Перекладачка Софія Онуфрів живе у Берліні з 2008 року. Вона синхронно перекладала для депутатів Бундестагу виступи Володимира Зеленського та знає все про німецькі видавництва, які друкують українських авторів. А ще Софія возила групи німецьких туристів до Харкова, де їм проводив екскурсії Сергій Жадан! А крім того, німців приваблювали поїздки в Дрогобич, Броди та український квартал Нью-Йорка!
Дарка Горова зустрілася з Софією, щоб дізнатися, коли в Німеччині почався попит на переклади з української, чому німецькі видавці не орієнтуються в нашій класичній літературі, хто перший у ФРН почав перекладати українські книги, та як популяризує вітчизняних письменників німецьке об’єднання перекладачів Translit.
“Можеш зробити краще – роби. Роблю!”
– Софіє, здебільшого ти перекладаєш усно – синхронно та послідовно. Які зараз тенденції в цій галузі?
– Після Майдану у 2013-2014 роках з’явилася надзвичайно велика потреба в усних перекладах саме з німецької на українську. Це стало принциповим питанням і з’ясувалося, що перекладачів зі знанням української критично не вистачає. Раніше ніхто особливо не акцентував: коли проводили заходи, запрошували здебільшого німецько-російських перекладачів. Їх тут багато.
І саме німці почали наполягати, щоб переклад був на українську. Знаю випадки, коли наші співвітчизники казали: давайте російською – какая разніца. Але німці залишалися принциповими.
– Як ти стала синхронною перекладачкою?
– Я вчилася цьому самотужки, бо в нашому університеті такого напряму раніше не було. Одного разу, пригадую, прийшла на захід у Фонді Гайнріха Бьолля, і взяла навушники – було цікаво послухати, як відбувається синхронний переклад. І він був жахливий! Це досить поширене явище, до речі. Люди закінчують українські ВУЗи, мають український паспорт, але взагалі не спілкуються в побуті українською, забувають її. От я сиділа і думала: “Я б зробила це значно краще!”. Тому логічний висновок тут: можеш зробити краще – роби. Роблю.
– Якісь заходи можеш назвати особливими?
– У березні Володимир Зеленський виступив перед депутатами в Бундестазі і ми з колегою перекладали синхронно. Це був один із перших, ще дуже емоційних і непростих виступів. Президент був онлайн, а ми одразу перекладали його слова німецькою для парламентарів, які слухали в навушниках. Або, наприклад, перекладала презентацію фільму “Кіборги”. На подію приїхали кілька героїв – хлопці з Донецького аеропорту. Це теж було дуже щемливо і відповідально. Чи нещодавно в Мюнхені була презентація нової книги Сергія Жадана “Небо над Харковом”. Сергій зі сцени розповідав про війну, свою діяльність зараз, а я послідовно перекладала для трьох сотень гостей.
“Німецькі видавці не орієнтуються в класичній українській літературі”
– Зараз, мабуть, збільшився попит на переклад українських письменників на німецьку?
– Варто зауважити, щойно у нас щось стається, в Німеччині одразу росте інтерес. Коли розпався СРСР, була хвиля перекладів. Коли проходили Майдани – збільшувався запит на нашу літературу. Ну і зараз. Але я б не плутала попит із ажіотажем. Великого буму з перекладами української літератури немає. По-перше, справді бракує перекладачів. Але й надмірного пожвавлення серед видавців я не бачу.
Німецькі видавці не орієнтуються в класичній українській літературі і надають перевагу сучасній. Найбільше видавництво, яке активно працює з українськими авторами – це Suhrkamp. Причому вони дізналися про українську літературу від поляків. Дружина відомого польського письменника Анджея Стасюка Моніка – засновниця видавництва Czarne. Вона співпрацює з Катериною Раабе, лекторкою з Suhrkamp, яка курує український напрямок. Це Моніка рекомендувала Катерині звернути увагу на тоді ще невідомих в Європі українських письменників: Жадана, Андруховича та інших.
Є ще маленьке видавництво в Берліні Fototapeta, вони видали вірші Остапа Сливинського та прозу Тані Малярчук. Або невелике видавництво Kupido видало щоденники з фото Софії Яблонської. З деякими українськими авторами працює ibidem. Також є австрійські – Residenz із Зальцбурга (видали Софію Андрухович, Наталку Сняданко, Таню Малярчук та Олександра Ірванця) та Haymon з Інсбрука (видали Андрія Куркова, Марію Матіос).
