Вже вдруге у Гамбурзі українська та німецька спільнота разом святкували Йоханністаг, або день Іоанна Хрестителя. “Загалом це літнє свято – воно трохи поза церквою. Це, скоріше, про спільноту”, – пояснює пастор Корд Шоелер.
Його лютеранська церква Святого Андрія відкрила свої двері для українців у 2019-му. Саме тут неділями справляє служби Українська православна церква у діаспорі. А в останні ж півтора року вона стала і важливою платформою для втікачів від війни – тут організували театральні та танцювальні студії для дітей, співають дитячий та дорослий хори. Спільні святкування теж вже стали традиційними.
Молитва за мир об’єднує спільноти
“У нашій парафії усі покоління: старші люди, молодь, діти – об’єднані цим святом. Минулого року ми вирішили долучити до нього й українців, адже ви тут вже як вдома, ви є частиною нашої спільноти, яка її збагачує”, – говорить пастор Шоелер.
У програмі багато сімейних розваг, особливо для малечі: ігри, аквагрим, ляльковий театр. Дітей долучили й до самого дійства: найменші – танцюють, старші – співають у дитячих хорах. Від німецької спільноти – морозиво та солодке частування для всіх.
“Ми збираємося разом, граємо, їмо, розмовляємо. І звичайно, дуже важливо, що ми проводимо спільну молитву двох громад за мир – це ще важливіше в ці дні, коли війна є гіршою, ніж будь-коли”, – говорить пастор лютеран. “Спільна молитва вперше пролунала минулого року на цьому ж святі. З неї й почалася така наша тісна взаємодія. Об’єдналися дві різні нації, дві різні країни, дві різні мови”, – підтримує його священник Української православної церкви у діаспорі Ярослав Богодист.
Українські пісні та частування
“Ви ж українка? Вибачте, ви не можете мені допомогти?” – звертається до мене літня німкеня. Жінка наспівує мелодію і перепитує: “Ви раптом її не знаєте?”
Їй було п’ять років, коли вона почула цю пісню – під неї повз маршем проходили солдати радянської армії. Розповідає: запам’ятала мелодію, проте жодні з її знайомих впізнати не змогли. Аж поки хтось не сказав, що пісня, ймовірно, українська. Дізнавалася в архівах – і дійсно, поруч базувався саме український полк.
Вона наспівує знову, але я не знаю. Жінка перепрошує і звертається із тим самим питанням до українського хору.
Майже всі учасниці українського хору виїхали через війну, деякі вже не мають, куди повертатися. Тетяна та Олена – з окупованого нині Лисичанська. Навіть жили в одному районі, проте познайомилися вже тут, у Гамбурзі.
Тетяна – вчителька музики із 35-річним досвідом. Розповідає: про хор дізналася від волонтерки. Спочатку прийшла співати сама, а згодом загітувала сусідок із готелю, лисичанку Олену та херсонку Ганну. Обидві вони до цього ніколи не співали.
Окрім культурної програми, учасниці хору підготували й гастрономічну – бо що за українське свято без борщу та вареників! Я питаю в Корда Шоелера, чи куштував він до цього українську кухню. “Так, на минулому літньому фестивалі та заході для поранених військових був український кейтеринг. Але я помітив, що відмінності з нашою кухнею північної Німеччини не такі вже й великі. Я їв салат з оселедцем, який був дуже схожий на те, що є у нас”.
Налисники, салати, вареники, фаршировані перці – черга до українських наїдків вишикується величезна. Рук на роздачі вже не вистачає, беруться допомагати усі. “Борщик! Гарячий борщик!”, – гучно радіє хлопчик, коли йому віддають його тарілку. “Тобі додати сметанки?” – питає мати. “Ти що, звичайно!”, – ще гучніше вигукує він. Всі навколо сміються.
Першими закінчуються вареники. “Це неймовірно смачно. Багато разів куштувала українську кухню, але це завжди фантастично. Маю нарешті дізнатися, як це готують”, – говорить німкеня турецького походження Гюль. Вона робить комплімент моїй вишиванці. “Мої українські друзі тут завжди так вдягаються на свята, це вражає”.
Як українці тримають зв’язок із Батьківщиною
Євгенія та Єгор з двома дітьми виїхали до Німеччини на початку повномасштабної війни. До української церкви ходять кожної неділі – для родини це продовження традицій, започаткованих ще на батьківщині.
Більшість українських гостей свята зізнаються: власне заради молитви приходять сюди лише на великі свята. Найважливіше для них – підтримувати зв’язок з українською спільнотою. “Бо я помічаю, що моя дитина забуває українську, просто навіть букви”, – говорить Тетяна. Вона з 9-річним сином у Гамбурзі вже близько року, хлопчик навчається у німецькій школі.
У Ганни старша онука пішла у перший клас також вже у німецькій школі. Жінка розповідає: допомагати Україні та залишатися її частиною навіть в еміграції – для неї особисте. “Плетемо сітки маскувальні, збираємо допомогу для Херсонщини. Я з Херсона, дачі моєї вже немає”, – зітхає.
“Кожен зараз на своєму місці має допомагати Україні та українцям. За можливості, підтримувати країну фінансово, допомагати новоприбулим з адаптацією”, – говорить киянка Ольга. Вона сама виїхала після початку повномасштабної війни, але нині волонтерить перекладачкою у таборах та допомагає вимушеним переселенцям із документами.
Після завершення “офіційної програми”, пастор Корд Шоелер вже у вишиванці куштує український борщ і каже: “Що ж, це правда дуже смачно”. Учасники хору експромтом починають співати пісень, їм підспівують гості. Навколо бігають діти – українські та німецькі. Ймовірно, хтось з них за кілька десятків років пам’ятатиме одну з них – і ця мелодія стане згадкою про єднання двох спільнот, а не про війну.
Інтерв’ю із місцевим пастором отцем Ярославом Богодистом про життя української православної спільноти у Гамбурзі – читайте за посиланням.
Українська православна церква у діаспорі – Фейсбук-сторінка.
