У Берліні до 14 березня триватиме виставка “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей”. Учні віком від 10 до 18 років задокументували початок російського вторгнення та жахи окупації у рідних містах не тільки у щоденниках. Їхні відверті історії – у малюнках, картинах, відеозаписах й особистих речах. Війну очима 14 українських дітей побачила Нана Морозова.
“Я вірила у цивілізацію, але помилялася”, – Віолетта Горбачова, 15 років, Нова Каховка
“Я прокинулася від того, що мій дім похитнувся. Я ледь не впала з ліжка, тому одразу встала. “Війна” – перша думка… Вже місяць були розмови про вірогідність вторгнення російських військ, але я не вірила. Бо вірила у цивілізацію. Я помилялася, вона є не всюди”…
Голос Олени Макеєвої підступно дрижить. Дружина посла України у Німеччині читає нотатки 15-річної Віолетти Горбачової з Нової Каховки на відкритті виставки. Поруч з Оленою – великий друг України, берлінський активіст, Франк Вільде. Він повторює історію Віолетти англійською – для іноземців, які прийшли в артпростір Hotel Continental – Art Space in Exile, щоб підтримати цей емоційно щемкий проєкт.
Звучать й уривки з інших історій. Зокрема 14-річної Марії Зайцевої, у якої війна забрала трьох членів родини – батька, бабусю й дідуся. А також 13-річної Аріни Первуніної, батька якої смертельно поранили під час евакуації з Миколаєва: “Я не хочу житти. Навіщо таке життя без тата. Та й я ще незграбна дитина, яка сама нічого не може зробити. Напевно це моє покарання, бо я не змовчала, а позвонила татові, не перетерпіла. Якщо б я не зателефонувала татові, то все було добре всі були живі”.
Проговорені уривки записів оживають, і ранять гостріше, ніж хиткі літери нехитрих текстів за виставковим склом. Серед відвідувачів виставки – і український посол Олексій Макеєв. Після читання, він обіймає дружину Олену.
“Я думав тоді, якщо помру, мій фільм залишиться”, – Владислав П’ятін-Пономаренко, 17 років.
Щоденники – інтимна, вкрай відверта річ. Тому дорослі люди біля стендів часто не приховували почуттів, і глибоких емоційних моментів на відкритті вставки було чимало.
У текстах – страхи, побутові дрібниці, маленькі щоденні радості, на шкталт зарядженого телефона. Діти описують війну сухими словами. Короткими простими реченнями і нерівним почерком. Чи то не сформованим через вік, чи то викривленим через незручності у бомбосховищі або підвалі. “И у меня умерло две собаки и бабушка Галя:( и любимый город Мариуполь, за это все время начиная с 24 ЧТ” (Єгор Кравцов, 10 років). “Одного ранку я чую вибух, від якого летять вікна. Моя перша думка: «Я ж тільки прибрала»” (Альона Загреба, 16 років).
Глядачі не соромилися сліз під час перегляду відеощоденника Imagine: War Владислава П’ятіна-Пономаренко. Хлопець перебував у блокадному, а згодом й окупованому Маріуполі, 75 днів.
Він приїхав у Берлін, щоб розповісти про свій досвід і показати змонтований фільм. Перед мікрофоном він стояв з прапором, який вивіз із рідного міста, де прожив усе життя. Перед війною юнак мріяв відкрити кіностудію, хотів розвивати українське кіно та робити щось нове на Донбасі. А коли почув перші вибухи і побачив обпалені зруйновані будинки, сказав собі: “Гаразд, ти мріяв, хотів бути кінорежисером, тож зніми фільм, зроби це і покажи світу, на яке пекло перетворився Маріуполь”. Він певен, що мистецтво може навчати, надихати та підтримувати.
Влад поділився у своєму виступі страшними думками, які спали йому на думку тоді ще 15-річному: “Якщо помру, то зняте мною кіно, мої спогади, частина мого серця – залишаться”. На щастя йому вдалося виїхати з окупованого міста. Хлопець закінчує коледж в Ірландії. Як і мріяв за мирних часів, планує вступити наступного року на кінофакультет. Але є ще одна велика мрія: прапор, що завжди з ним, хоче підняти над своїм коледжем у звільненому Маріуполі.
