Нещодавно у Берліні відкрили перше представництво Українського інституту за кордоном. Воно популяризуватиме українську культуру у ФРН та розвиватиме зв’язки українських митців і науковців із німецькими колегами.
Зокрема, в планах у 2023 році – близько 30 проєктів: концерт Джамали з симфонічним оркестром, театральні постановки у Кельні, дискусії у Вісбадені, стенд із українською літературою у Франкфурті, велика виставка українського мистецтва у Дрездені.
Керівницею представництва у ФРН стала засновниця ГО Kul’tura, культурна менеджерка Катерина Рітц-Ракул. Вона живе в Берліні вже 20 років і добре знає місцеву культурну сцену.
Дарка Горова записала із очільницею УІ в Німеччині інтерв’ю-знайомство і розпитала, які культурні проєкти Катерина вже втілювала в Берліні, чому її сім’ю називали пан’європейською і про це навіть згадував у промові депутат Європарламенту. Також поговорили, чому Інститут орієнтується на місцеву інтелігенцію, а виграє від цього українська громада, і звісно, звідки взялися гроші на культуру в час війни.
(фото надав УІ)
– Катю, розкажи будь ласка про себе.
– Мене звати Катерина Рітц-Ракул – наголос на А, бо часто кажуть РакУль, навіть із м’яким знаком. У Берліні живу вже понад 20 років. Закінчила англійську філологію в львівському університеті ім. Франка, а опісля навчалася тут в Університеті ім. Гумбольдта. Вивчала мову і літературу, синхронний переклад. Захистила дисертацію з сучасної американської літератури. В Берліні я працювала культурною менеджеркою, авторкою, писала статті і книги про сучасне мистецтво.
Після подій в Україні у 2014 року ми з іноземними друзями та українською діаспорою заснували ініціативу Kul’tura e.V. Вона займається популяризацією української культури в Німеччині на волонтерських засадах. Наприклад, закуповує українські книжки для німецьких бібліотек, організовує там заходи за участю українських письменників чи акторів. Минулого року ми організовували акцію пам’яті жертв Голодомору біля Фонду Гайнріха Бьоля. Також – участь України у величезному фестивалі Карнавал культур. Отримали тоді навіть перший приз у категорії “Найкращі костюми”.
(фото з ФБ-сторінки Kul’tura e.V.)
І звичайно, коли з’явилася пропозиція в Українському інституті, багато знайомих почали заохочувати мене подаватися. Тому що маю всі потрібні компетенції і навіть український паспорт – це було обов’язковою умовою.
– І ще ти виховуєш доньку. Але у неї вже німецький паспорт.
– Так, Еріці 12 років. Вона наполовину бельгійка, наполовину українка. Але народилася в Німеччині, тому має паспорт ФРН. Насправді це кумедна сімейна історія. Тато Еріки має бельгійський паспорт, а в мене – український. І на кожному кордоні, який перетинали, ми були уособленням такої справжньої пан’європейської родини: власники паспортів трьох європейських країн, але ця різність нам ніяк не заважала разом жити і комфортно подорожувати. Навіть колись один бельгійський дипломат у своїй промові у Європарламенті розказав про нас. Що мовляв, він має приклад міжнародної європейської родини і так це має бути в Європі для всіх країн.
– Мені видається, що це насправді наше майбутнє.
– Абсолютно точно! Мирне співіснування різних культур. Цивілізовані суспільства дають простір різним традиціям, культурним течіям. Це не означає, що надбання різних країн розташовують ієрархічно: ось це дійсно цінне, а це другорядне. Це не про культурну експансію.
І власне, це те, чим і займатиметься Український інститут. Ми залучатимемо українську культуру в цю глобальну транскультурну комунікацію. Ми не просто скажемо: “Дивіться, яке у нас все гарне!”. А скажемо: “Ми теж думаємо на теми, які вас хвилюють. Давайте подумаємо разом”. І через ці спільні теми розкриємо нашу культуру. Вона у нас дуже якісна – тут жодних сумнівів чи страхів! Треба просто гарно подати, зважаючи на особливості менталітету.
Як приклад можу навести виставку сучасного мистецтва “Грона гніву”, яку ми організували з Kul’tura e.V. Вона була справді успішна, бо зачепила для багатьох болючі теми. Українські, німецькі та бельгійські художники створили роботи про Україну. Але метою було не показати війну, а проаналізувати, що до неї призвело, які будуть наслідки.
З письменницею Софією Андрухович (фото – Жора Євіч)
– Скажи, які в тебе особисто були аргументи, коли подавалася на посаду очільниці УІ?
