Журналістка, перекладачка та менеджерка культури Оксана Щур вже три роки живе в Берліні. Її збірку есе “Кассандра помиляється раз” називають ментальною мапою покоління, народженого в Україні середини 1980-х. Героїня розповідає про свою культурну ідентичність через призму війни та вимушеної еміграції.
8 жовтня о 18:30 у Serpen Gallery відбудеться берлінська презентація книжки. Наталка Якимович дізналася у авторки, що спонукало її написати “Кассандру…”, як її змінила еміграція та що ми всі втратили й здобули за цей час.
Оксана Щур – письменниця та менеджерка культури
— Пам’ятаєш той момент, коли зрозуміла: я пишу книжку? І чому
вона — саме така?
Усе почалося з нотаток, які допомагали триматися на плаву — короткі
фрагменти, спостереження, внутрішні розмови. Я писала їх у Берліні,
Відні, в Парижі, змінюючи країни та міста, у втомі, в тиші, в паніці. Це не
було «я авторка» — це було «я не витримую і мушу якось оформити цю
дійсність словами».
А потім з цих текстів виріс голос. Не лінійна історія, а мозаїка: трохи
особистого, трохи розмов із іншими, трохи аналізу того, як війна змінила
не лише нас, а й уявлення про культуру, мову, безпеку, майбутнє. Вийшла
книжка, яка водночас хитається і тримається. Може, тому що так ми всі
зараз і живемо.
— До війни ти була дуже активною в українському культурному
середовищі. Що далося найважче в еміграції, а що — навпаки —
стало відкриттям?
Найважче — це втрата опори. Раніше я жила культурними проєктами,
фестивалями, постійною взаємодією. А тут усе обірвалося: жодної сцени,
жодного запрошення, жодної ролі. І тоді ти залишаєшся сам-на-сам із
собою — не як професіоналка, а як людина, що пережила втрату, страх,
переїзд.
Але саме в цьому й було відкриття. У тиші починаєш чути. Себе, інших,
справжні сенси. З’явився новий погляд на Україну — не через культурний
успіх, а через те, що ми всі намагаємося не розсипатися. Ця увага до
вразливості, до дрібниць — вона стала дуже цінною. І саме в еміграції я
нарешті по-справжньому зрозуміла тексти емігрантів ХХ століття. Бо
побачила в них себе.
— Чому саме «Кассандра» у назві? Це грецький міф?
Так, це міф про жінку, яка могла передбачати майбутнє, але ніхто їй не
вірив. Її слова не мали сили, її голос — ніби був і водночас ніби зникав.
Для мене це дуже точна метафора. Бо ми, українці, багато років говорили
світові: «Подивіться, Росія — це небезпека». А нам відповідали: «Не
перебільшуйте». А потім почалася війна.
Кассандра — це також фігура жінки, яку не слухають. Жінки в контексті
війни часто стають другорядними персонажами: ми говоримо про бійців,
генералів, політиків. Але жінки теж переживають війну — як матері,
партнерки, біженки, авторки. І я хотіла дати цьому простір. Не гучно, але
наполегливо.
— Ти досліджуєш українських письменників-емігрантів: Винниченка,
Яблонську. Чому це важливо саме зараз, у твоїй ситуації?
Колись я читала їх, як частину історії літератури. Але тепер — читаю, як
записи людей, які, як і ми, були змушені поїхати. І раптом ці тексти
починають боліти по-новому. Бо вони теж шукали спільноти, боролися з
самотністю, втрачали мову або навпаки — трималися за неї, як за
рятівне.
Те, що не змінилося за сто років — це відчуття розриву. Ти ніби вже не
там, але ще й не тут. Але є й велика різниця: ми маємо більше засобів
залишатися на зв’язку. Є інтернет, є переклади, є культурні платформи.
Ми не загублене покоління — ми розкидане. І це теж можна перетворити
на силу.
— За три роки як змінилися Київ і Берлін? Чи справді Німеччина
почала краще чути Україну? А українці — Захід?
Київ — він став дорослішим. Більше болю, більше тиші, більше тривоги.
Але й більше глибини. Там уже не поспішають просто заради руху — там
обирають, за що варто боротися. А Берлін — він став для багатьох
українців новою домівкою, хоча й тимчасовою. Це місто, яке приймає, але
не завжди розуміє. І все ж, за ці роки воно навчилося чути український
біль і голос краще, ніж раніше.
Звісно, багато ще треба зробити. Не завжди нас розуміють правильно, не
завжди ми самі знаємо, як говорити про себе. Але головне — з’явився
діалог. І в цьому велика надія. Бо справжнє порозуміння не приходить
миттєво. Воно виростає з щоденного досвіду співіснування, з відкритості й
терпіння — і з обох боків.
Під час презентації можна буде придбати книгу.
Адреса Serpen Gallery Auguststrasse 83, 10117, Berlin. Вхід вільний.
