“Документальний театр у Берліні” Марина Шубарт заснувала ще у 2003 році. Переважна більшість його вистав – про Україну, і кожна з них – результат ґрунтовних архівних досліджень та багатьох інтерв’ю зі свідками драматичних подій у нашій історії. До 80-ї річниці закінчення Другої світової війни – 8 та 11 травня – театр покаже спектакль “Надія означає надію”. На репетиції побувала Нана Морозова.
(Фото – Нана Морозова/Амаль Берлін)
Менше – означає більше
У неділю у приміщенні Heinrich-Schulz-Bibliothek, що у мерії району Шарлоттенбург-Вільмерсдорф, не велелюдно. Одні досліджують полички, інші працюють за комп’ютерами. Молодь сидить просто на підлозі, гортаючи і перебираючи книжки. На репетиційну метушню, що порушує звичайну бібліотечну тишу, ніхто не звертає увагу. Так само як і на акторок та акторів, які за стелажами майже миттєво перевдягаються з енкаведистських шкірянок у сукні з мереживними комірцями та хутро, а потім у смугасті сірі роби з номерами на грудях. Іде репетиція вистави “Надія означає надію” (Nadija heißt Hoffnung).
“Не розмахуйте валізами, немов ви на закупи у Lidl ідете!” – зауважує режисерка. – Коли вас пакують у теплушки і ви не знаєте, що на вас чекає, ви будете стискати ручку валізи так, немов це єдина реальна річ у вашому житті”. І сцена повторюється знову. Здається тепер, що хтось невидимий напхав у вінтажні чемоданчики, важелезні каменюки.
(Фото – Нана Морозова/Амаль Берлін)
“Я не режисер, який шукає нові мистецькі ходи, мені важливе життя на сцені, – розповідає засновниця “Документального театру в Берліні” Марина Шубарт. – Актори мають досконало знати і розуміти історичний матеріал, тоді вони не грають, а живуть. У класичному театрі є головні й другорядні ролі, а у мене головну роль всієї вистави може зіграти один повільний прохід через сцену 30-ти акторів”.
(Фото – © Urs Schweitzer/Das Dokumentartheater Berlin e. V.)
З меблів на сцені – будівельні палети та стільці, а прості дерев’яні конструкції на коліщатках перетворюють затишну кімнату на катівню, потім на дитбудинок чи вагон, напханий ворогами народу, або на концтабір. “Ми розказуємо не просто історії, – пояснює режисерка. – Це історії сотень тисяч, мільйонів людей, тому у наших виставах менше – означає більше”.
(Фото – Нана Морозова/Амаль Берлін)
“Після спектаклів глядачі плачуть”
“Документальний театр у Берліні” (das dokumentartheater berlin) існує вже 22 роки. Це унікальна установа – без власної сцени, з 35 професійними акторами та любителями з Німеччини, Італії, Куби та України, які грають українською та німецькою мовами. Вистави показують у бібліотеках, гімназіях, музеях чи у меріях. Пʼєси пише та ставить засновниця – українка Марина Шубарт. Вона колишня танцівниця та акторка, а тепер сценаристка та театральна режисерка.
(Фото – © hjs)
Громадянка Швейцарії, жителька Берліна та уродженка Києва, вона всім серцем віддана Україні та місії розповідати світові про нашу історію. Основою для її творів стають мемуари, спогади свідків, архівні матеріали та дослідження.
“Історія пише сценарії, а я лише оформлюю, – пояснює Шубарт. – Спочатку приходить тема п’єси. Потім я місяцями збираю матеріал, вивчаю документи в архіві, шукаю фотографії, листи, зустрічаюся зі свідками подій. І вже на основі цього – пишу. Найважливіше для мене – цікаво і зрозуміло донести інформацію саме до німецьких глядачів, адже у залі сидять люди, які часто взагалі про нас нічого не знають. Після вистави ми радо спілкуємося, дискутуємо, відповідаємо на запитання. Але інколи це не можливо, бо люди не можуть приборкати емоції. Вони плачуть над нашою історією. І тут вже слів не треба”.
