Цього місяця німецько-український культурний центр “Січ” у Шверині отримав премію Аннет Кеппінгер за інтеграцію та гуманність. Одна з засновниць організації Людмила Сєнцова зізнається, що таке визнання – цілковитий сюрприз. Говорить: у цілому земля Мекленбург-Передня Померанія завжди була досить проросійською – зрештою, це колишня територія радянської окупації. Багато російських волонтерських організацій і жодної – української.
“Тут насправді завжди було багато українців, але не проукраїнських. Вони дивилися тільки російське телебачення і приймали все так, як там розповідали. Нам же захотілося мати тут щось українське”, – розповідає жінка. “Саме тому у 2014-му році ми заснували “Січ”.
“Тоді ніхто не казав про “культурну дипломатію”, але інтуїтивно ми це робили”
Спочатку організація співпрацювала з посольством України у Берліні – допомагала з виїзним наданням консульських послуг. Не мала навіть свого постійного приміщення – суто стіл та два стільці “в оренду” на декілька годин на тиждень. А вже у 2017 році власними силами провели перший фестиваль – запросили дітей з київської циркової студії та народний хореографічний колектив ”Веселка” (Васильків), а також кількох українських співаків виступити у Шверині.
Церемонія нагородження Людмили Сєнцової премією Аннет Кеппінгер
“Ми з родиною гуляли – і побачили концерт на ринковій площі. Я одразу вирішила, що хочу допомогти цій спілці”, – розповідає Наталія Єнш, нині – заступниця глави управління “Січі”. Вона народилася у Києві, проте понад 40 років мешкає в Німеччині. “Я підійшла, висловила своє захоплення, спитала, чим можу допомогти – так і залишилася в організації”.
Активна діяльність почалася саме з українських концертів. “Я думала, як можна звернути на нас увагу німців? Через дітей, через емоцію, через культуру. Тоді ніхто не казав “культурна дипломатія”, але інтуїтивно ми це робили. Нам дуже хотілося, щоб вони побачили, яка душа українська”, – говорить Людмила Сєнцова.
Зробили щорічний фестиваль, привозили бандуристів, влаштовували у місті традиційне українське Різдво. Усіх артистів запрошували з України, але не тільки. До “Січі” почали доєднуватись музиканти та співаки, які вже давно жили у Шверіні. З організацією фестивалів та концертів дуже допомагала мерія міста.
Для українських дітей, “німецькі гастролі” були ще й пригодою із відпочинком, розвагами та екскурсіями. “До нас зокрема приїжджав колектив “Веселка” з Василькова. Багато дітей у ньому – з багатодітних родин, з маленьких сіл. Уявіть, яким подарунком та стимулом працювати краще були ці закордонні подорожі”, – говорить пані Людмила.
Ці перші заходи “познайомили” “Січ” з іншими німецькими спілками та офіційними установами – так зав’язалися контакти, почалася тісна співпраця з місцевими організаціями. “Наша ціль була – донести до німецького суспільства, що Україна – це незалежна держава, що українці прагнуть свободи й не бажають бути під ярмом Росії. І роз’яснити, що відбулося у 2014 році. Бо російська пропаганда тут була дуже масивною. Багато людей дотримувалися думки, що в Україні відбувся держпереворот – і ми повинні були цей наратив змінити”, – говорить Наталія Єнш.
“Летить літак, дитина падає і закриває руками голову – на це було неможливо дивитися”
Нова сторінка життя спілки, як і багатьох українців, почалася 24 лютого 2022 року з мітингу біля земельної канцелярії. Місцева влада одразу висловила українцям свою підтримку. Одне з підприємств організувало автобус, який поїхав до україно-польського кордону забирати перших біженців.
Потім спілка організовувала дуже багато таких автобусів: до кордону їхала гуманітарка, до Шверина — шукачі притулку. Перші пів року такі поїздки відбувалися майже кожного другого дня.
