“А ти ще не думала міняти параграф?” – питання, яке все частіше можна почути у розмовах українських біженців. Адже тимчасовий захист у країнах ЄС – зокрема в Німеччині за §24 AufenthG – наразі гарантовано до березня 2027 року.
Єврочиновники зараз обговорюють різні варіанти на випадок, якщо війна в Україні триватиме й після цієї дати. Але конкретних рішень поки що немає. І саме ця невизначеність змушує українців замислюватися над зміною параграфа.
Наразі немає офіційної статистики, скільки з понад 1 млн українських біженців у Німеччині вже отримали інший тип дозволу на проживання, незалежний від тимчасового захисту за §24. Але очевидно, що це поки що – винятки з правил. Наприклад, українці, які взяли шлюб із громадянами Німеччини. Або ж ті, хто настільки інтегрувався на ринку праці, що мав підстави звернутися до відомства у справах іноземців із заявкою на зміну параграфа.
Amal News поспілкувалася з трьома українками, які опинилися в Німеччині, тікаючи від війни, але тепер – більше не біженки. Двоє з них мають робочий параграф для іноземних спеціалістів, а одна вже навіть отримала німецьке громадянство. І не тому, що – як можна було б подумати – вийшла тут заміж.
Історія перша: Яна
“Якщо не встигну до 45 – потім буде значно складніше”
Мама п’ятьох дітей, за освітою авіаційна інженерка, яка в Україні працювала у сфері SMM, а тепер – фахівчиня з нарахування соціальних виплат у Центрі зайнятості. Робочий параграф §18b Яна Аль Шурафа отримала у травні 2025 – за два тижні до свого 45-річчя.
І це був той випадок, коли вік таки мав значення. Адже для іноземців віком 45+ умови значно суворіші. Потрібно заробляти близько €53 тис.на рік або мати додаткове пенсійне страхування. “Я почала вивчати це питання заздалегідь і зрозуміла: якщо не встигну до 45 років, потім буде значно складніше. Тому вирішила не відкладати”, – каже Яна.
Цьому рішенню передували місяці напруженої праці у чужій країні. Німецьку Яна вчила фактично з нуля – починала з другого модуля А1. І вже навчаючись на курсі В2, почала шукати роботу. “Я надіслала близько 40 заявок на вакансії і отримала 4 запрошення на співбесіди”, – згадує вона. Розглядала і технічні вакансії, і роботу в соціальній сфері.
Одна зі співбесід була в агентстві з працевлаштування. “Мені сказали: ви нам підходите, але для позиції спеціаліста ще не вистачає мови. І запропонували посаду асистентки. Я погодилася”, – каже Яна. Роботодавець додатково організував для неї 100-годинний курс ділової німецької.
Зараз у розмові з Amal News Яна кілька разів зупиняється, пригадуючи слова українською. У голові вони вже крутяться німецькою – після майже 2 років роботи в Agentur für Arbeit і Jobcenter. “Закони, інструкції, бюрократія”, – зітхає Яна. – “Я сиділа і все це перекладала, щоб розібратися”.
У січні 2025 Яна зареєструвала свою заявку у відомстві у справах іноземців. “У Дюссельдорфі це робиться через онлайн-форму. Я відправила контракт, підтвердження диплома і базові особисті документи”, – розповідає вона. Відповідь прийшла швидко – приблизно за тиждень.“Мені написали, що потрібно додати ще кілька документів”.
За її словами, весь процес – чіткий і загалом нескладний, із хорошим зворотним зв’язком. Але є важливий нюанс. “Якщо людина пише просто, щоб отримати консультацію, відповіді, швидше за все, не буде. Вони не консультують, а працюють із конкретними заявами”.
Саме тому важливо заздалегідь розібратися в умовах – в інтернеті є вся інформація. “Треба відкрити закони, подивитися, які вимоги до конкретного параграфа, і чесно оцінити, чи ти їм відповідаєш”.
Водночас перехід на робочий параграф – це не лише нові можливості, а й новий рівень відповідальності. У разі втрати роботи людина має обмежений час, щоб знайти нову. “Дається приблизно 3 місяці. Якщо за цей час не знаходиш роботу – постає питання про подальше перебування в Німеччині”. Тож вона радить не поспішати з рішенням тим, хто ще працює на випробувальному терміні: “Ти більше не залежиш від джобцентру – але й відповідальність повністю на тобі”.
Раз на тиждень Яна й досі консультує мігрантів у центрі, де починала як волонтерка ще у 2023. І помічає, що все більше українців замислюються про своє майбутнє у Німеччині. Якщо раніше людей цікавило передусім підтвердження дипломів, то зараз дедалі більше запитів – щодо зміни параграфа. Вона каже, що консультації в неї розписані вже до травня: “Люди почали розуміти, що треба рухатися. Бо час іде”.
Історія друга: Марія
“Я просто стукала в усі двері”
Марія Брусова добре відома серед українських медиків у Німеччині. Вона – засновниця онлайн-спільноти “Українські медсестри в Німеччині”, яка об’єднує понад 10 тисяч колег. До того ж Марія їздить по всій країні з лекціями, де ділиться досвідом визнання дипломів і працевлаштування, а також юридичними нюансами зміни параграфа для медсестер і доглядальників.
Вона живе у Ґіссені, працює у сусідньому Вецларі медсестрою у клініці і має робочий параграф §18a – для спеціалістів із фаховою освітою (спеціалістам із академічною освітою видається “сусідній” §18b).
Важко повірити, що коли у 2022 Марія приїхала до Німеччини, у неї не було ні досвіду роботи в лікарні, ні навіть диплома медсестри. В Україні вона навчалася на економічній кібернетиці, працювала економісткою на заводі, згодом змінила кілька професій і лише незадовго до повномасштабної війни вступила до медичного училища.
