“Амаль Україна” продовжує розповідати історії українок в серіалі “Розпорошені світом”. У другій серії порівнюємо життя у Німеччині та Ірландії. Програми притулку для українців у цих країнах називають найкращими. Наші героїні мають схожі історії, бо в Україні працювали в медіа-індустрії, після повномаштабної аргесії Росії жінки виїхали з дітьми в незнайомі країни. І в Ірландії і в Німеччині родини отримали повну соціальну підтримку.
Наталка, шеф-редакторка телепроєктів (Німеччина, містечко Золінген)
Умови: Я тут з мамою та доньками. Старшій 18, молодшій два, мамі 67. Нарешті винайняли окреме житло. За нього сплачує держава, ми лише за електрику. До цього жили в родині.
Країна: Німеччина стала випадковою країною. Ми просто сіли в міграційний поїзд у Києві і приїхали у переповнену українцями Варшаву. Потрапили у табір для біженців і вже там писали усім знайомим по фейсбуку. За ніч накидали варіантів – нас чекали у Фінляндії, щось пропонували у Литві. Вчителька доньки, яка колись мігрувала у Німеччину, знайшла сім’ю, що зголосилася нас усіх прийняти. Тож нас обрала родина і, відповідно, країна. Мені було байдуже. Хотілося лише безпеки для дітей. Було невідомо – чи буде допомога, яким буде житло? Я ніколи не бувала в Німеччині і нічого не знала про те, як тут живуть.
Мова: Довелося вчити усім з нуля. Я знаю англійську на середньому рівні і мені цього вистачало. Але пішли вчити мову, бо хочеться спілкуватися з людьми і розмовляти їхньою. Я вчу, вчить донька, молодша хапає усе, що чує навколо. Мама пішла на курси раз на тиждень для жінок 60+. У них повільніший темп. Ми ходимо 4 рази на тиждень по 5 годин. Маємо дійти до рівня В1, а після іспиту нам вже зможуть пропонувати роботу. Без мови теж працюють, але це некваліфікована робота – прибирання, сортування, праця в полі.
Гроші: Ми отримуємо допомогу. Мені нараховують €502 на місяць, доньці – €402, мамі – €347, бо вираховують українську пенсію. Це не той рівень життя до якого ми звикли, бо в Німеччині все дорожче. Я відчуваю відповідальність за гроші, які мені дають. Я звикла працювати з 16 років, заробляти на всі свої потреби. І наче зараз це природньо – я з маленькою дитиною і без мови. Але постійно відчуваю ці докори сумління. Це трохи принизливо, бо 20 років віддала професії, а тепер наче побираюся.
Мінуси: Головний мінус – бюрократія. Постійне листування з усіма службами. За все життя я не мала справи із такою кількістю листів, як тут. З квітня по грудень я відправила 100 конвертів за нас чотирьох. От зараз на початку року вже купила нову упаковку на сотню конвертів.
Постійно якісь проблеми з державними службами. Треба бути дуже уважною і прискіпливою. Постійно все уточнювати і перепитувати. От, наприклад, донька виграла грант на проєкт із громадською організацією. Сто разів ми наче перевірили, що вона може прийняти ці гроші, бо це витрати. А всередині грудня нас позбавили усіх соціальних виплат. Бо мала отримала гроші і тепер може утримувати сім’ю. Але ж це кошти на реалізацію проєкту! Тепер ми всі в нових листуваннях. В соцслужбу пише наша бібліотека, пише університет, звертається громадська організація. Сподіваюся, що все вдасться пояснити. Але це довго і ніяк туди не пробитися особисто.
Ситуація з грантом мене засмутила не лише тому, що нас позбавили грошей. А у першу чергу тому, що дитина засмутилася, її наче покарали за ініціативу. Зразу з’явилися сумніви, що ми зможемо тут хоч якось реалізуватися. Ми, звісно, розберемося, але якось позбавила ця ситуація стимулу до активних дій.
Плюси: Німеччина дуже красива. Гарна архітектура. Дуже доглянуті парки, будиночки, все охайне. Коли поганий настрій – просто виходжу і гуляю містом. Влітку тут була акція – проїздний за €9. Три місяці за ці гроші можна було користуватися будь-яким транспортом крім швидкісних потягів. Тож ми трохи подорожували по країні. Тут гарні і великі міста, і маленькі містечка. Все зручно і продумано.
Попри наші пригоди з соцслужбами, німці створили дуже продуману систему соціального захисту. Вони швидко ухвалили спеціальні закони спеціально для українців, щоб забезпечити нас грошима, житлом і страхуванням.
От допомога по безробіттю, вона ж не стосується тільки біженців. Кожному, хто втратив роботу, держава дає можливість відновитися, зробити паузу, надати можливість змінити кваліфікацію. Знайому дівчину звільнили, то вона пів року спокійно вирішувала, куди рухатися далі. На жаль, у нас вдома ніколи такої можливості не було. Постійно доводилося бігти. Ми не могли дозволити собі спинитися, видихнути, відновити сили після вигорання.
Мені подобається система сортування сміття. На вулицях стоять контейнери, які збирають непотрібний одяг. Пляшки пластикові ми здаємо в магазині і отримуємо чеки на продукти.
Люди дуже емпатичні, чуйні, уважні, приязні. Нас вітали зі святами, дарували подарунки, пригощали випічкою. Стільки людей пропонували допомогу, стільки протягували руки помочі, приймали та заспокоювали – і це так цінно, так тепло. До сліз.
Зараз у мене плани максимум на тиждень, не більше. Найдальший – здати рівень німецької, а там видно буде.
