У перші місяці повномасштабної війни на вулицях німецьких міст було чути переважно жіночі голоси – розгублені, втомлені, налякані. Чоловічі звучали радше як виняток. Але з плином часу чоловіча присутність у міському просторі ставала дедалі помітнішою. Якщо у травні 2022, за даними німецьких соціологів, серед українських біженців було 7% чоловіків, то до осені 2023 їхнє представництво збільшилось до 21%.
Не кожен український чоловік – ухилянт
Далеко не всі вони – ті, кого ми вже звикли називати “ухилянтами”. Є й українські герої: понад тисяча важкопоранених солдатів приїхали до Німеччини на лікування або протезування кінцівок. Їх уже точно не сплутаєш із тими, хто ухилився від виконання військового обов’язку.
Але, звісно, більшість – це на вигляд цілком здорові чоловіки у розквіті сил. При цьому частина з них, тікаючи від війни, не порушила жодних українських законів: батьки трьох і більше дітей, опікуни родичів з інвалідністю тощо. Восени 2025 року з’явилася нова когорта – юнаки віком 18–22 роки, яким український уряд несподівано дозволив виїзд за кордон. Значна частина з них обрала саме Німеччину. За даними Федерального відомства з питань міграції та біженців (BAMF), з серпня минулого року до країни в’їхало майже 20 тисяч українських чоловіків віком 18–22 роки.
“Я не хотів стати гарматним м’ясом”
21-річний Максим із Миколаєва, який прибув до Берліна минулого жовтня, пояснює свій вибір просто: фінансова підтримка українських біженців. На відміну від більшості інших країн, Німеччина не скоротила її навіть на четвертому році війни. Чоловік підкреслює, що не планує довго “сидіти на шиї” німецьких платників податків. Водночас він вдячний за “подушку безпеки”, яка дає змогу вивчити мову і стати на ноги.
(На фото – Максим приїхав до Берліна зі своєю дівчиною)
Максим не стежить за новинами, тож ще не чув, що канцлер Німеччини Фрідріх Мерц уже двічі публічно натякав Володимиру Зеленському: він не в захваті від потоку молодих чоловіків, які прибувають до Німеччини. На думку Мерца, вони потрібні зараз своїй країні, яка протистоїть російській агресії. Максим на хвилину замислюється над тим, як би він пояснив канцлеру, чому особисто він зараз у Німеччині, а не в Україні. Його відповідь чесна: “Молодь просто хоче жити. Я вдячний Зеленському, що дав нам легальну можливість виїхати. Я не хотів стати гарматним м’ясом”.
Ті, хто виїхав з України незаконно, зазвичай намагаються не привертати до себе уваги. Вони живуть тихо, уникають публічності. Один із таких чоловіків, 47-річний киянин, на умовах анонімності зізнається: ця “невидимість” пов’язана з комплексом провини. “У мене не дуже чисте сумління, якщо чесно”, – каже він. За його словами, з осудом з боку німців він не стикався жодного разу, натомість відчуває напруження серед українців – і може його зрозуміти. “Але я зробив свій вибір. Він був важким. Довелося визнати, що не всі чоловіки – воїни за духом”.
Українські чоловіки очима правих радикалів та федерального уряду
Якщо хтось у німецькій політиці вважає тему українських ухилянтів “своєю”, то це насамперед “Альтернатива для Німеччини” (AfD). В очах правих популістів вони – зручна пожива для антиміграційної риторики, на якій партія вже давно заробляє політичні бали. Так само, втім, як і на всіх інших групах мігрантів – включно з українськими жінками та дітьми.
Тож не дивно, що саме парламентська фракція AfD нещодавно звернулася із запитом до федерального уряду щодо підстав перебування в Німеччині українців призовного віку. У відповіді зазначається: у країні проживає близько 330 тисяч чоловіків віком від 18 до 60 років. До цієї цифри входять як біженці, так і ті, хто опинився в Німеччині ще до початку повномасштабної війни. І Це приблизно чверть від 1 мільйона 300 тисяч українських громадян, які нині мешкають у країні.
Водночас у федеральному уряді зауважують, що не мають даних, скільки з цих чоловіків реально підлягають мобілізації в Україні. Фактично це означає, що жодного “таємного” обліку українських ухилянтів у Німеччині не ведуть. Ба більше: Кабінет міністрів ФРН наголошує, що чинне законодавство не зобов’язує Німеччину депортувати українських громадян за ухилення від військової служби на батьківщині. Видворення можливе лише у випадках, коли людина не має або втратила право на перебування в країні, і кожен такий випадок розглядається виключно в судовому порядку.
Отже, Німеччина не бере на себе роль арбітра у питанні, хто і за яких умов має воювати за Україну. Тому дискусія навколо майбутнього українських чоловіків у країні залишається радше політичною, ніж практичною – хоча останнім часом вона справді стала помітно гарячішою.
Окрім уже згаданих публічних сигналів з боку канцлера, тема з’являється і на шпальтах газет, і в заявах представників різних партій – зокрема християнських демократів (CDU/CSU) на чолі з Фрідріом Мерцем. Обговорюють можливі зміни в політиці соціальної допомоги, але поки що – без конкретних законодавчих ініціатив.
А що думають про військовозобов’язаних біженців звичайні німці?
48-річний Денніс Шеллер-Больц, лінгвіст і викладач німецької мови, розповідає, що для себе це питання вирішив через особисту рефлексію. Коли він уявив себе на місці українських чоловіків, його відповідь була: “Я б, мабуть, учинив так само – утік”. На його думку, не кожна людина здатна або зобов’язана бути солдатом. “Не всі люди створені для того, щоб убивати або помирати, але це не робить їх гіршими”, – вважає Денніс.
(На фото – Денніс Шеллер-Больц)
Він також цілком толерантно ставиться до того, що чимало українських біженців досі залишаються “на соціалі”. Водночас зауважує: у його оточенні є люди, для яких соціальна допомога біженцям уже давно перестала бути нейтральним питанням – незалежно від того, йдеться про українських чоловіків чи жінок.
Марія Коцев, 28 років, – німецька журналістка, яка висвітлює російсько-українську війну і часто буває в Україні. Там вона спілкується з українськими солдатами, тож для неї це питання має особистий вимір. Колись вона брала інтерв’ю у молодого українця в Берліні, який нелегально перетнув кордон. “По-людськи я його розуміла, але як журналістка не могла ігнорувати той факт, що в цей час інші чоловіки захищають Україну на фронті. Це справді тригер для українського суспільства”, – каже Марія.
(На фото – Марія Коцев) Фото – Anastasia Trenkler
84-річний Райнер Юнгман дитиною пережив Другу світову. Він пояснює, що пацифізм і настороженість до будь-якої мілітаризації є частиною німецької ідентичності. Вона сформувалася після війни під гаслом “nie wieder” – “ніколи знову”. Для його покоління це не абстрактні слова, а особисто пережитий історичний досвід війни і провини.
(Нап фото – Райнер Юнгман)
Водночас Райнер зізнається, що йому складно прийняти ситуацію, коли “молодих і здорових чоловіків уже майже чотири роки утримують за рахунок німецьких платників податків”. Але, наголошує він, це не докір на адресу українських чоловіків. Проблема, на його думку, полягає в небажанні держави чесно обговорити межі солідарності та ухвалити непрості рішення.
