Senioren – Український культурний комунікаційний клуб у Штутгарті – працює з 2 квітня 2022 року. Сьогодні він об’єднує на сторінці групи у фейсбуці більш як 800 осіб, які живуть у землі Баден-Вюртемберг. Засновниця волонтерського проєкту Анна Квятковська задумала його як затишне місце зустрічі для людей старшого віку, які вимушено залишили Україну в період війни. Але майже одразу при клубі організували і дитсадок, а згодом і хор, і театр для дітей та підлітків.
(Клуб сеньйорів у Штутгарті започаткували 2 квітня 2022 року)
Оповідки з Індії, чим годують янголів і коли насправді пізно вчитися
“Головним завдання було створити місце, куди хочеться йти та підтримувати один одного, – говорить авторка ідеї, Анна Квятковська. – Де не соромно сміятися та плакати. Де діти та літні люди знаходять нових друзів та спільних знайомих”. Досить довгу назву організації Анна поясню так: “культурний” – те що дає основу, ґрунт, який не дозволяє втратити себе і підтримувати зв’язок з українською культурою, “комунікаційний” – щоб розуміти, що ми разом і не чужі одне одному, а “клуб” – щось затишне і своє, де можна поділитися навіть найпотаємнішим.
(Перше чаювання клубу Senioren)
Клуб Senioren став важливою частиною життя української громади в Штутгарті. За два роки до нього доєдналися люди різного віку. Волонтери щосереди та щосуботи з 09:00 до 13:00 організовують чаювання, гімнастичні заняття, перегляди художній та документальних фільмів, театральні вистави, лекції з історії, культури, поетичні вечори та читання. Та й самі члени клубу теж долучаються до активності – діляться своїми знаннями й досвідом з іншими.
(Учасниці клубу на святкуванні Дня Державного прапора України у Штутгарті)
Майже кожної неділі вони ходять у театри та музеї, на екскурсії Штутгартом, виїздять на природу чи подивитися сусідні міста. Інколи подорожі бувають і віртуальними, як ото до Індії, про яку натхненно розповіла Надія Сдобнова. Жінка показала фото та поділилася багатьма історіями зі свого життя у екзотичній країні, де якийсь час працювала. А потім запросила за стіл з індійськими стравами та традиційним чаєм і солодощами. Гідеса, перекладачка та викладачка івриту у Jewish Agency for Israel in Ukraine Лола Гільбо провела історично-гастрономічний майстерклас “Як смакує Старий Заповіт. Чим годують янголів”. Вона не тільки розповіла, чим і навіщо годували небесних жителів, але й пригостила присутніх стравами, які готували тисячі років тому.
(Історично-гастрономичний майстер-клас Лоли Гільбо)
Обмін знаннями та вивчення нового – важлива частина клубної програми Senioren. Хто знається на сучасних технологіях, знайомить з основами знімання та монтажу відео на смартфоні. Найактивніша членкіня клубу Ольга Рябчун вчить цьому своїх подруг, а також організувала в клубі сеньйорів маленький театр. Хтось навчає малювати, хтось викладає танці. І все це – власними силами, або за участі волонтерів. Фінансування у клубу поки що невелике. Але за приміщення платити не потрібно. Місце для зустрічей надала місцева церква – Evangelische Landeskirche in Württemberg.
Допомагати, щоб не прислухатися до порожнечі
Паралельно з клубом для сеньйорів, Анна Квятковська організувала і дитсадок. Приходячи по допомогу, як й інші, у чергах до Соціаламту вона бачила натовп розгублених літніх людей та мам з дітьми. Всім було страшно, ніхто нічого не розумів, і багато хто поводив себе так, як ніколи б не вчинив у звичних умовах. Анну вразила думка, наскільки легко загубити у такій ситуації почуття власної гідності. “Я побачила, що це відбувається дуже швидко, – з сумом говорить 49-річна жінка. – Я одразу вхопилася за ідею започаткувати клуб, щоб розвантажити таких жінок, як я, і зайняти чимось корисним людей старшого віку. І це було порятунком, адже щоб не залишатися з думками наодинці й не прислухатися до порожнечі всередині себе, мені треба було кудись бігти, щось робити, і не важливо навіть що”.
Спочатку волонтерки займалися з дітьми лише декілька годин на тиждень. Малювали, розфарбовували, готували прості страви, ганяли м’яча та каталися з гірки. Згодом організували окремі групи для дошкільнят та дітей молодшого шкільного. Малим викладали ази німецької, старшим проводили майстеркласи та допомагали з домашніми завдання за українською шкільною програмою. Так працювали вісім місяців доки всіх дітей не влаштували у садки та школи. Тепер майже кожного тижня для юних членів та членкинь Senioren влаштовують екскурсії, походи в театри, на виставки чи у зоопарк. 
Проходять і регулярні репетиції хору та театру. Театр весною 2022 року Анна Квятковська організувала разом з партнерками Альоною Вітренко та Тетяною Харченко. Першу п’єсу – “Фарбований Лис” Івана Франка поставили за 1,5 місяця. Прем’єра відбулася у театрі “Ательє” саме у день народження письменника 27 серпня. “Все робили на адреналіні та якомусь особливому драйві, – згадує Квятковська. – Адже це були перші місяці війни, і ми так боялися провалитися в якусь прірву ще й потягти за собою дітей”.