(Фото – Нана Морозова/Амаль Берлін)
Світло Надії
На репетиції вистави “Надія означає надію” у мирному Берліні, в оточенні дерев’яних барельєфів та бібліотечних вітражів, теж вирують пристрасті. Катаріна Гебель, досвідчена акторка та співачка, ледве закінчує фінальний монолог. Вона витирає руками щоки і опустивши голову, йде з авансцени за хусточкою.
(У спектаклі “Надія означає надію’ Катаріна Гебель грає роль оповідачки. Вона у постановці – голос Надії Слєсарєвої. Фото – Нана Морозова/Амаль Берлін)
Зрадницьки червоніють очі й у інших акторів. Для багатьох цей спектакль є дуже особистим. Адже непересічну українку – громадську діячку Надію Слєсарєву, доля якої стала натхненням для спектаклю, знали багато учасників театру.
Надія Слєсарєва народилася у Дніпрі у 1930 році. Вона пережила і сталінські репресії, що забрали життя її батька та розлучили з матір’ю, яка потрапила до Сиблагу, і Голодомор, і нацистську окупацію, і концтабори. Надія Слєсарєва померла у 2023-му у віці 93 років, але залишила по собі пам’ять як віддана захисниця прав людини. Зокрема вона була засновницею та очільницею жіночого центру для жертв тоталітарних режимів “Надія”. Організація відстоювала визнання прав українців – жертв примусової депортації та рабської праці на Третій Рейх та боролася за виплату їм компенсацій.
(Надія Слєсарєва з акторами театру після вистави у Берліні у 2019 році)
Слєсарєва зібрала за своє життя тисячі свідчень репресованих та поневолених. Вже у дуже похилому віці громадська діячка неодноразово приїжджала до ФРН. 8 вересня 2019 року вона стала кавалером ордена “За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина” (Der Verdienstorden der Bundesrepublik Deutschland). Його вручають за особливі досягнення в політичній, економічній, культурній, інтелектуальній або волонтерській сферах.
І саме ця жінка стала хрещеною матір’ю “Документального театру в Берліні” та близькою подругою його засновниці Марини Шубарт.
Дев’ять років польових досліджень – 6 тисяч свідчень
“Наприкінці 90-х я поїхала у відпустку у Крим до друзів, – згадує Шубарт. – І там уперше в житті зустріла українських остарбайтерів. Я нічого про них не знала, але їхні історії, скромність і щирість захопили мене. Я дізналася, у яких скрутних умовах вони живуть, і вислухала прохання допомогти отримати компенсацію за рабську працю на Третій рейх”.
Відстоювання їхніх прав стало для Марини Шубарт справою честі і привілеєм. За 9 років постійних відряджень до України жінка зібрала близько 6 тис. свідчень. Вона влаштовувала поїздки німецьких журналістів до України, інтерв’ю з учасниками подій та активістами. Так познайомилася і з Надією Слєсарєвою. Саме Надія запропонувала заснувати театр і на основі реальних біографій створити виставу, щоб голоси остарбайтерів почули в Європі. Так Німеччина побачила спектакль “Остарбайтери”.
(Фото з архіву Das Dokumentartheater Berlin e. V.)
“Цього року ми відзначаємо 80 річницю кінця Другої світової війни, – говорить Шубарт. – Тому я постараюся показати чотири наші вистави на цю тему: “Бабин Яр – Реквієм”, “Список 430” про в’язнів концтабору Равенсбрюк, “Надія означає надію” та “Україна у вогні” – музичну виставу зі спогадів українців про перші дні російської загарбницької війни. Наступний рік – на 40 річницю Чорнобильської катастрофи – буду бити у дзвони весь рік. Планую виставу “А ім’я зірки – Чорнобиль. Історія кохання – і катастрофи” та виставку фотографій геніального українського фотографа і мого вчителя Віктора Марущенка, які він зробив під час нашої спільної поїздки до Чорнобиля. Їх майже ніхто не бачив”.
Чорнобиль та кінець кар’єри танцівниці
Чорнобильська трагедія 1986 року для Марини Шубарт стала особистою. “Я народилася в Києві, але мама вдруге вийшла заміж і ми переїхали до Швейцарії, – розповідає Шумарт. – Я стала балериною, танцювала спочатку в театрі у Карлсруе, а звідти мене запросили до берлінського Stage Theater des Westens”.