Гуманітарний штаб навесні 2022 року
“Під час першої розмови у канцелярії нам одразу сказали: “Ми дуже бюрократична країна. Тому, будь ласка, візьміть на себе перше приймання біженців”, – згадує пані Людмила. Так на базі спілки організувався штаб. На день волонтери приймали близько ста дзвінків від українських біженців, шукали для них німецькі сім’ї, які могли тимчасово прихистити українців, – до того, як Червоний хрест та інші благодійні організації почали організовувати місця для тимчасового розміщення людей.
“Протягом дев’яти місяців ми кожного понеділка зустрічалися із міською радою. Були представники усіх департаментів, які пов’язані із біженцями – і ми проговорювали усі наші проблеми, які кожного дня з’являлися нові. Це була дуже інтенсивна робота. Місто каже, що вони б без нас не впоралися, а ми кажемо, що ми не впоралися б без міста”, – доповнює пані Наталія.
Місто одразу надало приміщення під гуманітарний склад, де відсортовували допомогу, яку відправляли на кордон. Потім з’явився перший табір для біженців, за ним другий – і потрібно було вже їм допомагати із речами, одягом, взуттям.
“Кожного дня доводилося вислуховувати дуже багато історій. Бачити, як летить літак, а дитина падає – і закриває руками голову. На це просто неможливо було дивитися. Тож коли до нас прийшла художниця Дарія Габрук і сказала: “Я хочу допомогти”, – я відповіла: “Давай, малюй з дітьми, знімай стреси!”, – посміхається керівниця “Січі”. До того спілка не мала постійних гуртків для дітей.
Гурток малювання – один з багатьох у Січі
Волонтери спілки допомагали із документами, домовлялися із лікарями, щоб вони виписували рецепти українцям з хронічними захворюваннями – зокрема для онкохворих та людей з психічними розладами. Донька пані Людмили, фаховий психотерапевт Олена Шолудченко, проводила безоплатні консультації для українців, які часто приїздили з посттравматичним синдромом і агресією.
“Я приходила сюди десь о 8-й ранку, а йшла близько 10-ї вечора. І ще потім, бувало, часто хтось телефонує: “Там повинні приїхати люди з інвалідністю, потрібно зустріти”. І починається пошук: однієї машини мало, потрібно дві; а ще – кудись заселити”, – розповідає пані Сєнцова. У такому режимі “гуманітарного складу” організація працювала майже цілий рік. Зараз такої потреби у допомозі українцям у Шверині вже немає, проте “Січ” і досі відправляє допомогу до України – зокрема у Васильків та Житомир.
Український острівок для дітей
“Усі думають, що тут сидить штаб “на державній зарплаті”, – жартує пані Наталія, розповідаючи про діяльність “Січі” сьогодні. “У нас близько 20 різних гуртків. Деякі – один раз на тиждень, деякі – два-три рази на тиждень. Діти, підлітки, дорослі, літні люди – ми хочемо охопити усіх, щоб вони знайшли у нас свою родину. Чим я дуже пишаюся – більшість гуртків ведуть самі українці, які приїхали до Німеччини з початком війни.
“Мій син часто каже: “Мама, відведи мене на курси, де розмовляють зрозумілою мовою”, – сміється Анна Голосова, маркетолог “Січі”, яка ще допомагає з організацією гуртків. “Він ходить до дитячого садка, розуміє німецьку, але все одно залишається певний страх. Він каже: “Я у грі можу не знати якогось слова, не можу розслабитися”. До того ж не так просто записатися на німецький гурток – немає місць. Тож я зрозуміла, що “Січ” – це ще й такий українській острівок. Адже вдома наші діти звикли ходити на якісь гуртки, займатися чимось”.
Людмила Сєнцова та Анна Голосова
Багато українців самі приходять і пропонують допомогу. Для них участь у діяльності спілки – ще й можливість себе реалізувати. Водночас пані Наталя відзначає: вони як керівники “Січі” не мають бажання бути “розважальною” організацією для дітей. Їхня ціль – “активувати” українців, які знайшли прихисток у Німеччини, надаючи їм майданчик.
