В садку порпаються кури, лежить перевернутий дитячий велосипед, кілька кущів помідорів покриті клейонкою. “Це уже останні. Влітку тут все засаджене було. Всіх довкола помідорами пригощали, а вони досі родять”, – розповідає Ірина Вербівська. “Українці посадили, не можуть без городів – самі знаєте… У нас тут в гуртожитку живе сім’я. Ми знайшли їм класну квартиру в сусідньому містечку. А вони не переїздять, бо жінка вже на роботі, чоловік ходить на курси, діти – в школу, на гуртки. Ну і помідорчики ж”.
Ми йдемо знайомитися з сім’ями з України, які живуть у тимчасовому житлі в містечку Штайнгайм-ан-дер-Мур біля Штутгарта. Ірина – соціальна працівниця в Центрі допомоги біженцям і щодня допомагає вирішувати шукачам захисту в новій країні десятки питань – побутових, соціальних, особистих.
“Я тут, до речі, теж город облаштувала, – розповідає далі Вербівська. – Пощастило з житлом – біля будинку дуже великий шмат землі. То ми і помідори, і огірки, навіть фізаліс та кавуни посадили. В цьому році такі великі, хороші кавуни вродили. А в минулому прийшли сусідські корови і все поїли. Добре, що вони були застраховані від завдання шкоди третім особам”.
Ірина дзвонить в одну з квартир притулку для біженців і довго чекає. Відчиняє двері дівчина-підліток і вигукує “О, Ірочка! Яка ти сьогодні гарна! Ти знаєш, я в школу нині не пішла, тому що моросив дощ. А батьків зараз вдома нема”.
Жити в такому гуртожитку можна скільки завгодно і навіть безкоштовно. Знайшов роботу – оплачуєш сам, але зїжджати в окреме житло не потрібно. Шукачі захисту, які приїхали в Німеччину раніше, живуть так уже по сім-десять років. До того, тут же розташований офіс із кваліфікованою допомогою із більшості питань.
Раніше Ірина Вербівська мала в Черкасах свою туристичну фірму. Після початку повномасштабного вторгнення вона з мамою, бабусею, двома котами та собакою поїхала в Молдову. А опісля – в німецьке місто Людвігсбург.
Там українців приймав готель Ibis, а велика церковна організація Diakonie допомагала з усім іншим. У місцевій Фріденскірхе організували гуманітарний штаб: безкоштовна їжа і напої, сім-карти, одяг, іграшки, сертифікати на продукти та засоби гігієни від спонсорів-відомих торговельних мереж.
За фахом Вербівська перекладачка – англійська, німецька і французька мови. Спершу вона прийшла в церкву випити кави, але залишилася допомагати іншим шукачами захисту, які не розмовляли іноземними мовами. В ратуші Людвігсбурга саме організували центр реєстрації українців – там теж конче потребували перекладачів. Так, через 7 днів після прибуття до Німеччини Вербівська отримала пропозицію роботи.
“За рік я всі ці формуляри могла з закритими очима заповнити. Самій було корисно дізнатися, як влаштована система, і подобалося людям допомагати”, – каже вона. Коли всіх зареєстрували і розподілили, Вербівська перейшла на повну ставку в Diakonie і зараз допомагає іноземцям з інтеграцією у ФРН.
Довідка “Амаль”
Diakonie – соціальна служба протестантських церков. Допомагає людям, “які перебувають на маргінесі суспільства, залежать від допомоги або знаходяться в невигідному становищі”. З давньогрецької “діаконія” перекладається як служіння ближньому. Організацію заснував у 1848 році теолог Йоганн Гінріх Віхерн у Гамбурзі. Він прагнув допомогати іншим із християнської відповідальності.
Сьогодні Diakonie є однією з найвідоміших благодійних організацій Німеччини та одним із провідних некомерційних провайдерів житла та установ для догляду та підтримки – понад 1,18 млн ліжкомісць. В організації задіяні понад 627 тис. працівників та 700 тис. волонтерів.
