Фільм Тоні Ноябрьової “Ти мене любиш?” єдиний ігровий повний метр з України на Берлінському Міжнародному кінофестивалі. Загалом в програмі шість наших стрічок, з них чотири документальні. Наталка Якимович відстежує події на фестивалі і зустрілася з режисеркою.
Я познайомилася з Тонею у 2015 під час підготовки до зйомок її попереднього фільму “Герой мого часу”. Рахувала для нього бюджет і шукала локації, проте компанія, в якій я працювала, передумала вкладатися в авторське кіно. Тоня ж не здалася і через два роки зняла цей фільм з іншими людьми, а я пройшла проби на епізодичну роль. Так я дізналася, що режисерка багато разів править свої сценарії, надає перевагу непрофесійним акторам і рішуче викидає сцени уже на монтажі. Епізод зі мною перекочував після титрів, але став одним з тізерів кіно. Фільм переміг на Одеському кінофестивалі.
Якщо можна щось покращити, Тоня Ноябрьова буде це робити до останнього – переписувати, вносити зміни і докручувати. Про її вимогливість та суворість на репетиціях ходять легенди. Увагою до деталей на зйомках захоплюються і рекомендують наслідувати. А от у соцмережах Тоню люблять за неймовірне почуття гумору та рецепти солених томатів чері.
– У офіційному описі фільму сказано, що це стрічка про дорослішання на тлі розпаду СРСР. Скільки тобі було років, коли совок розвалився?
– Ой, я мала зовсім була. Мені було років сім. Але у мене гарна пам’ять, я все до дрібниць пам’ятаю з того періоду. Речі, запахи, смаки, якісь побутові штуки. Старші люди мене здивовано запитували в процесі зйомок: “А це ти звідки знаєш?”. От пам’ятаю і все. Якісь деталі закарбувалися, і я все зробила, щоб точно відтворити їх у кіно. Пишаюся роботою нашого художнього департаменту. Навіть якщо тобі не сподобається раптом кіно, ти будеш вражена точно переданою атмосферою.
– “Лихі 90-ті” – буремний час, у героїні підліткова криза і розлучаються батьки. Це твоя особиста історія?
– Розлучення батьків для мене було складним досвідом, хоча я на той момент була майже дорослою, принаймні жила вже окремо з хлопцем. Але це таки моя особиста історія. Збірка моїх спогадів за різні роки, з різних етапів нанизана на досвід 16-річної героїні. Усі ці переживання дуже щемкі. Насправді, для мене це фільм про любов. Нею просякнутий кожен кадр, вона буквально витає в повітрі.
– Ти сама пишеш сценарії до своїх фільмів. От в який момент ти відчула, що ці спогади з різних періодів – це єдина історія? Історія, яка складеться в кіно.
– Це сталося в одну мить. Буквально в секунду. Після “Героя мого часу” я довго думала над наступним проєктом. Планувала зняти кіно про хлопця, який повернувся в село, щоб його змінити… і тема прикольна, але якось не йшло. На рівні задуму все ок, а от докрутити до фіналу не вдавалося.
А потім я якось мию посуд і так “шуууууух” – історія про розлучення батьків! От що я хочу створити! Щоправда, потім я переписала сценарій сотню разів і від першочергового задуму мало що залишилося. Тобто цей крах, здавалося б, ідеальних родинних стосунків залишився, але випав з фокусу, став тлом. Розлучення стало частиною життя героїні. Все закрутилося навколо її переживань і дорослішання.
– Прем’єра на Берлінале це дуже круто. Була така ціль, коли ти починала проєкт?
– Я дуже амбітна людина. Свою оскарівську промову репетирую років з шести (сміється). Але одночасно я й дуже прискіплива до себе. У мене ці “емоційні гойдалки” і нищівна самокритика. “Усі класні, а я гівно, усі молодці, а я нуль” – це частина мого щоденного монологу з собою. Я з одного боку дуже хочу, а з іншого – “Чувіха, ти це реально про себе?”. Тобто це була така мрія, яку навіть наодинці соромно промовляти.
Знаєш, я ж подавала раніше свої короткометражки на Берлінале і отримувала ці майстерно написані відмови: “У вас супер-пупер кіно, ми вам так вдячні, але спробуйте ще раз, наступного року”. Це такий удар під дих, і я до нього емоційно теж себе готувала.
– “Ще раз” виявився успішним.