“Наші підлітки приїхали у 22-му році налякані, але більш активні, вони чогось хотіли. А у 24-му – пусті очі, вже нічого не хочуть”, – зітхає пані Людмила. “У німецькій школі розповідають, що в них велике навантаження в українській школі, в українській – що у німецькій. Ми на це подивилися – і вирішили зробити “Клуб лідерів”. Його двічі на тиждень веде переселенка з Одеси Віра Морозова, яка має великий досвід роботи з підлітками.
Не забувають у “Січі” і про завдання інтеграції шукачів притулку у німецьке суспільство. Є мовний клуб – як для дорослих, так і для малечі; зокрема – для найменших, які лише готуються піти до школи. Загалом гуртки малювання, вокальну студію, недільну школу, ІТ-гурток, танцювальні групи та відеоклуб тощо відвідують близько 180 українських дітей.
“Січ” також співпрацює з німецькими громадськими організаціями – зокрема у рамках проєкту щодо булінгу стосовно українських дітей. “У нас вже було декілька ситуацій, коли вчителі та діти не зовсім гарно поводилися щодо нашого підлітка. Тож ми звернулися до німецького фонду – і домовилися, що вони одразу реагуватимуть на такі випадки. Крім того, влаштовуємо заходи, на яких розповідаємо батькам та дітям, як поводитися і куди звертатися”, – пояснює пані Людмила.
Щодо дорослих, пані Єнш працює у фірмі, яка займається працевлаштуванням українців, тож вона організувала кілька заходів, присвячених пошуку роботи, трудовому та податковому праву. Влаштували цілий курс із Джобцентром – шість сесій, на яких розповідали, як заповнювати документи, які кар’єрні перспективи існують.
“Ми хочемо, аби наші діти залишалися українцями”
Постійних великих донорів та спонсорів “Січ” не має. У 2022 році було дуже багато пожертв від організацій та приватних людей, проте вже за рік вони передбачувано зменшилися. Нині основне фінансування – це проєкти та членські внески. “Це жахливо, але люди звикли до війни. Є багато спілок – зокрема і в інших містах: сирійські, афганські тощо. Ми всі пропонуємо проєкти та просимо про підтримку та допомогу. “Січ” стала однією з багатьох – звісно, у землі є обмежена сума на фінансування, і дуже важко її отримати”, – ділиться пані Наталія.
Першочергово гроші зараз потрібні на українську школу, де навчаються близько 60 дітей. Її організували два роки тому – із фінансуванням допомагали посольство України та місцева влада, тож діти мали змогу навчатися у ній безкоштовно. На її базі для підлітків влаштували факультатив – підготовку до ЗНО, зокрема з математики та англійської, у планах – інформатика. Майже усі викладачі – з тих, хто приїхав до Німеччини із початком повномасштабного вторгнення.
“Зараз ми вимушені брати якісь внески, аби підтримувати школу”, – зітхає пані Людмила. Для неї важливо залучати дітей до вивчення мови та історії. “Ми хочемо, аби наші діти залишалися українцями, аби вони не забували про своє коріння. Навіть якщо їхнє майбутнє – у Німеччині”.
Пані Наталія Єнш розмірковує: “Я вже 45 років у цій країні. Мої друзі у Києві кажуть, що я вже більше німкеня, ніж мій чоловік-німець, який за цей час став більшим українцем”, – обидві жінки сміються. “Але я завжди казала: “Я українка”, – ніколи це не приховувала. Для мене інтеграція – це бути активним у цьому суспільстві, зокрема і для того, щоб розповісти про Україну. Якщо ж закапсулюватися, закритися у своєму українському осередку, нічим добрим це не завершиться”.
Реквізити для благодійних пожертв:
SIČ e.V. Ukrainisch-Deutsches Kulturzentrum
IBAN: DE61 1001 0010 0844 5801 03
BIC: PBNKDEFF
Postbank
aбo
DE86 1405 2000 1711 7356 94
NOLADE21LWL
Sparkasse Mecklenburg Schwerin
Verwendungszweck: SIC Spende