“Наші діти – це сучасна Анна Франк”, – ініціаторка виставки Христина Храновська
Проєкт придумала Христина Храновська. Мама чотирьох дітей, вона – відома в Києві бізнесменка та організаторка красивіших вечірок, на яких ретельно відтворювала народні традиції святкування Різдва чи Івана Купала. Упродовж останніх 15 років Христина започатковувала та брала участь у численних соціальних, освітніх та культурних ініціативах. Не припинила роботу й після повномасштабне вторгнення Росії.
Ідея виставки виникла після того, як жінка прочитала у соцмережах уривки зі щоденника 10-річного Єгора з Маріуполя. Саме його історія стала першою у новому проєкті. “Коли я прочитала щоденники українських дітей, усвідомила, що повторюється історія Анни Франк у 21 сторіччі. Наші діти – це сучасна Анна Франк, – говорить Христина Храновська. – Без жодних зволікань світ має побачити, як страждають наші діти сьогодні”.
Над проєктом працювали майже рік. Збирали свідчення, говорили з дітьми, батьками та працювали з психологами. Емоційно важкий процес виправдовувало те, що історії про зруйновані маленькі долі та понівечене дитинство мають бути почутими. На сайті “Щоденники війни” наводять дані Дитячого фонду ООН ЮНІСЕФ: внаслідок збройної агресії Росії, починаючи з 24 лютого 2022 року, 4,8 млн українських дітей змінили своє місце проживання. З них 2,5 млн переселилися в межах України, тоді як інші виїхали за кордон. За оцінками фахівців, близько 1,5 млн дітей в Україні загрожує ризик розвитку депресії, тривожності, посттравматичного стресового розладу та інших проблем психічного здоров’я, що можуть мати потенційно довгострокові наслідки.
Не забуваймо і про тих майже 20 тис., кого викрала Росія та віддала у чужі сім’ї на незаконне всиновлення, щодня стираючи їхню ідентичність. Повернути на сьогодні вдалося лише менш як 400 дітей. Про це говорила Єва Якубовська, з організації “Віче”, яка виступила співорганізаторкою виставки дитячих щоденників у Берліні. Вперше, на один день, експозицію зібрали у Червоній Ратуші, щоб показати учасникам дискусії про насильницьку депортацію наших дітей до Росії. Єва Якубовська наголошувала на необхідності притягнути країну-агресорку до відповідальності за скоєні проти українських дітей злочини. “Геноцид проти українського народу розпочав ще Сталін, – сказала активістка “Віче”. – Росія не зупинялася раніше і не зупиниться у майбутньому, тільки якщо ми не зупинимо її”.
Доповнюйте дитячі щоденники війни
Виставку вже показали в Амстердамі, Страсбурзі та Києві. Після Берліна вона поїде у Лондон, Вашингтон і Нью-Йорк, після чого знову повернеться в Амстердам. У серпні 2023 року саме в цьому місті відбулася прем’єра проєкту. Її організували у співпраці з музеєм Анни Франк. Ідея настільки вразила, що виставку заросили до столиці Нідерландів на цілий рік. Цього разу її прийматиме Музей війни.
Ідіть і дивіться. Беріть із собою німецьких друзів, організовуйте екскурсії для шкіл у Берліні. Читайте і розповсюджуйте. У цих записах любов до батьківщини – величезна, до батьків – глибока й ніжна. У скупих, а часто й піднесених відвертих словах, у талановитих малюнках – недитяча сила й жага до життя і перемоги.
На сайті проєкту кожен може поділитися своєю історією війни. Потрібно лише заповнити спеціальну форму і згодом розповідь з’явиться на сайті “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей”.
Отже виставка триватиме до 14 березня. Вхід вільний.
Адреса: Hotel Continental – Art Space in Exile – Elsenstraße 87, 12435 Berlin.
Сторінка проєкту в інстграмі тут.
Всі фото – Нана Морозова/Амаль Берлін Україна
Щоденники війни – читайте також:
На Берлінале відбулася прем’єра українського фільму “Мирні люди”.
Чи шкодують українки, що повернулися з Німеччини додому.
День Валентина в екзилі: колонка Нани Морозової про кохання на відстані у часи війни.
