Центр для важкохворих українських біженців відкрили у берлінському Нойкельні у серпні 2024. Для нього у приміщенні будинку для літніх людей Sunpark (Pflege & Wohnen Sunpark) виділили один поверх.
Зараз тут живуть 30 шукачів притулку з України. Особливим є те, що поруч із маломобільними особами, тими, хто має серйозні захворювання чи ампутації кінцівок, знаходяться і члени їхніх родин. У Німеччині в будинках для літніх людей варіантів такого розміщення зазвичай немає. Традиційно про пожильців дбає виключно медичний персонал, а родичам дозволяють тільки відвідування за розкладом.
Всі мешканці українського поверху – з Центра приймання у Тегелі. Вони не могли покинути табір місяцями, адже навіть за умов якнайскорішого розподілення, опікун відмовлявся віддати до спеціального закладу, скажімо, матір у візку, щоб самому переїхати до готелю чи гуртожитку.
З такою проблемою Державне відомство у справах біженців (LAF), що відповідає за розподілення мешканців Тегеля, зіштовхнулося вперше. Адже досі масово мігранти не приїздили до Німеччини з маломобільними членами родин. Власне через цю особливість української хвилі шукачів притулку і виникла ідея організувати помешкання саме для таких сімей. Місто виділяє на проєкт €500 тис. на рік. За втілення взялися в організації Johannesstift Diakonie. Досвід у них вже був: у Шпандау рік працює відділення для невиліковно хворих біженців-українців.
“Мама навіть подруг тут знайшла”
Відділення для українців у Sunpark стало порятунком і для родини Григорових із Харкова. Дмитро самотужки доглядає хвору на епілепсію 70-річну матір із 2006 року. Коли обстріли міста посилилися, вирішив їхати до Німеччини. Волонтери допомогли, але з речами і без візка дорога була дуже важкою. Пів року жили в Тегелі.
“Не можу сказати, що там було дуже погано, – згадує 36-річний чоловік. – Але весь час бігав туди-сюди з документами, і ніхто не міг нічого конкретного мені сказати. Там так: не знаєш німецької – іди собі, а тут дівчата всі хороші, всім допомагають. І ліки дають”.
Наталія Василівна на запитання, чи подобається їй у Sunpark, не без зусиль, але впевнено відповідає: “Так, дуже!”
“Мама навіть подруг тут знайшла”, – посміхається Дмитро. Сам він потроху вчить німецьку із застосунком, хоче отримати категорію та працювати далекобійником. Але залишатиметься з матір’ю, доки буде їй потрібен. Через старий перелам ноги вона не може ходити, їй важко говорити. Але поки достатньо опіки сина і ліків, які вона отримує безоплатно. На огляд, як і до інших пожильців, приходить регулярно лікар.
Команда допомоги і підтримки рідною мовою
У відділенні працюють українки. Доглядальниця Лариса Генералюк із Хмельниччини. Вона завжди на своєму посту з восьмої ранку до вечора: міряє пацієнтам тиск, температуру, роздає ліки. В Україні 25 років працювала медсестрою, але у Німеччині підтвердити кваліфікацію не може – лише трохи говорить німецькою.
За 2,5 роки вивчити її не встигла – допомагала племінниці з немовлям. “Але дівчата на курсах, які працюють у Johannesstift Diakonie, розповіли, що потрібні працівники у новому відділенні для важкохворих, та ще й без знання мови, – говорить жінка. – Я так зраділа, що погодилася, навіть не запитавши про умови роботи. Бо ж хочеться допомогти людям”.
З німецькою допомагає штатний перекладач Сергій, який давно живе у Німеччині. Його послуги потрібні й Нонні Контуш.
Вона з Одеси і в Sunpark на “українському поверсі” відповідає за технічне забезпечення. Слідкує за порядком, поведінкою мешканців, наявність продуктів, одягу. Люди у поважному віці (найстаршому 96 років) та їхні родичі часто не орієнтуються у місті. Тому Нонна прокладає маршрути або супроводжує у походах по установах.
“Деякі не розуміють, навіщо потрібна банківська виписка чи чек”
Консультації щодо найпростіших питань чи дій потрібні багатьом. “Люди приїхали до Берліна з різних місць, – пояснює Світлана Євдокімова. – Вони з різних соціальних кіл, мають різний життєвий досвід. Деякі не розуміють, на які кнопки натискати в банкоматі, навіщо потрібна банківська виписка чи чек”. Жінка майже 20 років живе у Німеччини, куди переїхала з Казахстану. В українському відділенні Sunpark вона і соцпрацівниця, і перекладачка-консультантка.
Світлана – рятівний міст між важкохворими людьми та державними установами. Розповідає, як працює система, а для тих, хто має особливі потреби у спілкуванні, терпляче пояснює нюанси, не завжди зрозумілі навіть рідною мовою. Діапазон її відповідальності напрочуд широкий. Ось вона вирішує з мерією Нойкельна, як зробити, щоб паперова тяганина між лікарнею та страховою не завадила запланованій операції. А ось, надаючи відповідь на дрібне питання мешканця відділення, просить, щоб він не взував чоботи на голу ногу, бо будуть мозолі.
“Досі новоприбулі не потребували допомоги психолога, але якщо вона знадобиться – неодмінно знайдемо”, – запевняє жінка.
Ще однією з гарних психотерапевтичних практик Світлана вважає можливість висловити свої страхи і сподівання на папері. Вона показує плакат від Державного управління у справах біженців (LAF). Він повідомляє про письменницький конкурс, взяти участь у якому можуть всі, хто знайшов притулок у Берліні. Тема – пошук нового дому. Конкурс проводять у трьох номінаціях: для молоді, для авторів-початківців та для літераторів-професіоналів. Твори у будь-якому жанрі – автобіографічні чи художні тексти, вірші, реп-тексти, політичні чи філософські статті або есе – потрібно надіслати до 15 грудня. Писати можна німецькою або рідною мовою. Лауреатів обирає професійне журі. Фіналісти отримають запрошення на церемонію нагородження, яка відбудеться у лютому 2025 року. Серед переможців розіграють різноманітні грошові та безготівкові призи. Найкращі тексти увійдуть до книги. Більше тут.
(Ілюстрація – © LAF)
Дружні розмови у теплому колі
Теплу атмосферу працівниці підтримують і заради пожильців, і заради себе також. Для колег, у вільний час, Нонна пече на кухні одеські пиріжки з маком або рулети з сиром чи капустою. Кухня – ще одна велика відмінність від умов, у яких перебувають біженці у Тегелі. Готувати там можливості немає – людей годують централізовано три рази на день їжею, яку вони не обирають. У Sunpark можливість готувати разом і пригощати інших – ще один крок до поступової інтеграції родичів важкохворих українців. У LAF та Johannesstift Diakonie сподіваються, що з часом, вони зможуть вивчити мову і знайти собі окреме житло.
Поки що на українському поверсі зайняті 15 із 39 кімнат. Але невдовзі до них заїдуть нові мешканці. Також LAF відчайдушно шукатиме додаткові можливості для розміщення. Потік людей, що потребують особливої допомоги, не припиняється.