У літаку до Києва, де мала відвідати родину, 23-річна танцівниця познайомилася з лікарями, які теж прямували до Києва, щоб консультувати дітей, постраждалих внаслідок аварії на АЕС. Залишила свій телефон, а за декілька днів отримала дзвінок: “Нам ніхто не хоче перекладати – допоможи”.
Молода дівчина перекладала у лікарнях, знімала фоторепортаж у Чорнобилі. “У мене залишилася лише одна світлина – вся плівка у моєму Canon була знищена радіаційним випромінюванням. А коли я повернулася до театру, зрозуміла, що танцювати у мюзиклах, де все так розкішно і весело, більше не можу, – говорить Шубарт. – Світ вже не сходився на мені, я не могла більше сміятися. Як я можу витягнути з себе щастя, щоб передати його глядачам?! Його вже не було. Але у мене був геніальний директор. Він відправив мене у творчу відпустку і наказав повернутися з готовою благодійною акцією для чорнобильських дітей. Stage Theater des Westens став першим столичним театром, який організував такий захід. Зібрані гроші доправили в Україну на медикаменти. Тільки після того я змогла знову засміятися”.
Але у Чорнобилі Марина отримала велику дозу радіації. Після важкої операції про танці вже не йшлося. Молода жінка стала акторкою, знімалася у кіно: “Після знімання у голлівудському фільмі “Ворог коло брами” у 2001 році, я вирішила закінчити і цю кар’єру. Подумала – це все, вершина, і мені цього досить”. За два роки Марина Шубарт стала режисеркою власного театру.
(Фото – скріншот з фільму “Ворог коло брами”(2001), у якому Марина Шубарт зіграла епізодичну роль)
Театр проти забуття
У доробку das dokumentartheater berlin є ще дві важливі вистави: “Голодомор” і “Бабин Яр – реквієм”. “Виставу про Бабин Яр наш театр поставив у співпраці з художньою керівницею театру-студії “11” Владою Белозоренко, я не була впевнена, що одна можу підняти таку важку тему”, – говорить режисерка. Але у Шубарт немає побоювань, що німецька публіка не зрозуміє чи не відчує не просто важкі теми, але й непопулярні та нові для Німеччини.
Засновниця документального театру переконана, що у часи, коли у ФРН зростає нетерпимість, вона мусить говорити про український досвід і показати його молоді, яка не читає книг і ніколи не дізнається, що у Бабиному Яру лише за два дні у вересня 1941 року нацисти розстріляли майже 40 тисяч євреїв, а у Голодоморі Україна втратила мільйони громадян і Німецький уряд знав про цей злочин радянської влади.
“Я отримала від Міністерства закордонних справ документ, що підтверджує – Німеччина знала про Голодомор в Україні. Але німецькі історики доводили, що його ніколи не було! Це було страшно: мене звинувачували у брехні, але це була і моя історія. Мої прабабусі з прадідусями у Вінницькій області пережили всі ці події і говорили про них пошепки, уривками. І теж говорили, що про це не можна розповідати.”
Тому мета режисерки – створити “театр проти забуття”. Вона вірить, що історія має навчати, а свідки – важливі, щоб історію не стерли і не змогли більше повторити.
(Фото – Нана Морозова/Амаль Берлін)
Вистава “Надія означає надію” (Nadija heißt Hoffnung) відбудеться 8 та 11 травня. Початок о 19:00. Вхід вільний.
Адреса: Aula Gottfried-Keller-Gymnasium – Olbersstrasse 38, 10589 Berlin.
Марина Шубарт: додаткова інформація:
Сайт театру тут.
Фейсбук сторінка театру тут.
Інстаграм театру тут.
Фото – Das Dokumentartheater Berlin e. V.
Марина Шубарт – читайте також:
Український театр в Берліні: порятунок у новій реальності та внесок українців у німецький театральний світ.
“Українська Капела в Берліні”: коляда як світло сили.
Посестри: українські активістки у Німеччині, що надихають.
