Ім’я Марини Бух у Майнці знають всі, кому небайдужа Україна. Понад десять років жінка збирає допомогу для українських захисників – поранених і тих, хто на фронті. Також опікується тяжкохворими дітьми в Україні, забезпечує медикаментами й обладнанням лікарні. Спочатку відчайдушна волонтерка облаштувала пункт збору гуманітарки у підвалі свого будинку, а тепер має окреме приміщення-склад, куди привозять допомогу з усього регіону Рейн-Майн. Розповідаємо, як приватна ініціатива переросла у масштабний волонтерський проєкт.
П’ятниця – день сортування й відправки
Щоп’ятниці невеликий пасторський будинок в одному з районів Майнца перетворюється на шумний вулик. Всередині “гудуть” і “рояться” заклопотані люди: сортують і запаковують одяг, підписують коробки з медикаментами, заносять привезені благодійниками речі, домовляються з перевізниками, вантажать машини для відправки в Україну. Це волонтерський склад, організований подругами Мариною Бух і Галиною Родіною. У 2014-му, коли все тільки починалося, вони збирали допомогу практично вдвох, зараз у їхній команді – близько 30 людей. Щотижня вони приходять на склад, щоб підготувати чергову партію гуманітарного вантажу для України. Волонтерки жартома називають себе шаленими бджілками – і спостерігаючи за ними, розумієш: влучніше не сказати.
Лідеркою цього “вулику” є пенсіонерка Марина Бух. За десять років їй вдалося побудувати цілу волонтерську мережу у регіоні Рейн-Майн. Протягом тижня українці та німці збирають гуманітарну допомогу і привозять на склад у Майнц, а по п’ятницях речі сортують, запаковують і відправляють. “Зараз наші основні напрямки роботи – це підтримка ЗСУ, для яких купуємо спорядження, тепловізори, зарядні станції, дрони та інше, а також допомога пораненим. Передаємо багато медицини: від меблів та обладнання для лікарень до медикаментів, витратних матеріалів, засобів гігієни”, – розповідає Марина Бух. Волонтери співпрацюють з місцевими клініками, аптеками, поліцією, пожежними службами та Бундесвером. За ці роки вони передали десятки тонн допомоги.
У центрі зліва направо: організаторки пункту збору допомоги для України Марина Бух і Галина Родіна. Фото з особистого архіву волонтерок
“Маємо щось робити для України”
Антоніна Коробко приходить на склад майже кожної п’ятниці. Вона – донька українця й німкені з Киргизії, у Німеччині живе майже 30 років. “Наприкінці 2022-го я натрапила в соцмережах на групу Марини Бух: вони тоді збирали подарунки для дітей в Україні, які втратили батьків. Ми з друзями підготували подарунки, і я принесла. Марина запропонувала прийти ще – допомогти сортувати речі. Ось так я прийшла і залишилася“, – розповідає Антоніна. І додає: “Спочатку це просто було бажання допомагати, а тепер я приходжу сюди, як у сім’ю. Ми всі одне одного знаємо, ходимо разом гуляти, влаштовуємо пікніки. Тобто ти робиш добру справу й одночасно проводиш час із дорогими тобі людьми“.
Біженка з Харкова Ірина – теж одна з “шалених бджілок”, буває на складі практично щотижня. “Ми з племінницею приїхали до Майнца у березні 2022-го, а вже в квітні долучилися до команди Марини. Дізналися, що тут збираються люди і допомагають, хто чим може. І ось ми вже три роки тут. Для мене це важливо. Я вважаю, коли ми тут, у безпеці, то маємо щось робити для України“, – каже жінка.
Спочатку були майданівці
Марина Бух і її чоловік – кияни, до Німеччини переїхали у 2002 році заради молодшої доньки. Вона закінчила з відзнакою музичний інтернат в українській столиці та отримала запрошення продовжити навчання в ФРН. Коли у Києві спалахнула Революція Гідності, подружжя із завмираючим серцем слідкувало за розвитком подій. Їхнє волонтерство розпочалося в 2014-му: тоді Німеччина прийняла на лікування поранених протестувальників. “Кожного тижня ми їздили в госпіталь у Кобленці. Там було ціле відділення, де лікували українців. Спочатку це були майданівці, потім – воїни АТО. Хлопці приїжджали голі-босі, без нічого, тому ми стали збирати пожертви, речі та забезпечувати їх найнеобхіднішим”, – згадує пані Марина. Вона досі пам’ятає імена поранених військових, якими опікувалася, та слідкує за їхніми долями.
Перетворила підвал на склад
До Марини Бух долучилася її подруга Галина Родіна. Разом вони почали збирати допомогу і для поранених в Україні – передавали до військових госпіталів ліки, засоби гігієни, постільну білизну, матраци, ліжка, обладнання. Паралельно стали підтримувати ЗСУ. А далі спрацювало сарафанне радіо, і потік допомоги збільшився. Виникла потреба у складі. Пані Марина облаштувала його просто у підвалі будинку, в якому разом з чоловіком орендує квартиру. Коли Росія повномасштабно вторглася в Україну, цей імпровізований склад став справжнім логістичним хабом. Сюди привозили речі й пожертви звідусіль: сусіди, знайомі, просто небайдужі німці. Машини під’їжджали одна за одною.
“Зрештою місцевим жителям це набридло, на нас почали писати скарги. Довелося шукати інше місце для складу. Одна жінка з церкви надала нам свій гараж. Ми три місяці без світла та опалення сортували в ньому речі, але були щасливі, що хоч якесь приміщення маємо. А потім священник цієї церкви домовився, щоб нам надали у користування частину будинку, в якому раніше жила пасторка”, – розповідає пані Марина. На початку 2024-го волонтери переїхали у нинішнє приміщення.
Підопічні діти
Окрім допомоги ЗСУ та пораненим команда Марини Бух підтримує тяжкохворих дітей в Україні. Серед її підопічних – хлопчики й дівчатка з ДЦП, важкими формами епілепсії. “В Україні ліків від епілепсії взагалі немає, тому ми час від часу закуповуємо та відправляємо потрібні препарати”, – пояснює волонтерка. Також вона разом з однодумцями регулярно допомагає дитячому хоспісу у Львові. “Ми туди збираємо памперси, спеціальне харчування, тому що діти вже не можуть нормально їсти. Часом передаємо ліки. На сьогодні це приблизно 120 дітей”, – уточнює пані Марина.
“Зупинятися не можна”
Порівняно з 2022-м роком обсяги гуманітарної допомоги значно зменшилися, констатує волонтерка: “Зараз набагато складніше збирати допомогу. Але поки я не можу жалітися – ви бачите, скільки всього у нас є. І люди приносять і приносять“. Утім, жінка зізнається: власні сили теж не безмежні. “Звичайно, втомилася за ці роки. Я вже немолода людина, у мене троє онуків, яким я хотіла би приділяти більше часу. Але зупинятися не можна, бо на нас розраховують, від нас чекають допомоги. На щастя, у мене чудова команда – саме вона тримає мене на плаву“, – каже Марина Бух.
Всі фото – Вікторія Черникова-Берездецька/Амаль Франкфурт