Довчатися довелося дистанційно – вже з Німеччини, тож диплом вона отримала влітку 2022 поштою. Паралельно Марія вчила німецьку і намагалася розібратися, як влаштована німецька медицина – і як у неї потрапити.
Щойно закінчила курс B1, почала шукати роботу. “У кожної клініки є розділ «вакансії». Я подавалася буквально всюди”, – розповідає вона. Чотири з п’яти спроб закінчилися відмовами. Але Марія продовжувала: “Я просто стукала в усі двері”.
Зрештою вона влаштувалася у лікарню помічницею медсестри – фізично важка робота її не лякала. Паралельно Марія займалася визнанням диплома. І щойно це вдалося, у відділі кадрів підготували додаток до контракту з новою посадою – медсестра.
“Тоді я написала у відомство у справах іноземців і запитала, які документи потрібні для зміни параграфа”, – згадує вона. У відповідь вона отримала чіткий перелік: робочий контракт, підтвердження диплома, відомості про три останні зарплати і формуляр, який має заповнити роботодавець.
Після цього Марія відправила всі документи в електронному вигляді. “Приблизно через місяць мене вже запросили на відбитки пальців і фото, а також надіслали рахунок на оплату €98 за послуги”, – каже Марія. Вона подалася у травні 2024 – і вже в липні отримала пластикову картку. Потім змінила параграф для своєї дитини – з §24 на §32. Цей процес, за її словами, був ще простішим. “Подати документи – це, по суті, технічне питання. Набагато важливіше – розібратися, як здобути цей параграф”.
За її спостереженнями, багато українців навіть не намагаються змінити статус перебування, бо вважають вимоги занадто складними. “Усі говорять про вік 45+ і високу планку зарплати. Але ж є нюанси”.
Марія пояснює: для затребуваних професій, таких як медицина, ці правила не завжди застосовуються так жорстко, як вони прописані. “Наприклад, медсестрам старше 45 років часто дають §18a навіть без виконання цих високих зарплатних вимог, якщо є безстроковий контракт і нормальна ринкова зарплата”.
Крім того, додає вона, існують варіанти для тих, хто тільки входить у професію. “Є, наприклад, параграф §19c – для некваліфікованих працівників, як-от помічники з догляду за пацієнтами без медичної освіти. Тому що вони настільки потрібні Німеччині, що для них готові зробити виняток”.
Історія третя: Марта
“Я живу тут, працюю, плачу податки – тому хочу мати ті самі права”
Громадянка Німеччини – вже за 3 роки після вимушеної еміграції. Те, що для більшості українців поки що здається недосяжним, для 40-річної Марти Пастух стало реальністю.
Вона є радницею у сфері міжнародної співпраці в Німецькому товаристві міжнародного співробітництва (GIZ) – тій самій організації, де працювала ще до повномасштабної війни у Львові. До Берліна Марта приїхала у березні 2022 і невдовзі подалася на вакансію у цій же компанії.
Навесні 2024 Марта Пастух отримала так звану Блакитну карту – дозвіл на проживання для висококваліфікованих фахівців із відповідним рівнем доходу. А через рік подала документи на німецький паспорт – і вже у серпні 2025 стала його власницею. Їй пощастило встигнути – до осені 2025 у Німеччині діяв так званий “турборежим”, який дозволяв претендувати на громадянство через три роки після прибуття. Зараз нова норма – п’ять років.
Точкою відліку був момент в’їзду до Німеччини. “Я приїхала у березні 2022 року, і через 3 роки вже мала право подаватися, – буденно пояснює Марта. – Власне, вимоги лише три: тест, мова і робота”.
З трьох головних вимог більшість українських біженців поки можуть похвалитися хіба що сертифікатом за тест “Leben in Deutschland”. Але також потрібно скласти мовний тест рівня мінімум C1 – для Марти це не стало проблемою, бо німецька була її робочою мовою ще в Україні. І третя умова – стабільний і достатній дохід.
Марта каже, що отримання німецького паспорта не викликало в неї якихось особливих відчуттів. “Не було такого, знаєте, емоційного “вау”. Для мене це виглядало цілком логічно: я живу тут, працюю, плачу податки, тому хочу мати ті самі права, що й інші”.
Головне право, яке отримала українка, – можливість голосувати на виборах. Вона неодмінно піде на дільницю у вересні 2026, коли берлінці обиратимуть новий парламент. Марта стежить за політикою і тішиться, що на виборах у землі Баден-Вюртемберг перемогли “зелені”. Також їй імпонують соціал-демократи, тож до вересня треба визначитися, кому віддати свій голос. Ще одну перевагу німецького громадянства Марта бачить у можливості безвізового в’їзду до деяких країн, зокрема Великої Британії.
Але головне для неї – можливість зберегти також український паспорт: з 2024 у Німеччині дозволено подвійне громадянство. Тож тепер Марта Пастух є громадянкою двох країн. “Але мій випадок не такий уже й унікальний”, – каже вона. На цьогорічному форумі Cafe Kyiv Марта зустріла українську біженку, яка теж уже має німецький паспорт.
До війни Марта не мала думок про еміграцію. І навіть коли вимушено опинилася в Німеччині, спочатку була впевнена, що це ненадовго і сподівалася “ось-ось” повернутися в Україну. Але згодом стало зрозуміло, що доведеться затриматися тут надовше – насамперед заради безпеки своїх дітей.
“А далі – життя покаже. Я зовсім не виключаю, що повернуся додому. Головне, щоб закінчилася війна”.
Фото – з особистого архіву Яни Аль Шурафа, Марії Брусової та Марти Пастух
