Український театр в Берліні започаткували навесні 2022 року. Він починався як мистецька студія для підлітків, але згодом додалася і група для дорослих. Вже восени українські актори збирали повні зали з двома спектаклями. Нана Морозова побувала на репетиціях та дізналася, чим дихають актори, як лікує творчість та як українці можуть змінити німецький театральний світ.
15 жовтня на сцені бару Space Meduza виступатимуть актори Українського театру в Берліні. Підлітки та дорослі читатимуть вірші Сергія Жадана та уривки з його п’єси “Вісім історій про Юру Зойфера”. Подія камерна, для своїх, її не рекламують. Це свого роду екзамен після завершення ще одного етапу навчання. Але ви таки можете зазирнути до культового бару у Кройцберзі, послухати поезію, підтримати своїх, а згодом – хто знає – і долучитися до Українського театру в Берліні.
Ніс-рот-діафрагма, підступні ігри та 25 центів
У невеликій кімнаті для репетицій п’ятеро підлітків стоять у колі, зціпивши руки у замок на потилиці. Заняття почалося з роботи над диханням. У повітрі вібрує протяжне “М-м-м-м-м…”. Водночас учні стукають себе по лобі, над верхньою губою та у груди. “Пам’ятаємо, що актори дихають діафрагмою, а йоги животом”, – нагадує студійцям Ірина Волошина, викладачка підліткової групи Українського театру в Берліні. – Не забуваємо вдихати носом і видихати через рот. А чому? Правильно, щоб не пересихали зв’язки”.
Кіра, Рей, Софія, Маргарита і Олександр старанно мукають. Хтось з них відвідує студію від початку, хтось прийшов лише на друге заняття. Але всі працюють з однаковим завзяттям. Далі – тренування мовного апарату. Вправи на артикуляцію важкі. Спробуйте самі вимовити швидко й чітко: “ЧІ-ЧЄ-ЧА-ЧО-ЧУ-ЧИ”. Молоді актори збиваються, сміються на собою і радо аплодують тим, кому вдалося продертися через каверзну абетку. Тільки потім приходить час “виходу на сцену”.
Імпровізація теж стає маленьким викликом. Завдання: розповісти про один предмет у кімнаті рівно за хвилину. Мета: тренування відчуття часу, контролю над мисленням, мовленням та тілом. Результат: тіло не слухається, дихальні вправи забуті, монологи втричі довші. Але ніхто не засмучується, адже попереду – нагорода і це не цукерки, а улюблена гра студійців “Лавочка”. Прописаних діалогів і сценарію немає – все на ходу. Тож на уявній лавці біля уявної лікарні розігрується справжня трагікомедія, лунає сміх та… Викладачка навіть банку завела спеціальну. Кожне лайливе слово – 25 центів.
Ірина сплескує руками: “Ми ж з вами домовилися… Бруду в житті і так вистачає, – говорить із м’яким докором. – Давайте не тягти це все сюди, а проявляти себе кращого. І де банка?” Банка, звісно, десь загубилася.
“Я хочу, щоб діти розуміли: сцена – це безпечне місце для їхнього самовираження, – пояснює Ірина Волошина, сама актриса та викладачка акторської майстерності. – Вони можуть вийти на сцену та виплеснути будь-що. Малюй, танцюй, співай, роби що завгодно, тільки не залишай в собі”.
Щасливі співпадіння та шалений темп
Власне з підлітків все і почалося. Точніше, з берлінського Пласту, якому навесні 2022 року театр Volksbühne надав свою малу сцену для дитячої театральної студії. Серед членів Пласту була й Оксана Снідалова, яка ще до війни переїхала з чоловіком і трьома дітьми до німецької столиці. Колеги запропонували їй проводити заняття з підлітками. Знали і про її давнє захоплення театром, і про відвідування майстер-класів у київському “Дикому театрі” та гру протягом двох років в аматорському театрі у Варшаві.
“Я провела декілька занять, але відчула, що сама цим займатися не можу, – згадує Оксана Снідалова, – тож почала шукати допомогу та більш професійного викладача і звернулася до акторки та власниці бару Space Meduza Діани Кіпрач, яка і познайомила мене з Іриною Волошиною. Іра саме приїхала до Берліну з чоловіком, режисером Павлом Кравцевим, і була готова почати хоч завтра”.