– А хто перший у ФРН почав перекладати українські книги?
– Це була Анна-Галя Горбач – українка з Буковини, яка опинилася після ІІ світової війни в Мюнхені. Ще в 90-х вона за власні кошти заснувала видавництво Brodina (за назвою підкарпатського села Бродина, де народилася). І Анна-Галя переклала на німецьку мову й видала 6 антологій української прози, а також твори Коцюбинського, Стуса, Сверстюка та багатьох інших – загалом близько 50 перекладів. І треба розуміти, що вона це видавала в нікуди. Бо інтересу тоді не було ніякого.
– А як взагалі видавництво приймає рішення про переклад іншомовного сучасного автора?
– Замовляють експертну оцінку. До мене з проханнями її сформувати теж подекуди звертаються. Це досить об’ємна історія, коли треба повністю описати та проаналізувати потенціал перекладу, чи буде цікава ця книга на місцевому ринку тощо. Звісно, є уже відомі письменники, яких перекладають без оцінок.
“Раніше в Німеччині вчили не українську, а російську – не було попиту”
– Чому взагалі не перекладають українську класику? Думаю, “Тигролови” Івана Багряного чи “Марія” Уласа Самчука могли б зацікавити німецьких читачів.
– Я не знаю, і це справді цікаво. Мабуть, видавці просто не знають цих творів. Хтось авторитетний має їм про це сказати. Вони ж не читають українською, не орієнтуються в українському контексті. Тому в багатьох країнах існують державні стипендії на переклади класики. Варто зауважити, що два роки тому така програма підтримки перекладів з’явилася і в Україні. Для нас, перекладачів, це була фантастична сенсація! І я знаю, що чимало німецьких видавництв справді скористалися цією нагодою.
Взагалі правило перекладача – перекладати на рідну мову. Тільки генії можуть перекласти на іноземну справді добре. А здебільшого переклад на нерідну буде значно гірше, ніж у носія, бо багато речей людина не відчуває. Це тому критично не вистачає перекладачів саме з української на німецьку. Бо це мають бути німці. А раніше в Німеччині вчили не українську, а російську – не було попиту.
– А як взагалі перекладають із мов, які суттєво відрізняються між собою? Скажімо, українська – барвиста, синонімічна, дуже вільна. Натомість німецька – структурована, чітка, суха. Якщо в тексті багато синонімів, як вдало їх передати німецькою?
– Хороший перекладач завжди знайде, як вдало адаптувати. В літературному перекладі немає задачі перекладати дослівно – важливо передати настрій, враження. Як перекласти суржик, жаргон та діалектизми? Чи коли в українських книгах трапляються діалектизми, говіркою якого регіону Німеччини їх передати? В цьому випадку перекладач сам приймає рішення.
– Звісно, що Гуцульщина в Україні – це Баварія в Німеччині.
– (сміється – Авт.) Цілком можливо, так. Одного разу я перекладала на українську книгу німецького письменника Томаса Бруссіга «Як хлопці стають чоловіками або чому ФУТБОЛ». Один герой розмовляє з солдатськими термінами. Я їх навіть німецькою не розуміла. Тому спершу треба було зануритися в цю тему, дослідити, а тоді адаптувати українською.
– Чим займається об’єднання перекладачів Translit, до якого ти теж належиш?
– Це об’єднання перекладачів української літератури на німецьку, яке має на меті популяризувати українську літературу в німецькомовному просторі. Я там єдина українка. Ми уже втілили декілька спільних проєктів: переклад антології Wodka fuer den Torward, яку впорядкував Жадан – українські письменники про футбол до “Євро-2012”. Або був проєкт Skype Мама – історії про заробітчан. У 2014 році ми видали антологію Majdan! Ukraine, Europa. І це були взагалі перші тексти про Майдан в Німеччині. І зараз ми працюємо над антологією українських авторів про Першу світову війну. Це теж важлива книга. Бо Україна в тій війні участь брала, але невидимо. Ми хотіли розповісти про це в Німеччині.
