Ар’є називають українсько-німецьким драматургом, бо він тривалий час жив, вчився та працював у Кельні. У 2016-му повернувся в Україну, був художнім керівником Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки, останнім часом працював у Театрі на Лівому березі в Києві. Його п’єси звучать багатьма європейськими мовами. Найбільш відомою вважається «На початку і наприкінці часів»: про історію родини, яка живе в забороненій зоні ЧАЕС.
Ми зустрічаємося з Павлом у засипаному жовтим листям дворику театру Berliner Ensemble. Тут він тричі на тиждень – у п’ятницю, суботу та неділю модерує публічні розмови «Історії з вигнання». Це один з кількох проєктів Арʼє, які йдуть зараз у Європі.
(фото з teatre.com.ua)
– У цьому проєкті герої ж не лише українці?
– Коли театр запропонував мені цей формат культурного салону, я одразу окреслив: має бути глобальний контекст, не тільки про Україну. Ми маємо охопити всі віхи екзилу — і сьогоденні, й історичні. І це працює. От прийшли глядачі послухати китайську мисткиню, а потім повернулися наступного тижня на нашу акторку. Щотижня ми камерно розповідаємо історії людей, які були змушені через війну виїхати та продовжувати творити в нових обставинах, попри болі, страхи та травми. Проєкт заплановано до кінця року. Зал невеликий, на 40 людей. Вхід вільний, але треба зареєструватися завчасно. Переважно ми говоримо німецькою, втім іноді я перекладаю.
– Але це ж не просто інтерв’ю на сцені?
– Це повноцінна постановка. Я спершу вивчаю персонажа, дізнаюся, що його болить, який бекграунд у людини, чим вона живе. От сьогодні буде двомовний формат – акторка театру Berliner Ensemble та наша Валерія Кузьменко читатимуть уривок із моєї п’єси «Кольори». Монолог, у якому героїня розповідає про своє життя. Історія, якій майже 100 років, і відступи з реального досвіду, який акторка отримує сьогодні.
– Над скількома проєктами працюєш сьогодні?
– Ох, боюся навіть думати… Вчора мені зробили зауваження, що маю червоні очі. А я ж приїхав з постановки і до ночі писав. Немає часу іноді спати.
– Давай перелічимо таки.
– От зараз починається документальний проєкт “Новини з минулого”. Потім у найбільшому театрі Дюссельдорфа стартує теж документальний проєкт, називається «Одіссея». Там грають непрофесійні акторки – 7 німкень і 7 українок. Така собі групова психотерапія. І от щойно випустили «Ревізора» в Литві. Давай я одразу скажу, що від «Ревізора» там нічого не залишилося. Це про окупацію Литви, про агента російських спецслужб і про розстріли громадських діячів. Щоб не було якихось вільних тлумачень у людей, що не побачать виставу, скажу: у фіналі – питання заборони російської культури.
– Ще ж Мюнхен?
– Так. У Мюнхені у нас гратиме Заслужена артистка України Віталіна Біблів із Дмитром Олійником з Театру на Лівому березі і двома німецькими акторами в історії про радіо. Там ми досліджуємо пропаганду та її наслідки для Німеччини та України в період 1931-1945 рр. Дуже все актуально нині.
І ще у нас планується вистава у Швейцарії, поки навіть назву не казатиму. Це історія європейки, яка приїхала досліджувати події в Україні під час нападу Росії. Вона потрапляє у місця, що були під окупацією російських військ, і там зустрічає людей, які ще зовсім недавно мали ті ж самі проблеми в житті, що й вона чи будь-яка пересічна середньоєвропейська людина. Але все змінилося для них назавжди, та й для неї тепер теж.
– Це реальна історія?
– Це збірна така історія. Безумовно, з прив’язкою до реальних трагедій.
(Фото з сайту sq.com.ua)
– Я була на виставі тут у Schaubuhne Berlin «Озброюючись проти моря лих» і постійно думала, як важливо її показувати в Європі. Щоб люди розуміли, що відбувається – ширше, ніж просто сюжет із новин. Але це також передача досвіду, бо вистава автобіографічна.