– Для мене це був шок, і я досі не можу цього осягнути. Не дуже з собою це співставляю поки. Берлін і Канни – це головні майданчики кіноіндустрії! Розумієш, цей фестиваль для мене це не про пройтися червоною доріжкою, випити шампанського і зачепити Стівена Спілберга. Хоча все це, і справді, приємність. Для мене, це в першу чергу, можливість вийти на новий рівень фільмостворення. Це надзвичайно важливий пункт на шляху в професії, який може змінити долю. Головне не те, що ти на Берлінале, головне, як ти скористаєшся цим для майбутнього.
– Кіно – це складна колективна робота. Може бути крутий сценарій, але його зіпсують зйомки, класні зйомки можна невдало змонтувати, потім музика, звук, спецефекти… В який момент ти зрозуміла, що фільм відбувся?
– Та я ще досі не зрозуміла. Поки не побачу, як його приймає пересічний глядач, – нічого не зрозуміло. Від написаного сценарію до от сьогоднішнього моменту минуло п’ять років. Від початкового сценарію нічого не залишилося. Навіть ім’я героїні інше. Спершу її звали Лола. Коли я визначилася, що ми знімаємо Карину Хімчук, то яка ж вона Лола? І було два варіанти – Кіра чи Шура. Але я подумала, що для іноземців “Шура” буде складно…
– От я тебе й підловила – ти одразу цілилася в міжнародний прокат.
– Я просто уявила, як іноземці будуть перепитувати: Are you sure, that your main character’s name is “sure”?
– Але планка була високою одразу.
– Я завжди тримаю най-найвищу планку. От я щойно розповідала, як ми шукали кожну деталь в кадр. У нас білизна на акторах була з тих часів, пляшки та етикетки пепсі старого зразка, сигарети, наклейки, жуйки… Наші гримери працювали зі старими ще радянськими тінями. Мені було важливо, щоб вони фарбували не сучасними пензликами, а цими поролоновими аплікаторами, пам’ятаєш?
Коли ми отримали гроші, то це вже був десь десятий варіант сценарію. Уяви, що сценарій – це 120 сторінок, і я десяток разів переписувала ці 120 сторінок. Цілий рік ми збирали одяг і декор. Бо я хотіла все справжнє – правдиве з тих часів, а не якусь стилізацію. Рік я працювала з головною акторкою. До речі, у неї ніхто з групи не вірив до останнього. Лише я і оператор.
– Чому не вірили?
– Бо там великий емоційний діапазон у героїні. Вона мала в прямому ефірі подорослішати. На початку кіно це така дівчинка-дівчинка, а в кінці – доросла жінка. Я одразу говорю на пробах, що я такий режисер, що мені не треба, щоб ви грали, мені треба, щоб ви були… Ну не вірили люди, не бачили в ній того, що бачила я. У мене теж в якийсь момент сумніви з’явилися. Це важко, коли такі високі ставки, а до тебе підходять продюсери і кажуть: “По героїні є питання”.
Я подзвонила Карині напередодні зйомок і кажу: “Вони в тебе не вірять”. Я завжди з нею чесною була, тому кажу: “Я вірю, вони ні. Давай доведемо, що вони усі помиляються!”.
– Ти довго шукала головну героїню?
– Ой, це така історія! Коли ми почали підбирати акторів, я одразу знайшла одну дівчинку в інстаграмі на головну роль і більше нікого не пробувала. І все було класно. Вона усім подобалася. Ми працювали над оточенням. Ти ж знаєш, що я беру переважно непрофесійних акторів, і так тоді й написала в соцмережах – шукаю підлітків для кіно. І от Карина присилає мені відео – сидить така на балконі з довжелезним волоссям, вся в татухах, засмагла. Пише, що гандболістка, закінчила кульок і хоче зніматися, дослівно “хочу займатися мистецтвом”. Вона мене зачепила, але не на головну роль. Я подумала, що вона гарно буде відтіняти героїню, зіграє таку пробивну подружку. Показала її нашій кастинг-директорці Аллі Самойленко, мовляв, давай покличемо на проби. А Алла знала Карину і каже: “Ця дівчинка зараз коротко підстриглася і не дуже нам підходить. Але у мене є її свіжі проби, подивишся?”. Вона показує мені відео, де Карина просто кривляється в кадрі. І я така одразу: “Будемо пробувати на головну героїню!”. За 15 хвилин Карина уже була у нас в офісі.
– Тобто стало дві претендентки на головну роль?