“Жадан приводив туристів до якогось будинку і казав: “Тут жив Юра”
– Поговоримо про ще один аспект твоєї діяльності – це туристичний бізнес. Твій чоловік був співзасновником турфірми Ex Oriente Lux Reisen, яка організовує нетипові поїздки.
– Ідея полягала в тому, щоб показати німцям невідому частину Європи. Східна Європа в його очах завжди була цікавіша за Західну. Бо тут уже всі все бачили і знають, а от на Сході багато прихованих перлин і вирує життя. Україна була нашою найпопулярнішою країною. Ми склали 8 програм: Львів, Карпати, Волинь, Чернівці, Одеса, Київ, Харків. І кожен тур мав три важливі складові – політика, культура та історія. Ми орієнтувалися на людей, які копають глибше, ніж приїхати в готель за системою “все включено”. Важливо, що не німецькі екскурсоводи розповідали німцям про українську культуру, а самі українці, які до того ж, були експертами в своїх галузях.
Програма у Львові тривала цілий тиждень. Серед іншого, ми відвідували, наприклад, спільноту “Оселя”. Там опікуються безпритульними людьми та питаннями екології. Німці були у захваті! Звісно, єврейська історія – значна частина української – користувалася великою популярністю.
– Який напрямок користувався найбільшою популярністю?
– Одеса і Львів. В Берліні у 2007 році відбулася виставка про Львів. І опісля у нас був справжній бум на тури туди. А ще знаєш, яке місто? Нью-Йорк! Мій чоловік придумав концепцію туру “Східноєвропейський Нью-Йорк”. Оскільки це мегаполіс мігрантів – є цілі національні квартали. І у нас у програмі були: польський день, український день, єврейський день і т.д. Про наших у Нью-Йорку розповідає відома американська театральна режисерка та письменниця з українським корінням Вірляна Ткач і теж відомий письменник та перекладач Василь Махно.
– Цікаво, яка була мотивація у німців? Приїхати до Львова, щоб дізнатися, як опікуються безпритульними?
– Ну от, наприклад, в рамках поїздки до Львова, була екскурсія в Броди, де народився Йозеф Рот. Українці про нього здебільшого не мають уявлення, але для німців він – у каноні класичної літератури. Рот працював журналістом у Берліні, Відні, твори теж писав німецькою. Тобто людина зачитувалася його книгами і все життя хотіла подивитися на місце народження, гімназію, де Рот вчився, на якій вулиці був будинок його мами.
Або ми заїжджали в Дрогобич, де жив музикант Альфред Шрайєр. Його вчителем малювання та праці у Дрогобицькій гімназії був Бруно Шульц. Цей письменник мало відомий в Україні, але в німецькомовному просторі його дуже шанують: книжки Шульца ставлять на один рівень із творами Марселя Пруста та Франца Кафки. Тобто уявіть: ви приїжджаєте в маленьке східно європейське містечко і бачите живу історію. От будинок Шульца, от його учень, він згадує про письменника, і сам дуже цікава особистість. Причому розмовляє німецькою! А як пан Шрайєр співав! У 2011 році, ще за його життя, у Відні відбулася презентація документальної стрічки «Останній єврей з Дрогобича».
В Німеччині теж достатньо людей, які їздять в all inclusive і не читали Йозефа Рота. Вони підуть в інші турфірми з іншими пропозиціями. До нас ідуть ті, хто в контексті.
– Знаєш, навіть не всі українці бували в Харкові. Що цікавого ви знайшли для німців там?
– Мушу зізнатися, що я побувала в Харкові вперше у 2015 році, вже коли жила в Берліні. Це звісно, ганебно. Бо Харків – справді особлива тема. Тим паче, що нам вдалося залучити до проведення турів Сергія Жадана, відомого і любимого в Німеччині автора. У нього саме вийшов переклад “Месопотамії” німецькою.
Якось у приватній розмові Сергій згадав, що проводив екскурсію місцями, про які йдеться в книзі. І ми повторили її у німецьких групах. Жадан приводив туристів до якогось будинку і казав, наприклад: “Тут жив Юра”. Ми відкривали німецький переклад і зачитували уривок про Юру. До кожного туру ми надсилаємо туристам рекомендований список літератури. І звісно, хто їхав у Харків, читали зокрема, і Жадана. Це було справді дуже цікаво! І так боляче зараз бачити, що відбувається з цим чудовим містом…