“Кожне ім’я має значення” (#everynamecounts) – так називається ініціатива Arolsen Archives, найбільшого у світі архіву даних щодо жертв нацистських злочинів. Волонтери з різних країн розшифровують рукописні документи часів Другої світової війни та створюють цифровий меморіал. У цій онлайн-базі – мільйони імен, зокрема й українських. Здебільшого – військовополонених і молодих жінок, дівчат, примусово вивезених до трудових таборів у Німеччині. Юристка Алеся Павлинська долучилася до ініціативи як волонтерка. В інтерв’ю Amal News вона розповіла, про що остарбайтерки з України писали своїм рідним і чому цей проєкт важливий.
Листівки з минулого
“Роблю я більше коло дров. Пройшло вже 10 місяців, а скільки я вже зазнала муки – страшно згадувати, тільки один вітер усьо знає і я. Прошу, описуйте мені усьо, що робиться у селі. Не журіться за мене, якось воно буде” – це уривок з однієї з листівок, яку Алеся Павлинська допомагала розшифровувати для онлайн-архіву. Її завданням було знайти на скан-копіях імена та адреси відправника й отримувача, за можливості – місце роботи людини в Німеччини. Здавалося б: все просто. Та на практиці виявилося інакше, розповідає Алеся: “Було складно розшифрувати написане, бо почерк подекуди не розібрати. До того ж, деякі імена зараз вже не використовуються. Наприклад, Якіліна, Явда. Мені довелося радитися з подругою з села, бо я такі навіть не чула”.
Скрин з архіву Arolsen Archives
Зберегти кожне ім’я
Алеся Павлинська родом із Криму, близько 20 років жила у Києві, а після повномасштабного російського вторгнення вимушено виїхала до Німеччини. Жінка – іноземна юристка у британо-американській фірмі Hogan Lovells, працює в офісі у Франкфурті-на-Майні. Саме на роботі їй запропонували взяти участь в ініціативі #everynamecounts. “Юристи нашої компанії мають відпрацьовувати певну кількість годин pro bono, тобто безкоштовно, на соціально значущих проєктах. Представники архіву надали нам кілька тек із документами в’язнів німецьких концтаборів, і була одна тека з українськими остарбайтерами. Звісно, я взяла її”, – згадує Алеся. Це були документи з архіву у Вінниці. Зараз центр Arolsen Archives докладає додаткових зусиль для збереження українських архівів, адже через розв’язану Росією війну вони опинилися під загрозою знищення.
Фото з особистого архіву Алесі Павлинської
“Це робиться, щоб зберегти ім’я кожної людини, яка постраждала від націонал-соціалістів у Німеччині. Цей проєкт має багато архівних баз: можна шукати своїх родичів, можна проводити наукові дослідження. Та основна мета – щоб людство не забуло про злочини нацистів і, звісно, про жертв цього режиму“, – зауважує юристка.
Про що писали українки
Листівки, з якими працювала Алеся Павлинська, навіть попри тодішню цензуру дозволяють скласти уявлення, як жили українські примусові працівниці у нацистській Німеччині. “Було хвилююче, подекуди важко це читати. Як правило, писали юні дівчата: вітали рідних зі святами, дякували за посилки, наприклад за печиво, сало. Писали, як їм тяжко живеться, де вони працюють, що роблять. Писали, що скучили за своїми рідними”, – розповідає Алеся.
Скрин з архіву Arolsen Archives
“Читаєш таке – і відчуваєш людину, її думки. Представники Arolsen Archives казали, що більшість цих листівок не дійшли до адресатів, і вже в кінці війни вони потрапили до архівів різних країн”, – зазначає жінка. За оцінками дослідників, нацисти вивезли до трудових таборів близько двох мільйонів українців. Примусових працівників зі Східної Європи називали остарбайтерами. Вони жили у бараках, огороджених колючим дротом, голодували, виконували важку роботу – на заводах, у сільському господарстві тощо. “Мимоволі проводиш паралелі з нинішньою війною проти України і розумієш, що людство не зробило жодних висновків, історія повторюється. Тільки зараз ще жорсткіші події відбуваються. Бо навіть у нацистській Німеччині примусові працівники могли листуватися, отримувати посилки з України”, – зауважує Алеся.
Країна отримувача – Україна
Листівки, що бачила волонтерка, були адресовані людям із різних сіл Вінниччини. “Я очікувала, що деякі будуть написані російською. Але вони – повністю українською мовою, причому майже без суржика. Іноді відчувається, що писала дуже молода людина, подекуди є помилки. Та в основному, зважаючи на те, що це писали люди з села, листівки написані дуже грамотно, навіть поетично”, – розповідає Алеся Павлинська.
Скрин з архіву Arolsen Archives
“Цікаво, що коли писали країну отримувача, то завжди було “Україна”. Як я розумію, це вказували самі відправники або працівники німецької пошти. У 100% листівок, що я бачила, не було ані Радянського Союзу, ані Росії, а було написано “Україна”, і потім вже – Вінницька область, район, село. Це мене дійсно вразило: що тоді, в 43-му році, німці чітко розуміли, що Україна – це Україна, хоча вона тоді була у складі СРСР”, – наголошує волонтерка.
Долучитися до краудсорсингової ініціативи #everynamecounts можуть всі охочі. Документи для розшифровки доступні онлайн на сайті архіву. У проєкті вже взяли участь понад 385 тисяч волонтерів, які допомогли обробити близько 10 мільйонів документів. З понад 38 тисяч листівок від українських примусових працівників наразі опрацьовано майже 18 тисяч.
Скрин з архіву Arolsen Archives
Довідково. У 1943 році 44 країни заснували всесвітню гуманітарну організацію – Адміністрацію допомоги та відновлення ООН (United Nations Relief and Rehabilitation Administration). Вона мала опікуватися і сприяти репатріації в’язнів концентраційних таборів, примусових робітників і т. д. Ця організація створила у Франкфурті-на-Майні Central Tracing Bureau, яке збирало документальні докази нацистських переслідувань і приймало запити від постраждалих осіб. У 1946 році бюро переїхало до Бад Арользена – містечка на півночі Гессену, яке було зручно розташоване в центрі чотирьох окупаційних зон і мало необхідну інфраструктуру. У 1948 році це та інші пошукові бюро об’єднали в International Tracing Service. Пізніше організація отримала нинішню назву – Arolsen Archives. Вона залишилася в Бад Арользені.
