Упродовж кількох тижнів у Берліні відбулося одразу три культурні події, за якими стоїть одна й та ж сама людина – 22-річна режисерка і арт-менеджерка Марта Писанко.
У Stasi-Zentrale відкрилася фотовиставка “У буденності: голоси, світлини, розмови”. Писанко супроводжувала американського фотографа Джонатана Бенджаміна Смолла під час поїздок до Одеси та Києва, з яких і народився цей проєкт. “Він розрахований насамперед на німецьку аудиторію, тому що розповідає про воєнні будні українців очима іноземного фотографа”, – каже Марта, яка була співкураторкою виставки.
Американський фотограф Джонатан Бенджамін Смолл (Фото – Bror Ivefeldt)
Ще два проєкти вона представила на форумі Café Kyiv – уже як режисерка. Перший – театралізований поетичний перформанс за збіркою “Vorspiel” української поетеси Злати Журавльової.
Кадр з вистави Vorspiel (фото – mindik)
Другою подією Café Kyiv став показ фільму-перформансу Wounded – відеоверсії однойменної вистави, прем’єра якої відбулася два роки тому. У цій роботі режисерка поєднала тіньовий театр, танець, перформанс, поезію і живу музику. Над виставою працювала команда з двох десятків молодих українських митців, які опинилися в Берліні після початку повномасштабної війни.
Творча дискусія на Café Kyiv
Марта Писанко завжди в епіцентрі культурного життя – можливо, тому, що вміє надихати людей, зводити їх між собою, створювати колаборації і генерувати нові ідеї. З режисеркою та арт-менеджеркою поспілкувалася Amal News.
Марта Писанко (фото – Jonathan Benjamin Small)
Марто, коли дивишся на список твоїх проєктів за останній місяць, мимоволі виникає асоціація: людина-оркестр. А як це відчуваєш ти сама?
Я точно не якась надлюдина. Просто у Берліні зібралася дуже активна спільнота молодих українських митців. Це кілька десятків людей, яких війна буквально викинула в еміграцію. І всі вони відчувають потребу говорити з німцями – мовою мистецтва. У них буквально світяться очі. А я, мабуть, просто вмію зводити людей разом. Мені подобається, коли із різних історій, різних досвідів, різних людей народжується щось спільне.
Одним з таких проєктів стала твоя вистава Wounded, про яку німецька преса писала два роки тому. Але на Café Kyiv ти представила фільм Wounded – змонтовану версію вистави. Чому ти вирішила зробити з неї фільм?
Я просто вмію монтувати відео, тому мені здалося це логічним. Адже з того часу у кожного з нас з’явилося багато нових активностей, тому я перетворила виставу на більш мобільний формат. Ми із співрежисером Мішею Міндиком показали цей фільм уже близько 20 разів – у різних містах Німеччини, у Польщі та Австрії. І в Україні також.
Кадри з фільму Wounded
Я дуже хвилювалася, як його сприймуть там. Чи не скажуть: мовляв, ви там у безпеці сидите в Європі і перетворюєте наші страждання на танець. Але сталося навпаки: люди казали, що це важливо – говорити про травматичний досвід мовою мистецтва.
Чому ти принципово відмовляєшся від документальних кадрів у своїх проєктах?
Ми всі щодня бачимо фотографії, відео, цифри, статистику. У якийсь момент люди просто перестають це витримувати. Навіть українці – що вже казати про іноземців. Тому мистецтво дозволяє говорити про те саме, але не “в лоб”.
А як ви шукаєте майданчики для показу фільмів?
Ми писали в різні організації, культурні центри – українські й не тільки. Приблизно шістдесят запитів – Initiativebewerbungen – ми розіслали з питанням, чи є можливість показати фільм. Так, відповідають не всі, але іноді це спрацьовує. Велику роль відіграють особисті контакти. Хтось із друзів каже: “Я зараз живу у Відні, приїжджайте – я організую подію”. Іноді нас уже починають запрошувати самі – як, наприклад, на український кінофестиваль “Воля”. На Café Kyiv ми подавалися через open call.
Щодо особистих контактів, до речі. Зі скількома приблизно людьми у Берліні ти знайома?
Десь, мабуть, під тисячу. З них приблизно 150 – німці.
Фотовиставку у центрі Штазі, яку ти куруєш, відкривала німецька політикиня Ребекка Хармс. Вона відома своєю підтримкою України, але ж це не означає, що вона відвідує всі українські заходи. Як її вдалося долучити?
Вона просто приятелює зі співкураторкою виставки Златою Журавльовою. Разом із Златою, до речі, ми заснували мистецьку ініціативу “Два світи”, яка є майданчиком для деяких наших проєктів. Наприклад, поетичної вистави Vorspiel, яку я зрежисувала. По суті, це презентація поетичної збірки Злати, але ми вирішили зробити її не у звичайному форматі, а як театралізований поетичний перформанс.
З боку здається, що ти дуже багато працюєш. Але чи може молодий митець тут прожити лише з творчості?
Програм підтримки у галузі культури багато – подаватися можна й потрібно, і виграти реально. Просто треба бути готовим до відмов, бо це трохи лотерея. Наприклад, нашу фотовиставку підтримали кілька організацій, але точково: одна оплатила їжу для команди під час монтажу, інша покрила транспортування фотографій. Але частину витрат усе одно доводиться закривати самостійно.
