У кіноцентрі “Арсенал”, що на Потсдамер Штрассе 2, триває показ фільмів з проєкту “Українські мрії”. У серпні тут покажуть ще вісім культових стрічок. Вхід для біженців з України безкоштовний. Наталка Якимович розповідає про цікаві деталі створення фільмів, та чому їх обов’язково треба подивитися та ще й варто німцям показати.
Знищена і двічі викрадена “Совість”
Фільм Володимира Денисенка 1968 року “Совість” був заборонений радянською владою і тривалий час його вважали знищеним.
Дія стрічки відбувається під час Другої світової війни в окупованій Україні. Під час сутички на дорозі партизан Василь вбиває німецького офіцера. Нацисти беруть у заручники жителів села та вимагають видати вбивцю, інакше всіх розстріляють. І перед Василем, і перед односельцями постає проблема вибору без вибору.
Кіно для радянської цензури виявилося надто екзистенційним. У серпні 1968-го радянські танки увійшли до Чехословаччини і контроль за діячами культури посилився. Тим більше, що Володимир Денисенко в юності вже провів п’ять років виправно-трудових робіт у колонії за “український буржуазний націоналізм”. За рішенням КДБ плівки були змиті на срібло чи порізані на фрагменти, для вправ операторів кінофакультету.
Зрештою, в роки Перебудови у 1986-му таки чудом віднайшли єдину вцілілу копію “Совісті”. У Спілці кінематографістів ухвалили рішення відновити кіно, але його раптом вкрали. Після заяв у прокуратуру, тривалого слідства та скандалу у 1988-му плівки вночі підкинули під двері архіву кіностудії ім. О. Довженка. Тоді вже цю копію “викрав” син режисера, щоб відновити. Після оцифровки стрічку повернули в архів. Прем’єра відбулася аж в 1991 році.
“Це зайвий раз підтверджує, що совість – справа колективна, – згадує Олександр Денисенко. – Батько, коли знімав фільм, казав, що совість – це голос твого янгола. І якщо ти його чуєш, то ти людина”.
До речі, син Володимира Денисенка зіграв у цьому фільмі важливу і дуже символічну роль хлопчика. Він особисто 2 серпня о 20:00 спілкуватиметься з глядачами по відеозвязку.
“Небо кличе” надихало Стенлі Кубрика
Цей фільм перезнімав для американського прокату Френсіс Форд Коппола, ним надихався Стенлі Кубрик, а деякі технологічні ідеї стали реальністю через пів століття завдяки Ілону Маску.
Уже в 1920-30-х роках радянський кінематограф час від часу звертався до фантастики. Щоправда, адаптуючи авантюрні сюжети “науково-популярного фентезі” до правильної ідеології. Тож у 1959 році українські піонери жанру Олександр Козир і Михайло Карюков зняли стрічку, як дві нації змагаються за те, щоб першими приземлитися на Марсі.
Для створення переконливих декорацій підписали контракт із майстрами засекреченого підприємства “Поштова скринька № 2” – у радянський період так заведено було маркувати закриті оборонні заводи.
Про “Небо кличе” рідко згадують у статтях про українське кіно. Бо фільм типово радянський і головні ролі грають російські актори. Але все ж більшість знімальної групи – українські кінематографісти. Мінкульт СРСР в офіційному листі наголошував, що у титрах і сценарії забагато українських прізвищ, а краєвиди Києва можуть створити “неправильне враження, що вся космічна програма – заслуга однієї республіки”.
Унікальна можливість побачити рідкісне культове кіно 8 серпня о 20:00.
Криза середнього віку та “союзу” у “Польотах уві сні і наяву”
Як не дивно, але трагікомічна стрічка Романа Балаяна з популярним радянським секс-символом Олегом Янковським у головній ролі теж потрапила під цензуру. Фільм завершили у 1982 році, а в прокат дозволили вийти лише за 5 п’ять років. Бо характер героя видавався надто антирадянським.
За сюжетом головний герой підсумовує своє життя напередодні 40-річчя. І нічого його не радує: ані дружина, ані коханка, ані робота, ані друзі. Він розчарований у своїх попередніх прагненнях, але й не знаходить нових сенсів. Вибудовує дивні стосунки між людьми, робить суперечливі вчинки, але ніяк не може виборсатися з кута начебто успішного життя.
Перед нами точно не герой втілення радянського добробуту та щастя. Режисеру закидали, що він зробив героєм людину, яка не хоче будувати комунізм. Сам Роман Балаян колись сказав: “Це кіно про дерево, яке стоїть у воді і помирає від посухи”.
Фільм на сьомій позиції у переліку сотні найкращих фільмів в історії українського кіно. У прокаті стрічка мала шалений успіх. Її подивилося 6,4 млн глядачів.
На заході 13 серпня о 20:00 режисер Роман Балаян спілкуватиметься з глядачами по відеозв’язку.
“Другорядні люди” на першому плані
В описах до цього фільму Кіри Муратової часто подаються різні жанри, бо це і драма, і мелодрама, і комедія. Це історія випадкового вбивства на віллі нуворішів п’яного чоловіка сторожихи Віри. Тепер ситуативним співучасникам злочину потрібно позбутися тіла, але це виявляється не таким і простим завданням. Режисерка досліджує тему “маленької людини”: “Вони нічого не вміють до пуття. Але саме це і мило. Вони нібито вбивці, тілоохоронці, вони слабкі, ті, що страждають, чуттєві… все, що вони роблять, вони роблять неправильно. Вони навіть не можуть бути дуже жорстокими”, – розповідала про своїх героїв Кіра Муратова.
До речі, Кіру Муратову російські кіномитці впевнено перечисляють до своєї плеяди режисерів, її фільми подають від РФ на ретроспективні покази. Кіра Муратова молдаванка єврейського походження, яка до 1980 року мала румунське громадянство. Потім прийняла радянське. Хоча більшість фільмів таки виготовлені російськими компаніями, Кіра Муратова була громадянкою України та проживала в Одесі. У “Другорядних людях” знялися відомі актори одеського колективу “Маски”, зокрема Наталя Бузько.
“Ні, я не над сутичкою, я приймаю бік України. Мені не подобається, що вона воює, але я не знаю, як можна з цього вийти – в тих стандартах, в яких живе людство: треба захищати свою територію, треба боротися”, – так режисерка-пацифістка прокоментувала агресію Росії незадовго до смерті.
Не пропустіть стрічку “Другорядні люди” 27 серпня о 20:00. Докладно про розклад сеансів та квитки за посиланням.
Про інші культові фільми в можех проєкту “Українські мрії”, зокрема, про стрічку “Білий птах з чорною ознакою” Юрія Іллєнка, читайте також в статті.