– Так і вони довго змагалися. Ну як змагалися… постійно пробувалися з іншими акторами, грали почергово сцени, разом сиділи, чекали, ми їх знімали, обговорювали. Десь півроку це тривало. У цій конкуренції, мабуть, їм було нестерпно важко. Вони обидві чудесні, але це героїні різних фільмів. Я мала вирішили, кого обрати, бо з кожною було б інше кіно. Це мало бути моє рішення – який фільм я врешті знімаю?! Я зупинилася на Карині. Вона дівчина амбітна, виросла в спортивному інтернаті. Я подумала, що якщо їй і забракне десь раптом таланту, то вона дотягне на спортивному характері.
Я завжди кажу акторам: “Тебе не обрали не тому, що ти поганий. Ти просто не він чи не вона. І це така штука, яка від тебе не залежить”. От заходить людина і я розумію – це вона чи не вона. Її роль чи ні. Все. З дівчатами тоді вийшло складніше, але тепер маємо справжню зіроньку! Побачиш! Вона уже акторка європейського масштабу. Я в цьому абсолютно переконана. Я бачу, як люди на неї реагують, як на неї дивляться… Але це рік нашої праці, щоб було те, що ти побачиш на екрані. До речі, уже на майданчику, під час зйомок, я їй жодного зауваження не зробила.
А от на репетиціях бувало складно. І через цю конкуренцію між дівчатами, і просто щось не вдавалося. Якось у Карини просто руки опустилися, повні очі сліз і така: “Не можу!”. Вона думала, що я буду її заспокоювати, мабуть. А як кажу: “Та мені пофіг! Ти мені потім так на зйомках скажеш, коли буде стояти 50 людей і техніка, а ти плакатимеш: “Я не можу?”.
– Давай про команду поговоримо, чому у тебе завжди іноземні оператори?
– Та наші не хочуть зі мною знімати (сміється). Я серйозно (знову сміється). Я справді дуже довго шукала оператора в Україні, а знайшла Вілюса аж в Литві. І це щастя, бо у нас все склалося. Це важливо мати поруч оператора, який дивиться твоїми очима, на якого ти можеш спертися. Ми справді доклали великих зусиль, це така копітка щоденна робота була тривалий період, щоб фільм справді мав рівень Берлінале…
Уяви, ми спершу намалювали кожен кадр стрічки. Вручну. Вілюс малював картинку, і ми сідали та експериментальним шляхом переконувалися – зручно це чи ні? Як виглядає? Змінювали, знову малювали, складали поруч і знову малювали. Так у нас вийшов цілий фільм в розкадровках на папері. А далі, коли вже затвердили усіх акторів, то все зняли на мобільний телефон. Зняли і змонтували кіно повністю з мобільного. У нас був такий щільний знімальний графік, що не було права на помилку. Тож ми все заздалегідь відзняли, щось переграли, змінили, від чогось відмовилися. Дивилися – працює чи не працює. Зйомки були дуже складні і дорогі, ми повинні були перестрахуватися, бути певними, що точно знаємо що робимо.
– Все намалювали, відзняли на телефон, а потім все одно викидали сцени на монтажі?
– Так. Дуже жаль, але довелося щось викидати. Там кожен кадр просто можна роздрукувати і повісити на стіну, як картину. Але на монтажі є останній шанс переписати історію. Ти фактично твориш її кілька разів. Перший – коли пишеш сценарій і переписуєш, другий – на зйомках, теж вносиш правки, якщо щось не йде. Так було: зняли на телефон – все супер, а от на майданчику – не складається. Просто немає цих емоцій. Не працює і все. В телефоні працювало, а на майданчику ні. Тоді вдруге втручаєшся в історію. І потім знову вилазить щось зайве чи недоречне. На кожному етапі є пріоритет. От на монтажі ти збираєш і наче знову виписуєш історію. І так, буває доводиться від чогось відмовлятися, заради кращого результату. От я дивлюся окремо на сцену і вона еталонна. Це цілих п’ять хвилин одним кадром – все красиво, тут б’ються, там п’ють… Це чотири дні репетицій, цілий день зйомок задля однієї сцени, а для історії вона не спрацювала. Не працює і все. Наче й жаль, але береш і викидаєш. Що ж поробиш, такий жорстокий іноді процес.
– Ти будеш на відкритті? Пригадую твій екстравагантний образ від Івана Фролова на Одеському кінофесті. Уже підібрала вбрання для червоної доріжки?
– Ні. На відкритті не буду, буду на прем’єрі. Знаєш, настрій не той зараз. Я поки не відчуваю доречності сукні з відкритою спиною, наприклад. Та й Берлін це такий стриманий фестивальний стиль. А якщо зовсім відверто, то вбрання – не те, що мені зараз в голові. Я уже думаю про наступне кіно.
Квитки і розклад:https://www.berlinale.de/en/2023/programme/202304946.html
