Соломія Кирилова, акторка, яку прославила головна роль у фільмі “Памфір”, прожила у німецькій столиці сім довгих місяців і все ж таки повернулася в Україну. Вона розповіла Нані Морозовій, чому її не “зачепило” місто, як вижити українській акторці в Берліні та як віднайти мир під час війни.
Про те, що на українському кінообрії з’явилася нова зірка, Україна дізналася у розпалі війни. Соломія Кирилова, яка зіграла одну з головних ролей у фільмі “Памфір”, представила його разом зі знімальною групою на Міжнародному Каннському кінофестивалі у липні 2022-го. Тоді про молоду актрису одночасно написали чи не всі наші медіа – від газет до глянцю різного штибу. Було очевидно – серед жахів війни культурна дипломатія за кордоном стає для нас важливою як ніколи. А образ Соломії на фестивальній сцені – ніжна сукня, гладка мінімалістична зачіска – здавався навіть символічним: вразливим та сильним водночас.
Берлін, що “не зачепив”
Ми сидимо у кафе на Паризькій площі. За вікном – Бранденбурзькі ворота і холодний ранок. На Соломії – зелена шовкова сорочка, що підкреслює її зелено-сірі очі. На шиї – тонка нитка намиста з бісеру.
“Гарне місце для зустрічі, – каже. – Я в центрі зрідка буваю”. Вона приїхала до Берліну у серпні торік за програмою Artists at Risk, яка допомагає працівникам культури виїхати з охоплених війною країн та підтримує їх у скрутний час. Хоч від початку повномасштабного вторгнення такого плану не було. Лише оговтавшись від першого шоку, Соломія занурилася у волонтерство, їздила в благодійні тури за кордон. Потім були Канни. “Коли повернулася у Київ, – розповідає вона, – зрозуміла, що професійної реалізації немає, а з волонтерських проєктів я випала, їх підхопили інші люди… Останні кілька тижнів у Києві була в якомусь напівдепресивному стані. Тоді ідея поїхати на резиденцію в Берлін здавалася непоганим варіантом”.
Думала – тільки на три місяці. І хоч минуло вже сім, Берлін не зачепив. “Я намагаюся до нього звикнути, – розмірковує вона, – але в мене ніколи не було тих амбіцій, що в інших людей, або акторів: о, я б пожив за кордоном! Вистачало гастролей та подорожей. Я не знаходжуся тут ні серцем, ні душею, ні тілом. Це якийсь транзит, немов би в аеропорту весь час”.
І правда, Соломія живе на валізах. З серпня переїздила шість разів: “Це було житло на три дні, на п’ять чи на місяць”. Соціальної допомоги не просила. З усіх документів має лише паспорт із візою за 24-м параграфом. Та і те лише заради того, щоб легше діставатися до різних країн Європи. “Берлін для цього дуже зручний, крутий – звідси всюди близько”.
Слово і голос
Її подорожі наразі пов’язані не стільки з кіно, скільки з музикою. Соломія займалася нею з дитинства у Львові, де народилася і жила до закінчення школи. Навіть до консерваторії хотіла вступати. Але потяг до акторства переміг. Після навчання в Івано-Франківську та роботи в театрі у Коломиї вона повернулася до рідного Львова, щоб працювати у театральному, художньо-дослідницькому та освітньому центрі “Слово і голос”. Тут навчилася грати на стародавніх музичних інструментах – фіделі та віолі да гамба. Стала вивчати і закохалася в українську духовну й автентичну пісню.
Оскільки “Слово і голос” – це своєрідна мистецька лабораторія, яка досліджує і музику, і театр – обидві пристрасті Соломії поєдналися. А після повномасштабного вторгнення Росії в Україну освітній центр став її порятунком. Дав цілком конкретну ціль – показувати європейцям справжню, автентичну, не шароварну Україну.
З квітня 2022 року центр “Слово і голос” виїжджав до Латвії, Литви, Данії, Франції і кілька разів до Великої Британії. Культурно-дипломатичні тури допомогли зібрати гроші для декількох благодійних проєктів в Україні. “Я почала розуміти, що можу і тут робити потрібні речі. І зрештою, є можливість донатити, а це вже прекрасно”.
Циганська пошта
Коли ми познайомилися ще у жовтні, Соломія саме розбиралася, як працює німецький “ринок акторів”. Намагалася знайти шляхи, встановити зв’язки. З’ясувалося: без агента тут – нікуди. Так само як і без німецької. “Мова – це наш інструмент, – розводить Соломія руками, її кисті майже завжди у русі, і через це навіть спокійна розповідь видається емоційною. – І я свідома того, що тут достатньо своїх, німецьких акторів. Мій колега, актор Іван Доан, народився і вчився в Києві, грав в театрі Романа Віктюка. Він живе в Берліні вже сім років і вивчив мову. Але каже, що жити виключно акторством тут дуже складно”.
Тож поки що пошук роботи відбувається за українською схемою. Участь у попередніх проєктах, циганська пошта і фейсбук допомогли Соломії у лютому 2023-го знятися у дебютній короткометражній стрічці молодої польської режисерки у Варшаві. Зараз ідуть переговори про її участь ще й у німецькому кінопроєкті, але деталі Соломія не відкриває, аби не наврочити.
Мріяти, але не панувати
Як і всім сьогодні, планувати їй важко. І стає надто боляче, коли омріяне не здійснюється. Коли взимку вона отримала запрошення на участь у заходах, присвячених прокату “Памфіра” в Україні, не могла спати. Шанс повернутися в Київ позбавляв спокою: “Я вже відчувала, як йду тими вулицями і мені – добре! Сідаю на лавку в парку Шевченка і я – щаслива! Здавалось, що саме це повернення це тотальне щастя. Прокат перенесли на березень, я не можу передати… це розбило мене. І я вже сама себе заклинаю: будь ласка, нічого вже не плануй, все складеться так, як має скластися. І все”.
Перед прощанням прошу заспівати улюблене біля Бранденбурзьких воріт. У холодному повітрі лунає: “Ой, долина-долина, широка роздолина…” Гарно.
P.S.
Але Соломія все ж таки повернулася в Україну. Каже, “в мене завжди було якесь внутрішнє переконання, що коли я опинюсь в Україні, до мене вернуться сили, які я в Берліні розгубила насправді”. Сталося так, як вона і передчувала. Нарешті вона відчула певного роду розслаблення: “ти – серед своїх, зі своїми”. Одразу чкурнула в гори, як і мріяла у вигнанні – видряпатися на верхівку, щоб побачити всю ту красу з висоти пташиного польоту. І нарешті віднайшла омріяний внутрішній спокій. “Тільки тоді я зрозуміла, в якому стресі прожила ці сім місяців у німецькій столиці, – каже Соломія на прощання, – як мені не вистачало цього відчуття дому і миру в серці. І хоч як парадоксально це не звучить, можливо, під час війни – мир у серці може бути тільки вдома”.
Всі фото – Єлизавета Власенко
