Я знала Альону Жук заочно. У Києві мої подруги розповідали про журналістку, яка кинула успішну кар’єру і почала набивати тату. Для мене ця історія мала вигляд дивовижного і сміливого дауншифтингу. Згодом інші мої подружки спеціально приїздили в Берлін з Ірландії та Швейцарії, щоб набити тату, – і майстринею виявилася та сама екс–колега–журналістка.
Проміняла BBC на набивання тату
Як сталося, що успішна журналістка проміняла кар’єру в медіа на тату-салон?
Я завжди дуже хотіла малювати. З дитинства казала, що буду художницею, як виросту, але погано уявляла, що це означає. Ніколи цьому не вчилася, але малювати завжди мені дуже подобалося. Ще студенткою проілюструвала поетичну збірку подружки. А потім був Майдан. Усі мої близькі були там, а я сиділа з новонародженою дитиною за містом. І єдине, що мене заспокоювало – це малювання.
Почала жартома робити мультяшні аватарки друзям, мої малюнки пішли у світ – і почались замовлення за гроші. Я тоді була в декреті, але пов’язана контрактом з BBC, який забороняв комерційну діяльність “на стороні” без узгодження з Лондоном. Тож я вирішила, що хочу можу дозволити собі звільнитися: буду сидіти з малою і малювати.
Потім знову повернулася в журналістику?
Так, у Kyiv Post, але там я вже малювала паралельно. Робила ілюстрації і для свого медіа, і в книжки, і багато куди ще. А потім просто настав час змін. Я розлучилась – і мене це трошки змусило переосмислити своє життя в цілому. Знайти відповіді на питання, хто я, про що я, куди мені рухатися далі. Я зрозуміла, що настав час нарешті спробувати присвятити себе мистецтву.
На той момент я вже реалізувалася як журналістка, була редакторкою, медіатренеркою, напрацювала репутацію. Словом, вирішила, що навіть якщо не вийде, завжди зможу повернутися в журналістику. А воно взяло – і вийшло.
“Працюю лише у разі повної довіри”
Але чому саме татуювання після ілюстрацій?
Я гадки не мала, як масштабувати історію з ілюстраціями, де шукати великих клієнтів. Мені чомусь здалося, що з татуюваннями має бути простіше і швидше, тож вирішила спробувати. І мені так сподобалось, що я зрозуміла: нічим іншим більше займатися не хочу.
А у тебе були татуювання до того, як ти почала сама бити?
Звісно. Кілька. Коли мені було 22, ми з колишнім чоловіком на заручини зробили парне тату. Потім ще одне невеличке, потім ще і ще. Мені дуже подобалась естетика татуювань і всього дотичного, атмосфера татуювальних студій, цей запах, чорні рукавички… Ще всі ці баночки з фарбами і голки, і звук машинки – дуже мене заворожували, дуже хотілося якось бути причетною! І друзі почали говорити, що мені варто спробувати, бо я дуже вписуюсь в культуру татуювань. Вписалась! (сміється)
А ілюстрації зникли з твого життя?
Я роблю ілюстрації досі. За запитом, але як ілюстраторку себе не просуваю. Історія така: я за них берусь, тільки коли маю повну свободу. Ми з замовником разом формулюємо, що саме має бути зображено, але я лишаю за собою право не малювати те, що не хочу. Я не показую роботу в процесі – тільки фінальний результат. Працюю лише у разі повної довіри. Я трошки балувана в цьому плані.
Ти ж пам’ятаєш своє перше зроблене татуювання?
Звісно. Я пішла вчитися до київської татуювальниці Даші Криж, саме вона мені знайшла першу клієнтку. Я намалювала ескіз, який хотіла набити – паперове кавове горнятко to go з квітами, таке собі літо “з собою”. А Даша опублікувала цей ескіз і запитала, хто хоче тату безкоштовно, але без гарантії якості, бо ж перше. Поки я старанно тренувалася набивати його на шматку силікону, людина знайшлась.
У моєї “піддослідної” Тані це було не перше тату, вона сильно не переживала. Я ж переживала за всіх! Мені результат сподобався, Тані результат сподобався, всім все дуже сподобалось. А через два роки вона прийшла до мене за новим тату. І я побачила цю свою першу роботу – що сказати?… Яке щастя, що я була настільки закохана в ідею стати татуювальницею і що мене настільки всі підтримували.
“Кожне татуювання унікальне”
Тобто за роки це тату виявилося не надто вдалим?
Не скажу, що аж невдалим, але видно, що це перша робота. І це нормально: з першого разу все виходить не так, як після років практики. У всьому важливий досвід. Я зробила корекцію “горнятка”, трохи вирівняла лінії. Але вкотре подумки подякувала усім, хто довірився мені на початках. І дуже тішусь, що я тоді набивала лише свої ескізи.
За якою схемою ти зараз працюєш? Люди обирають з наявних ескізів чи ти створюєш під чиюсь ідею?