Наталя, піарниця, журналістка (Ірландія, містечко Кіларні, округ Керрі)
Умови: Я виїхала з України в березні з двома дітьми: донькою 17 років та сином 15 років. Вже в Ірландії донька дистанційно закінчила українську школу, склала ЗНО та вступила до Українського католицького університету у Львові. У вересні вона повернулась в Україну. Син вчиться онлайн в 10 класі української школи та ходить до ірландської.
Нас разом з іншими українцями держава поселила в готелі в 350 км від Дубліна. У містечку Кіларні, де є 14 тис. населення, з весни поступово додалось ще понад 2,5 тис українців. У нашому номері дві кімнати, є мінікухня: холодильник, чайник, тостер, мікрохвильова піч. Житло і трьохразове харчування безоплатні. Скільки ми можемо тут жити – невідомо, але ця невідомість триває вже 10 місяців. Ми нічого не плануємо і намагаємось не “обростати речами”. Нещодавно прийшло повідомлення, що українці які живуть у соціальному житлі, мають почати платити за харчування, прання та прибирання, але поки нам про це не повідомили офіційно. Усі блага поки оплачує Європейський Союз. За рік готелю нарахували €2,5 млн на утримання українців.
Наш готель – це така міні-Україна, де зібрались люди з різних регіонів, з різними поглядами, мовою та вірою. Загалом – 170 українців, і ми всі живемо дружно, гуртуємося – проводимо суботники, організовуємо концерти, спільно переглядаємо кіно чи футбол.
Країна: Діти добре знають англійську мову, тож ми шукали англомовну країну. Це був свідомий вибір. Думала про Канаду, але на момент виїзду оформити візу туди було складно. Натомість Ірландія скасувала візовий режим для українців наступного ж дня після початку повномасштабного вторгнення, 25 лютого. Відсутність віз, англійська мова, соціальне житло та географічна близкість (три години літаком до Польщі) стали вирішальними у виборі країни. Я тут ніколи не бувала раніше і нікого не знала.
Гроші: Соціальні виплати для безробітних – €207 на тиждень. Ще по €45 на дитину щотижня і плюс щомісяця по €140. Молодь 18-25 років отримує €107 на тиждень.
З вересня я вчуся в коледжі на курсі «Розвиток громад та лідерство» і отримую €283 на тиждень. €207+€45 це стипендія. Таку саму суму виплачують безробітним із дитиною. Ще €27 – транспортні витрати та €4 – на харчування. Мій коледж – за 60 км від готелю, і оскільки я дістаюся туди на авто, то витрачаю на дорогу вдвічі більше грошей, ніж отримую.
Якщо людина йде працювати, то має щотижня подавати довідку про відпрацьовані години та дохід. Якщо сума її заробітку менша за суму соцвиплат, то держава доплатить різницю. Якщо більше – допомогу скасують.
Зараз в Ірландії більше 67 тис. українців, десь 8 тис. з них вчать мову чи відвідують курси перепідготовки. Близько 20% працюють.
Мова: Я знала англійську на рівні В2. Діти краще, і вони швидко адаптувалися. Для українців створили багато можливостей вивчення мови – курси, розмовні клуби. Я вчуся в коледжі і це 5-6 годин читання, слухання та писання, причому спеціалізованого. Дається важко, мозок виключається і бунтує, але я продираюся вперед.
Мінуси: До Ірландії прибули понад 67 тис. українців, 68% потребували соціального житла. Його в країні критично мало, тож правила суворі. Щодня треба особисто розписатися на рецепції. Можна виїжджати з готелю сумарно на 7 днів за пів року – інакше загрожує виселення.
Все відбувається дуже повільно. Отримати банківську картку – 2 тижні, пін-код до неї – ще 10 днів. Потрапити на УЗД – 5 місяців, до сімейного лікаря – тиждень, до стоматолога – 2-3 місяці.
Довелося звикати до картоплі, хліба з маслом та м’яса в клярі. Тут мало овочів, і хоч Ірландія острів, оточений океаном та морем, місцеві мешканці мало вживають рибу. Виняток – білий суп з морепродуктами та шматками риби. А ще тут багато п’ють. І жінки, і чоловіки. Алкоголізм та водіння в нетверезому стані – національна проблема.
Плюси: Неймовірні люди! Ірландці дуже емпатичні та щирі, вміють співчувати і допомагати. У нас багато спільного: вони тяжко виборювали незалежність, знають, що таке голодомор, анексовані території (Північна Ірландія окупована Британією), винищення мови (ірландці майже не спілкуються гельською).
Фантастично красива природа – озера, ліси, гори, океан… Тільки тут я побачила скільки відтінків має зелений колір. Трава та квіти буяють весь рік через м’який клімат та часті дощі.
Люди дотримуються балансу між роботою та відпочинком. Не помітила, щоб тут перепрацьовували, поспішали чи стресували. Все робиться повільно та спокійно.
Толерантність до всіх: мігрантів, біженців, людей з інвалідністю, ЛГБТ, водіїв на дорогах, – всіх! Вам посміхнуться, допоможуть, почекають, пропустять, поступляться дорогою, спитають: «Привіт, ви як?»
Ірландці дуже соціально активні, багато волонтерять, жертвують гроші, беруть участь в благодійних акціях, забігах, запливах, заїздах, тощо. Дітей змалечку привчають до участі у волонтерських проєктах, тому цей приклад соціальної активності дуже мене надихає.
Тут я відчуваю себе вдячною гостею і залишатися не планую.