– Так. Коли все почалося, я чесно розгубився. За інерцією поплентався у театр і зустрів свого колегу – Олега Стефана (він грає у цій виставі себе ж). І от ми обмінюємося новинами, що багато наших вже на фронті, а ми – не відомо що. І теж вирішуємо, що завтра підемо записуватися у ТрО. Ця думка, що я, як і багато акторів, візьмуся захищати Батьківщину зі зброєю, мене збадьорила і заспокоїла того вечора. Але за декілька годин у квартиру прийшли озброєні люди – ті самі представники ТрО з перевіркою. Когось насторожило, що вночі відчинене вікно й горить світло. І от приходять люди, в них у руках автомати і вони серйозно хочуть з’ясувати, чи я не шпигун. І це таке липке відчуття безпорадності. Я у цей момент зрозумів, що не зможу стріляти. Враз ці люди забрали в мене пелену з очей і я побачив реалії – не зможу. І я справді вдячний тим людям зі зброєю, які прийшли в мою квартиру в Києві – вони позбавили мене ілюзій. Це був такий знак: моя зброя – не така. Тому я невтомно маю робити щось інше важливе. В театрі моя місія – розказувати правду, показувати, змушувати людей відчувати.
– Нині насправді дуже гостро відчувається необхідність культурного протистояння. Навіть боротьби. У світових культурних інституціях нас таки часто запихали десь у тінь Росії. Або навіть робили частиною її культурної спадщини. Для багатьох фахівців – що там вже говорити про пересічних іноземців! – український культурний пласт – терра інкогніта.
– Російська культура стала зброєю, стала елементом геноциду. І про це потрібно говорити на всіх майданчиках. Бо століттями все українське замінювалося насильно російським, чи там радянським. Наша культура була розстріляна й замінена. Нам усім ретельно промивали мізки, що міська культура – це Росія, а Україна – це село. Хоча зазначу з вдячністю, що таки село і врятувало нас від повного знищення. Але потрібні роки, щоб люди почали сприймати українську культуру по-іншому не лише за кордоном, але й у нас.
З іншого боку, я – абсолютний ліберал. Вважаю, що всім треба дозволити все, що не завдає прямої шкоди. Тобто моя позиція завжди була – людина сама має вирішувати і робити вибір. Але тепер я від цього твердого переконання відхожу. Бо ж ситуація кардинально інша.
– Це такі односторонні правила виявилися – ти за всіх, а хтось проти тебе.
– Саме так, бо Росія грає за іншими правилами. Використовує свою культуру, своє мистецтво, щоб знищувати. Коли тиснуть економічними важелями на націю, коли організовують Голодомор, коли розстрілюють кращих із кращих, коли гине інтелектуальний цвіт нації, коли позбавляють оцього коду й замість нього нав’язують інше – це геноцид. Наше розстріляне Відродження – це про позбавлення спадку. У нас забрали частину здобутків, не дали стати наступниками…
– Так, але у Німеччині не знають про радянський терор у 20-х та 30-х роках, коли були страчені чи заслані до таборів найталановитіші українські митці. Німці не осягають об’єм трагедії й кажуть: чого ви так жорстко – культура ж не винна…
– Так вона інструмент отого всього насилля зараз. І тут треба про це говорити, треба пояснювати. Навіть без далеких історичних прикладів. От зараз вони знищили Маріуполь і одразу повісили там банер з Пушкіним, прикрили руйнації. Для росіян мистецтво – це зброя, і не треба бути наївними. Вони ж і зараз займаються цим заміщенням. Зайшли в місто, книжки викинули і вже свої привезли – швидше, ніж хліб.
(Фото з teatrlesi.lviv.ua)
– Весною ще завезли якісь підручники з альтернативною історією у школи і садки.
– У них вже все готове, ніби України й не було. Це ж також ознака геноциду: приходять і переробляють усе – від дорожніх знаків до написів, пам’ятників. І все це ж уже було, цей геноцид же вівся тут не раз. Росіяни на окупованих територіях фактично повторюють терор радянської армії під управлінням Муравйова. У 1918-му Київ було розграбовано, зруйновано, людей вбивали і мордували, бо вони українці.
Цього ж разу ми маємо перемогти так, щоб назавжди!
– Принаймні, цього разу весь світ за нас.
– Ти знаєш, мене так вразив тут, в Німеччині, цей сплеск такої людяності, тепла. Я ж знаю німців давно. Вони дуже прагматичні, й от зараз це наче інші люди. Мені здається, що німецька влада сильно не встигає за своїми людьми. Прості люди роблять щодня значно більше, ніж роками скріплений робочими зв’язками з Росією політикум.
– Ти почуваєшся в Німеччині як вдома?
– Та не знаю. У мене був період колись двох домів – у Кельні й у Києві. Потім більше в Україні. Тепер я продовжую платити орендну плату за квартиру в Києві. Мені здається, що це важливо – тримати її. Але через усі проекти в Європі й контракти поки що базуватимуся у Берліні. А там побачимо…
Розмовляла Наталка Якимович
Фото – авторки та з приватного архіву режисера