– В мене був єдиний аргумент, що це така, знаєш, Велика Місія, чи, скажімо, Історична Задача. Разом із тим, це був і контраргумент – тому що страшно. Коли сказали, що перемогла в конкурсі, я стрибала посеред вулиці на радощах. Але вже наступного дня в мене лишився тільки ось цей тягар відповідальності. На відкриті не насолоджувалася, а тільки думала, як налагодити робочий процес і за що хапатися.
Насправді робота в Українському інституті – це те, що я роблю вже багато років, але тепер масштабніше і офіційно. Я ж і так весь час співпрацювала і з діаспорними ГО, і німецькими, і з всеможливими культурними інституціями. Тобто глибоко занурена в німецький контекст, але ніколи не втрачала українського. Всі мої проєкти – про Україну, про її живу культуру. Я, власне, на перетині цих двох контекстів і знаходжуся, плюс вільно володію всіма потрібними мовами.
– Розкажи будь ласка про команду УІ в Берліні.
– Залучені ще троє колег. Проєктна менеджерка Віталіна Буран працюватиме зі мною в тіснішому контакті, вона структурна і відповідальна. А також дві комунікаційні менеджерки займатимуться зв’язками зі ЗМІ та соцмережами. Це Наталя Другак, яка уже має досвід співпраці з УІ в Києві, а зараз навчається тут на магістерці. І Марічка Зорик, яка раніше співпрацювала з Українським кінофестивалем у Берліні. 
Представлення команди на відкритті УІ в Берліні (фото – Дарка Горова)
– Які стратегічні напрямки УІ в Німеччині виокремив передусім?
– Зараз у нас щодня стратегічні зустрічі і роботи справді дуже багато. Якщо узагальнити, то напрямків два: мистецтво і академічне середовище. Наприклад, ми б хотіли підтримати розвиток українських студій у німецьких університетах, а також вплітати українські теми в німецький науковий контекст загалом. Тобто це і наукові заходи, на яких будуть зустрічатися наші науковці з німецькими колегами, і стипендії, і участь в академічному житті ВНЗ.
А щодо мистецтва, то спектр широкий: і кіно, і живопис, і академічна музика, і театр, і література. Але от знаєш чого немає? Мовних курсів. І про це насправді часто запитують. Тому що такі інституції як наша зазвичай пропонують вивчати мову, бо це теж елемент культури. Є і Британська Рада, де вчать англійську, і Інститут Сервантеса, де є курси іспанської, і Гете-Інститут з заняттями німецькою. А у нас поки що немає офіційної сертифікації для іноземців: оцього А1, А2, B1, B2, підручників “Українська як іноземна”, немає вимог до складання іспитів.
– А чи є якийсь проєкт, який, на твою думку, треба втілити неодмінно. Чого дуже бракує?
– Я б хотіла, щоб в УІ було окреме приміщення, в якому був би не тільки офіс, а була б представлена українська культура: і сучасне мистецтво, і мовні курси, і репрезентативне кафе, куди б просто можна було прийти посидіти. 
З письменницею Ірою Цілик (фото надав УІ)
– Відкриття представництва УІ в Німеччині відбулося завдяки партнерству з Гете-Інститутом та Фондом відкритого суспільства. Яка саме роль їм належить?
– Гете-Інститут допомагає з адміністрування гранту та фінансуванням окремих проєктів. Фонд відкритого суспільства надає більшу частину фінансування. 
На відкритті виставки “Грона гніву” (фото надав УІ)
– Дивує, наскільки мало німці знають про Україну, хоч ми майже сусіди. І жодних сумнівів, культурна дипломатія – надзвичайно потрібна, але чому саме зараз? Чому не раніше, або не коли закінчиться війна? Чи є взагалі місце для культури в час війни?
– Якби культурна презентація України раніше відбувалася більш потужно, можливо, нам було би легше і в ЄС потрапити, і в інші потрібні об’єднання. І потреби армії були б зовсім інші зараз. Нам не допомагали, бо німці просто не знали, хто ми такі, що таке українська культура, що у нас взагалі є крім борщу.
Тому що швидше, то краще. Ми всі на своєму місці робимо щось для спільної мети. І наші методи – це побудова культурних зв’язків.
– Виходить, що в стресі, цейтноті, в шокуючій реальності ми ресурси для популяризації культури знайшли. А коли нам спокійно і сито жилося, на це зазвичай не було ні часу, ні грошей.
– Ну Український інститут заснували у 2017 році. Тобто це ще зовсім молода організація. Розмови про відкриття філії в Берліні вже щонайменше рік тривають. Також це було зафіксовано в Стратегії УІ на 2020-24 роки. Ну і ти ж бачиш, скільки колись закритих дверей відкрилися саме тепер. І зараз відкриття далося непросто, а колись це було справді надзвичайно складно. 
На фестивалі Ukrainian Film Festival Berlin 2021 (фото надав УІ)