Однієї схеми немає. Є малюнки, які я викладаю в інстаграм – і люди з-поміж них обирають. Іноді пишуть свою ідею, а я її малюю у своєму стилі. Буває, до речі, що не складається. Що ніби й людині загалом подобається, що я роблю, але саме її побажання втілити в малюнок не можу. Тоді розходимось – і це теж частина творчого процесу.
Як з повторами?
Кожне татуювання унікальне. Якщо я придумала концепт чи якогось персонажа, то можу ідею тату повторити. Але все одно не один в один – перемальовую деталі. Наприклад, у мене є флагманський тризуб з квітів. Після початку масштабної війни я набила таких понад десяток. І вони всі різні: у кожного свої квіти, свої поєднання кольорів.
Як змінилися замовлення після повномасштабного вторгнення? Більше стало патріотичних? Більше написів українською?
Десь так. Відсотків 90 тату, які я набивала в Німеччині, були так чи інакше з патріотичними мотивами. Герб, колоски, калина, каштани, елементи вишивки, прапор, літера “Ї”. Слова “вільна” та “незалежна”, цитати з українських віршів та пісень. До мене переважно приходили люди, які давно емігрували й осіли за кордоном. Але були й ті, хто виїхав після початку повномасштабної війни. По-перше, їм хотілося самоідентифікуватись через татуювання. Ось, дивіться: ми – українці! Я – українець, я – українка! По-друге, допомогти собі прожити тугу за домом. У всіх свої причини були, і багато хто виїхав хоч і свідомо, але вимушено – і в цьому було багато болю. Звісно, були й іноземці, які через проукраїнські тату хотіли висловити підтримку Україні. Але зараз ця історія поступово спадає.
“Українці дуже мене підтримали, і я дякую кожному”
Ти зараз працюєш в Берліні в салоні як самозайнятий художник?
Так, в салоні приватного типу. У нас таке маленьке дружнє об’єднання татуювальників-художників. Працюємо без вивіски, всі малюють своє. З вулиці до нас не потрапиш, тільки за записом. Знаходять нас через інстаграм або друзів. Зараз вже потроху вибудовується спільнота місцевих клієнтів. Але на початку мене буквально врятували українці. Я ж спершу оселилася на півдні Німеччини в маленькому містечку Констанц. Коли знімала місце в студії, власник не дуже вірив, що у мене взагалі будуть якісь клієнти. А до мене почали приїздити наші з усього світу: Люксембург, Австрія, Італія, Франція, Швейцарія, Нідерланди, Польща, Чехія. У нього був шок! Українці дуже мене підтримали, і я дякую кожному. Якби не ця моя спільнота, я б не вивезла всю цю історію, і не знаю, як би жила.
Але все ж ти вирішила переїхати в Берлін. Є якась різниця між роботою тату-майстра тут і в Києві?
Переїзд в Берлін був пов’язаний з особистими причинами, та й все зійшлося: квартира знайшлася, студія знайшлася, дитині школа класна знайшлася. Оформилась як самозайнята, як і в Україні. Принципової різниці ніякої нема. Все те саме: дезінфікуєш інструменти та платиш податки. Пощастило, що на відміну від багатьох інших професій не треба ніяких спеціальних дозволів в Німеччині. Хіба в ЄС більш жорсткі правила щодо фарб – не такі, як у США та Україні.
“Секретів немає, оподатковую кожну копійку”
Скільки коштує набити в тебе тату? Ти підняла ціни?
Звісно, тут ціни вищі. Тому що і податки вищі, і оренда квартири, і проїзд. Я ж живу тим, що заробляю. Сама не люблю, коли на сайтах чи в інсті не вказують ціни, але вартість моєї роботи має багато нюансів. Скажу так: – мінімалка – €100. Далі все залежить від розміру, розташування, складності роботи. Може бути велике татуювання, але просте, чи розміром з монету, але там цілий світ. Вартість кожної роботи визначається індивідуально. На ескіз теж не можна зробити цінник, бо залежить від місця – на ребрах він буде чи на руці.Але коли мене, наприклад, в інстаграмі питають під фото готової роботи, скільки вона коштує, я чесно називаю вартість. Секретів немає, оподатковую кожну копійку.
Мабуть, найскладніше питання. Знаю, що коли ти приїхала до Німеччини, то пів року не розпаковувала валізи. Як тепер – ростиш корінчики чи рахуєш дні до повернення?
Це постійна боротьба з самою собою. З одного боку, намагаюся пускати корінчики, бо коли є якась система підтримки, легше жити. З іншого боку, сама собі постійно ті корінчики відгризаю, щоб не звикати. Остаточного рішення залишатися чи їхати нема, і я не ухвалюватиму його найближчим часом. Якби не дитина, я б з Україні і не виїжджала б. Але ж вже тут, життя налагоджую. Дитина пішла в класну школу, вчить англійську і німецьку, нарешті видихнула та адаптувалась. Поки не літають цивільні літаки над Україною, додому її не повезу. Але “додому” для мене – це досі Київ.
Читайте також історію та Наталі Сизоненко, яка відкрила салон-краси та косметологічну клініку в Берліні та Наталки Якимович, яка відкрила галерею Serpen на Августштрассе 83.