Житло для біженців обладнали у багатьох невеликих містечках Німеччини. У гуртожитку в Штайнгайм-ан-дер-Мур живуть майже 40 людей: українці, курди, сирійці, турки. Тут же розташований невеликий центр допомоги від Diakonie – там працює Вербівська та пятеро її колег-німців. Кожен із них курує до 150 біженців, також у сусідніх містечках. Так, раз на тиждень Ірина їздить в сусідній Заксенхайм. Там живуть не лише українці, а ще й біженці з Нігерії, Македонії та інших країн.
По допомогу звертаються постійно: сім’ї ромів з України часом взагалі не вміють ні читати, ні писати, комусь треба заповнити документи на продовження виплат, хтось не отримав гроші на дитину, комусь штраф пройшов. “Знати німецьку — це ще не все, – каже Вербівська. – Треба знати, як правильно заповнити формуляр, що означають всі ці бюрократичні поняття. Крім того ми допомагаємо з інтеграцією. Мені це просто робити на власному прикладі: я теж біженка, теж тут два роки, і вже отримала Блакитну Карту”.
Для багатьох українців викликом стала німецька мова. “Я раніше не вірила, що таке може бути. Думала, що на заваді опанування мови можуть стати тільки лінощі. Втім часом люди хоч і старанно виконують всі домашні, але от просто не йде мова. Реально видно, що дуже важко. Чоловік хоче працювати, але не може, бо без мови ніхто не бере. Діти вже розмовляють, дружина теж, а він ну ніяк. В таких випадках я раджу не припиняти зусиль все одно, але зосередитися більше на словниковому запасі – вчити нове з допомогою карток”.
Соціальний працівник також трохи психолог і навіть приятель. Буває, що біженець приїжджає в чужу країну і його найближча людина – це соцпрацівник, який розмовляє рідною мовою і вникає в проблеми. “У нас живуть люди, які тікали з Бучі, з Харківщини, з Запорізької області. Від їхніх історій про звірства російських солдат можна посивіти – ці українці сильно травмовані. Одна жінка складала мовний іспит, а аудиторією ходили контролюючі інспектори – щоб ніхто не списував. А їй здавалося, що це російські солдати ходять. І жінка просто вийшла з аудиторії, не змогла там знаходитися і навіть нічого не змогла пояснити екзаменаторам – настільки сильна травма. При цьому вона дуже добре говорить німецькою”, – розповідає Вербівська.
Щоб розрадити шукачів захисту або щоб краще інтегрувати їх, Diakonie постійно влаштовує активності: майстер-класи, заняття з йоги, мовне кафе, “кафе для гарного настрою”, дитячі свята. З ідеєю провести захід може виступити будь-який працівник і якщо її підтримають інші, втілюють разом у життя.
“В сусідньому містечку є гуртожиток лише для чоловіків. Здебільшого там мешкають сирійці і місцеві німці були шоковані таким сусідством, мали упередження. Тому ми вирішили познайомити сусідів між собою і влаштували гриль-вечірку. Розіслали в поштові скриньки запрошення, знайшли столи, організували частування”, – згадує Вербівська.
Крім основної роботи в Diakonie, Ірина викладає німецьку мову для українців, які працюють у приватній компанії. Підприємство зацікавлене у співпраці з українцями, але водночас воліло б покращити їхній рівень мови, тому запросило Вербівську.
А ще за посередництва місцевого Клубу Ротарі дівчина готує до перевезення на рідну Черкащину дві теплоелектростанції вагою 4,5 тонн кожна. Їх експлуатували десять років і демонтували. Тепер вони поїдуть на завод із виготовлення консервів для українських солдатів в місті Чигирин.
Фото – Дарка Горова/Амаль Берлін та з приватного архіву Ірини Вербівської
Читайте також:
Українка живе у ФРН 20 років: “Люди шукають міфічний рай деінде і розчаровуються, не знайшовши його в Німеччині”
Зварю тобі борщику. Безкоштовне кафе у Спілці українців у Ганновері
Українці у Бургведелі: “Немає чужих дітей, немає чужих бід”
Українці вперше балотуються до Міграційної ради Майнца
Три українки виграли вибори до Міграційної ради Дрездена