Так, завдячуючи щасливим співпадінням у важких обставинах і утворилася трійця засновників. Оксана стала продюсером новоствореного Українського театру в Берліні, Павло – автором і режисером, а Ірина викладачем групи для підлітків, до яких дуже швидко доєдналися і дорослі аматори.
У цей період для однодумців все складалося швидко і якнайкраще. З’явилося постійне безоплатне приміщення для репетицій в офісі компанії Babbel, німецької платформи й додатку для вивчення мов. Павло Кравців зрежисував виставу “Вакуум”, яку вже за два місяці представили на малій сцені театру Volksbühne, а потім показали ще двічі. Театр навіть отримав грант на постановку другої вистави “Пастка”, сценарій для якої Павло Кравців написав разом із поеткою Ольгою Поворозник. Її показали 4 та 9 грудня 2022 року на сцені Tak Theater Aufbau Kreuzberg.
А що далі?
“Те, що ми зробили у 2022 році – це були титанічні зусилля. Величезний стрибок, у який навіть зараз важко повірити, – розповідає Оксана Снідалова. – Менше ніж за рік поставили дві вистави і показали їх п’ять разів. Не знаючи німецької мови, не обізнані у тонкощах німецької бюрократії, ми подалися на грант і отримали його. Звісно, ми не змогли б зробити цього без потужної допомоги Пласту”. Оскільки Український театр в Берліні досі не має офіційної реєстрації, отримати фінансування і звітувати про його використання було б неможливо. На щастя, Пласт взяв на себе бюрократичні зобов’язання і юридичну відповідальність.
Але зараз у житті театру настав непростий період. Перша хвиля ейфорії спала. Немає реєстрації і сцени, а без цього важко рухатися далі. “Ми намагаємося оцінити і намацати, що ми можемо, що нам потрібно і які кроки маємо зробити, щоб не тільки зберегти себе, але й розвиватися”, – говорить Оксана. Вона мріє про великий український культурний центр зі своїм приміщенням, де був би і театр, і місце для репетицій, і заняття для підлітків, і для менших дітей, а також трупа з професіоналів і талановитих аматорів.
“Ми не просто маємо, що показати німцям, – говорить режисер Павло Кравців, – але й навіть можемо багато чому їх навчити. Хоча б у плані проблематики, гостроти конфлікту в сучасному театрі. Наша культура та різноманітний багатий і трагічний досвід можуть значно збагатити місцеве театральне життя”.
Але репетиції продовжуються і студії працюють двічі на тиждень по п’ятницях та неділях. Актори Українського театру в Берліні вже не уявляють свого життя без цієї атмосфери, що не тільки надихає, але й зцілює. Власне проєкт від початку заснували для того, щоб допомогти українкам у Берліні знайти себе у новій реальності, не загубитися у розпачі.
Порятунок у творчості
Психологиня Анастасія Дунаєва приїхала з Запоріжжя у серпні 2022 року і веде заняття з арт-терапії для українських біженок. “Наша група стала першим теплим українським ком’юніті, де я зустріла людей, які так само як і я хочуть говорити про те, що відбувається в Україні. Про наші почуття через мову і тіло, – говорить вона. – Ми можемо доносити до німецького глядача, що війна не закінчилася і з цим треба щось робити. Цей театр став нашим голосом”.
Серед членів Українського театру не тільки утікачки від великої війни. Українки, які приїхали у Берлін задовго до вторгнення Росії в Україну теж шукали тут розради. Деякі з них настільки активно займалися волонтерством, що вигоріли і відчайдушно прагнули знайти творче заняття там, де є відчуття єднання з українською громадою і процес творення чогось важливого.
Так сталося з членкинями Пласту ерготерапевткою Юлією Антоновою, та викладачкою французької мови Валерією Білошитською. Обидві вже близько чотирьох років живуть в Берліні з родинами і обом театральна студія допомогла хоч трохи впоратися з розпачем та спустошенням, які нахлинули із жахливими новинами з батьківщині.
“Група стала колом довіри, – ділиться Юлія, – місцем взаєморозуміння та підтримки. На заняттях через голос, через тіло ми відкрилися одна одній, почали довіряти на енергетичному рівні”. Для Валерії втілення дитячої мрії стати акторкою теж перетворилося на урок відкритості і довіри. “З одного боку, ми робимо важливий внесок в культуру, а з іншого єднаємося і розуміємо, що нас багато, що ми сильні, – говорить впорядниця уладу пташат. – А ще на сцені я відчуваю, що я жива, що я справжня”.
