Marzena Skubatz

Бути чиїмось світлом – колонка Нани Морозової

Нана Морозова написала цей текст для німецького видання Crismon перед Різдвом. Але він ніколи не втратить актуальності. Так само, як і її ніколи не полишить почуття вдячливості німцям та Німеччині за прихисток, допомогу і підтримку.

*****************

Мені 50. Сьогодні 28 лютого 2022 року. Четвертий день війни та мій ювілей. Відзначаю у машині. Чоловік за кермом, я поряд. На задньому сидінні – наша 16-річна дочка та Айдар, бельгійська вівчарка. Їм затісно. Замість тривожної валізки я зібрала істеричний багажник. Тому все вільне місце зайняте одягом, їжею, спальними мішками та собачим кормом. Навколо пустельні поля, на дорогах – блокпости із озброєними людьми у камуфляжі та рідкісні машини з біженцями. Чомусь я шкодую, що не взяла туфлі на підборах.

Іншим часом ми б раділи вільній трасі, а зараз вона виглядає моторошно. Знаю, що не сплю, але час від часу, мабуть через цю порожнечу навкруги та шок від усвідомлення війни, здається, що ми опинилися у кіно. В якійсь ідіотській антиутопії. Що будь-якої миті з лісу пролунають постріли російських диверсантів.

Чоловік із дочкою раз у раз співають Happy Birthday To You, але пісня звучить неприродньо. Веселіше не стає. Тому що позаду ми залишаємо Київ, а в ньому вибухи, сирени, зруйновані будинки і дачі, що горіли поряд з нашим домом цієї ночі.

Чоловік повернеться туди за три дні, щоб стати бійцем територіальної оборони. Поки що для нього найголовніше – вивезти нас із охопленої війною України. Тільки знаючи, що ми у безпеці, він зможе взяти до рук зброю.

Вночі їхати заборонено. Звертаємо з дороги, прямуючи до віддаленого села. Над нами – низько-низько – пролітають два військові вертольоти.

Здається, вперше в житті, ночуємо у зовсім чужих людей. Пригадую, на кухні велику піч. Від неї віяло таким потужним теплом! Захотілося плакати.

Господарі ні про що не розпитують, відігрівають, годують і кладуть спати, віддавши свою спальню. Самі вони підуть на ніч до сусідів, – у всіх кімнатах цього будинку сплять родичі та незнайомці, що приїхали з палаючих міст. Вчора були одні, сьогодні ми, завтра будуть інші. Їм також запропонують теплу піч, гарячу їжу та гостинний мовчазний прийом.

Не знаю, коли почала шукати притулок у Берліні. Ще у Києві перед від’їздом? Чи в Луцьку, майже на кордоні з Польщею, в домі мого однокласника, який прихистив нас на ніч? Чи в Кракові у друзів, які забрали нас із кордону і запропонували притулок на шляху до Німеччини? Кому і коли я дзвонила і писала, у пошуках житла в Берліні хоч на місяць-два? Не пам’ятаю. Але пам’ятаю SMS від подруги: “Вас зустрінуть на вокзалі”. І ще один незнайомий номер телефону. І ще один чужий та теплий будинок. І ще одна сім’я, яка до зустрічі з нами жила щасливим і доволі відокремленим життям, віддасть нам на два місяці свою спальню, і свою постіль.

Сьогодні, через вісім місяців після приїзду до Німеччини, я знову на чужому дивані. У маленькому затишному будинку, що належить мамі з 8-річною донькою. Вони відчинили перед нами двері без жодних умов. Просто тому, що хотіли допомогти.

І ось яка думка гризла мене останнім часом. Чи змогла б зробити так я?

Відповідь вам не сподобається.

Моє життя відповідало всім побажанням, які зазвичай пишуть у вітальних листівках. Закоханий чоловік, який посміхається мені щоранку. Кучерява, талановита та слухняна дочка. Просторий будинок, розкішний сад. Стрімка блискуча кар’єра. Я була щаслива у 99% всіх своїх прекрасних днів. Майже завжди впевнена у собі та ультимативно оптимістична. Завжди готова вчитися новому та допомагати друзям. Але не чужинцям.

Мабуть, щасливе життя не робило мене кращою людиною.

Чоловік зателефонував мені після того, як українські війська звільнили Бучу: “У Києві біженці. Багато. Може пустити їх у твою квартиру?”. – “Так, – мені одразу полегшало. – І грошей не бери. Нехай живуть, скільки знадобиться”.

Я ніколи не питала, чому Євгенія з Леонідом, Олександр із Ольгою та Анастасією і Валентиною, Ірина з Артемом та Анною і Марусею, Павло з Симоною та Олександрою, Жаннін з Ларою, – чому вони всі впустили нас, чужинців, у свій ідеальний затишний світ. Але часточки мого серця розкидані Європою і назавжди залишаться в селі Березянка, у Луцьку, Кракові і тут, у Берліні – у Шарлоттенбурзі та Панкові. У тих будинках і з тими людьми, хто навчив мене бути чиєюсь надією. Чиїмось світлом.