Коли нам вдається хоча б “відбити” якісь кошти завдяки творчій діяльності – ми вже радіємо. Але більшість роботи все одно залишається волонтерською. І водночас я зрозуміла одну річ: якщо людина справді хоче займатися мистецтвом чи громадською діяльністю, вона буде це робити незалежно від того, є грант чи немає. Люди об’єднуються навколо ідей і цінностей. На життя я заробляю в Wintergarten Varieté Berlin.
До речі, це один із найстаріших вар’єте-театрів Європи. Як ти там опинилася?
Це дуже цікава історія. У моєму університеті в Києві ми навіть вивчали історію цього театру. Але я тоді й гадки не мала, що колись буду там працювати. Спочатку я влаштувалася у фойє на Minijob: перевіряла квитки, проводила гостей до місць, працювала в гардеробі. Ця робота дуже допомогла мені підтягнути німецьку мову – я постійно спілкувалася з колегами і з глядачами.
А потім одного дня я сказала керівництву: “Ви знаєте, що у вас дипломований режисер стоїть на гардеробі?” Вони дуже здивувалися. У той момент вони саме шукали людину, яка могла б допомагати в технічній команді зі світлом. Я пройшла невелике навчання і стала працювати на споті – це такий прожектор, яким ти ведеш артиста по сцені. Зараз я працюю 30 годин на тиждень начальницею зміни, тобто відповідаю за роботу всієї команди працівників фойє. І обожнюю уніформу, в якій ми зустрічаємо гостей.
Марта Писанко у Wintergarten Varieté Berlin
Коли почалася війна, тобі було лише 18. Ти взагалі була тоді готова до самостійного життя, чи довелося дорослішати вже в процесі? Особливо зважаючи на те, що на тобі тут був ще й 14-річний брат.
Так, мені довелося стати його опікуном. Мама поїхати не могла – на ній була бабуся в інвалідному візку. Власне, і я нікуди не збиралася їхати. На сімейній нараді вирішили: залишаємося у своєму будинку в Київській області. Ми з подружкою Поліною Охритковою навіть встигли трохи поволонтерити – робили коктейлі Молотова. Але потім батьки вирішили все ж таки відправити нас подалі від війни – Поліна, до речі, теж стала опікуном своєї неповнолітньої сестри. І вже тут ми продовжили працювати у творчому тандемі. Вона була другим режисером вистави „Wounded“ і поетичного перформансу – „Vorspiel“.
Коли почалася війна, Поліна жила у мене в будинку. І от на початку березня уламки ракети прилетіли до сусідів. Ми почули страшний вибух, усе затряслося – і мама сказала фразу, яка стала переломною: “У нас є 15 хвилин”. І тут важливо: попри те, що я вже навчалася, була доволі самостійною, мала творчі проєкти, усе одно я ще була дитиною. Більшість великих рішень ми приймали разом із мамою.
Коли вона сказала “15 хвилин”, моє перше питання було: “Окей, а куди ми їдемо?”
Вона відповіла: “Ви їдете на вокзал. А далі – я не знаю”. У цей момент моє дитинство ніби обірвалося. Але, мабуть, саме відповідальність за брата тримала мене в тонусі: я розуміла, що якщо зламаюся й почну панікувати, то що тоді буде з ним.
Чи з’явилося вже в тебе тут відчуття дому?
Я дуже довго не дозволяла собі облаштовувати життя “тут”. Банальний приклад: у тебе немає дощечки для нарізання – і ти її не купуєш, бо думаєш: “У мене ж вдома таких десять, і ще кращі. Я скоро поїду додому, навіщо мені тут купувати і захламлятися?”
Зараз я вже почала купувати умовні дощечки – трохи обжилася. Але водночас прийшло інше усвідомлення: після евакуації з маленьким рюкзаком я зрозуміла, що мені, по суті, потрібно дуже мало. І це не про бідність чи аскезу, а про переоцінку цінностей.
А іноді взагалі ловиш себе на іншій думці: “А як я цю дощечку повезу з собою, якщо війна прийде сюди?” Тобто навіть на елементарний комфорт починаєш дивитися через призму можливої евакуації. Я багато про це думаю. Про те, що війна може прийти й сюди, а люди навколо до цього не готові. У дивному сенсі ми, українці, ніби “привілейовані” – бо вже маємо цей досвід.
Ти кілька разів їздила в Україну разом з іноземними митцями. Це ти їх возиш, щоб хоч трохи підготувати до можливих загроз?
Я знаю, що в мене є можливість показати людям Україну зсередини. Якщо людина приїжджає і бачить це своїми очима – вона вже ніколи не буде сприймати війну як абстрактну новину. Наприклад, ми їздили з американським фотографом до Одеси, а потім з ним та німецьким саунд-продюсером до Києва. Ми знайомилися з людьми, говорили з військовими, були в госпіталі, були на похороні загиблих. Ми записували звуки війни, які потім також імплементували у фотовиставку. Це дуже сильний досвід. І потім ці люди повертаються до себе додому і розповідають про Україну вже зовсім з іншої перспективи.
Але що вже приховувати, німецький саунд-продюсер їздив з тобою не лише як учасник проєкту?
Так, ми познайомилися на Tinder – і я сама досі трохи сміюся з цієї історії, бо завжди скептично ставилася до таких застосунків. Віллі виявився правильною людиною. Він вивчає українську мову, має вже майже річний streak у Duolingo і навіть навчився готувати українські страви. Борщ, банош, голубці. Щоправда, борщ його навчила варити не я, а Євген Клопотенко – у YouTube.
Марта і Віллі (фото – mindik)
І коли ми приїжджаємо в Україну, люди дуже тепло реагують, коли чують, як він намагається говорити українською.
Фото з особистого архіву Марти Писанко
