraße 30) лунають українські молитви.
Нині і німецька, і українська громади готуються до великої події – спільної молитви за мир в Україні, яка відбудеться 24 червня. Напередодні Рузана Ємельянова говорила із місцевим пастором отцем Ярославом Богодистом про життя української православної спільноти у Гамбурзі.
Спільна молитва за мир – що саме це буде?
24 червня ми влаштовуємо велике сімейне свято для обох громад – і німецької, і української. Буде багато розваг для дітей: солодкий стіл, спектакль, малечу безкоштовно годуватимуть морозивом. Співатиме наш український хор. Потім спільна вечеря з українською кухнею – борщем, варениками. А ввечері – спільна молитва. Пастор (лютеранської церкви – ред.) Корд Шоелер проводитиме її німецькою, я – українською.
Як взагалі українська православна церква в Гамбурзі почала служити в приміщенні лютеранської?
Оскільки храму не було, раніше я проводив богослужіння просто неба. А в цьому приміщенні були “пластуни” – і бабуся одного з хлопчиків поговорила із місцевим пастором Кордом Шоелером. Він погодився на зустріч – і з Божою поміччю та за підтримки громади лютеран цей храм відкрив для нас свої двері.
Від початку повномасштабного вторгнення церковна громада збільшилася?
Я не сказав би, що регулярно набагато більше стало приходити – просто з’явилися нові люди. У святкові дні – більше. На Великдень було близько двох тисяч.
У вас немає власного приміщення – а чи існує в ньому потреба?
Я думаю про те, що в перспективі все ж має бути наш храм. Хоча б тому, що зараз тут богослужіння відбуваються щонеділі о 15:00. А за традицією ми не їмо перед причастям – і (за таких обставин – ред.) цього складно дотримуватися.
Наша церква тут зростає, так би мовити, природним чином, без форсування політичними течіями, без впливу якихось організацій. У нас немає фінансування – просто хтось щось приносить до храму. Ось зараз приїхали свічники, ікони – хочу все ж зробити тут щось схоже на нашу (православну – ред.) церкву.
Що стосується свят. Із ухваленням нового календаря вони збігатимуться із лютеранською церквою – це заважатиме у богослужіннях?
Свого часу ми з пастором Шоелером сіли за цей стіл, поспілкувалися – і скажімо так, створили службу в службі. Він запрошує на спільну службу свою громаду, я – свою. Наразі відбувається так тільки на три свята: П’ятдесятницю, Різдво та Пасху.
До речі, через це російська церква зробила справжню інформаційну атаку: мовляв, у нас тут порушуються канони і православний священник служить із пастором лютеранської церкви. Але під час цієї служби під час мого причастя, скажімо, є пауза. Корд Шоелер робить свою євхаристію, після чого вже відбувається причастя лютеран. Тобто я не причащаю лютеран, він не причащає православних – кожна церква залишається окремою.
Якщо згадувати події після лютого минулого року, що саме змінилося для української церкви в Гамбурзі?
Найбільше те, що церква також почала виконувати деякі світські функції. Багато людей почали звертатися з питаннями, як зробити документи, як адаптуватися, за психологічною підтримкою.
Звісно, ще є пастирська підтримка – зокрема для людей, які когось втратили, перебуваючи в Україні чи вже тут, у Німеччині. Такі люди потребують особливого підходу. Потрібно розповідати про життя духовне і Христа в моменти, коли людині навіть складно про це чути. Розмовляти не на рівні “священник – людина”, а на рівні “людина – людина”.
На жаль, маємо чимало померлих. І церква тут також здійснює інформаційну підтримку: що робити з тілом, чи можна його перевозити, як тут взагалі відбувається поховання тощо. Звісно, є і багато матерів, які народили вже тут – і ми, знову ж таки, інформуємо їх. Чоловіки залишилися в Україні, жінки – у Німеччині, розпадаються сім’ї. Таких питань зараз теж дуже багато.
А вінчання ви проводите?
Так, і їхня кількість теж збільшилася. Вінчаємо і українок із німцями. І тут теж вдячний Корду Шоелеру, що він розповів мені про німецький менталітет. Бо добре, коли ендорфіни на початку відносин і здається, що все те саме: ті самі жінки, ті самі чоловіки. Але з часом українки все ж розуміють, що менталітет інший – і не до всього вони готові.
Нещодавно до нас звернулася пара: вона – з родини протестантів, він – православний. І наречена не була хрещена і не хотіла приймати хрещення у православній церкві, проте вінчатися вони хотіли саме тут. То ми знайшли такий компроміс: Корд Шоелер взяв на себе хрещення – і воно православною церквою визнається, а я взяв на себе вінчання.
А навіщо люди приходять до церкви зараз? Більше за особистою порадою, ніж до Бога?
Це дійсно так. Коли я творю службу, відчуваю, що більшість людей раніше навіть у храм не ходили. Вони не знають, як перехреститися, в який момент можна сидіти чи не можна. Тож я поступово у своїх проповідях розповідаю, як взагалі ця служба розказує про життя Христа.
А по-друге, церква тут стала платформою українського спілкування. У нас після служби бувають зустрічі із кавою та чаєм, коли люди просто можуть один з одним поговорити. Звичайні побутові розмови – такий маленький шматочок української землі. І це теж, по суті, світська функція. Але і церква – це більше, ніж просто богослужіння.
Що найбільше за ці півтора року вас вразило?
Те, що почали приходити люди, які не мали віру. Це для мене дивовижно – коли людина каже: “Я розумію, що я цього не розумію, я не бачу цього”, – але все ж вона приходить, їй цікаво. І мої проповіді насправді стали теж більш світськими. Я не розповідаю про якийсь побут, але розповідаю про деякі моменти з адаптації, закликаю вивчати німецьку мову.
Багато людей, які приїхали сюди, вже не мають, куди повертатися. Таких Бог дуже добре чує. Людина працювала все своє життя, щось робила – і в один момент в неї нічого не стало. І я бачу ці зміни: коли світська людина приходить до церкви, не розуміє церкву, але все одно залишається в ній і зрештою знаходить тут затишок. Коли я бачу оцю трансформацію – як священник я дуже радію цьому. Це надихає.
Українська православна церква у діаспорі – Фейсбук-сторінка.
Фото надані героєм матеріалу.