Вистави показали ще декілька разів, а потім поставили ще одну, і ще, і ще. Виступали у театрах, церквах, дитсадках і школах. “Якщо всі ці прем’єри звучали українською мовою, то зараз ми працюємо над спектаклем німецькою. Це важлива місія, – переконана засновниця клубу. – Так ми можемо показати людям, які надали нам допомогу та підтримку, свою культуру та її колорит. Розкритися з нового боку і стати трохи більш зрозумілими для Німеччини”.
(Перший виступ дитячого театру у 2022 році)
Чи варто вимикати холодильник?
Анна – висока, блакитноока, емоційна. Батько її дітей – на фронті, два сини та мама – поруч, у Штутгарті. А в її думках і відкритою раною в серці – далека і така рідна Одеса.
“Найважчим було питання, чи вимикати холодильник, – всміхається Анна. – Ми ж їхали, ненадовго. Я й мамі сказала: бери речей, як на шість днів – паспорт, купальник та фату. Але я не відчуваю провини, ані перед родиною, ані перед будинком, який постраждав від обстрілів. Тільки перед Одесою. Це мій найліпший друг! І можливо, це надто романтично звучить, але я це саме так відчуваю”.
(Засновниця клубу Senioren у Штутгарті – гідеса з Одеси Анна Квятковська)
Після 20 років роботи топменеджеркою у великій будівельній компанії, Анна, яка має економічну та юридичну освіту, кинула кар’єру та стала гідесою. “Я завжди робила те, що давало мені щастя, – посміхається жінка. – Але сім років, які я присвятила екскурсіям містом, були особливими! Я жила в ідеальному світі, до мене приходили ідеальні слухачі. І мої колеги! Ми займали настільки активну громадянську позицію, що мер знав нас усіх в обличчя. Ми стояли з плакатами за кожний будинок!”. А коли всі засіли вдома у пандемію, Анна зробила великий проєкт інтерактивних прогулянок для дітей. “Мені стало цікаво, як зробити екскурсії рідним містом такими, що захоплюють, – пояснює гідеса. – Це були маленькі 20-30 хвилинні лекції – ми “гуляли” містом у прямому ефірі. І це теж були дуже щасливі часи”.
Волонтерство у Штутгарті допомагає Анні тримати психологічний баланс. Але вона все ж таки мріє повернутися до улюбленої справи. Поки що жінка водить сеньйорів на екскурсії та вчить німецьку. “Мова – мій інструмент,– зітхає Анна, – тому поки що я обеззброєна. Спочатку закінчу B2, потім шукатиму роботу і реєструватимусь як підприємець. Мене не лякає ані німецька система, ані менталітет. Німці близькі мені і я зустрічаю дуже багато душевних людей”.
(Анна Квятковська веде екскурсію для сеньйорів у Staatsgalerie у Штутгарті)
Старість і старі – не про них, вони – сеньйори!
Поки що Анні Квятковській важко сказати, коли та за яких умов вона повернеться до Одеси. Але вона багато думає про те, як застосувати в Україні німецький досвід, який отримує у клубі Senioren. “Мені дуже подобається це німецьке слово – Senioren. Це не про слабкість, а про повагу, – пояснює Анна. – Шкода, що в нашій мові такого немає. Маємо придумати! А поки, я уникаю говорити літні люди, чи люди похилого віку, а тим більше бабусі та дідусі – такими вони є лише для своїх онуків. Ось і моя мама – Альбіна, їй 83 роки, але вона плете сітки і не пропустила у клубі жодного заходу, а ми тільки близько ста поїздок організували”.
(Мама Анни – 83-річна Альбіна – за плетінням сіток для української армії)
Коли Анна ходила по чергах до установ, по церквах і розповідала про ідею клубу, їй доводилося пояснювати, що такий проєкт важливий не тільки для тих, хто хоче допомагати, але й самим сеньйорам. Переконувати їх, що їхній досвід потрібний іншим і що вони не мають бути осторонь громадського життя.
Спочатку зустрічалися, щоб попити разом чаю, потім – навіть найстарші – стали більш активними та повірили у власні сили. “Моя нова подруга Людмила Остапчук почала давати уроки йоги у клубі два рази на тиждень. За пів року 80-літні сеньйори, які й руку підняти не могли, стояли в таких асанах, у які я ніколи, мабуть, не встану”, – сміється Анна. 77-річний Віктор Комаровський. Який завжди цікавився історією, зголосився зробити цілий курс лекцій про Німеччину. Зараз у нього в телеграмі декілька тисяч читачів і він проводить екскурсії у Штутгарті, на які приходять інколи більш як 50 осіб.
(Віктор Комаровський і сам став гідом в тому числі і завдяки клубу Senioren)
“Я дуже люблю сеньйорів, – говорить засновниця Senioren. – Це така душа, таке серце! Це моє тепло насправді. І старість, і старі – не про них”.
Анні хотілося б, щоб клубів для сеньйорів було більше – у кожному районі українських міст. І щоб держава підтримувала їх так само як у Німеччині. “Брати ми всі вже навчилися, – говорить Анна, – маємо вчитися віддавати. У Німеччині волонтерство – у кожній родині. Чи не кожний член сім’ї бере участь у ферайнах, волонтерить у школі та на роботі, і для німців це норма. Потрібно вчити цьому й українців. Більше залучати сеньйорів до активного життя. Вони мають багато такого, що можуть дати суспільству”.
