Олександра Бінерт переїхала до Берліну у 2005 році. Вона правозахисниця та історикиня. Перша українка, нагороджена Орденом за заслуги перед Берліном. У 2009 році Олександра заснувала Український кіноклуб, який переріс в організацію CineMova e.V., а тепер співініціювала Альянс українських організацій.
Ми зустрілися з Олександрою на її фотовиставці “30 українців у Берліні”, яку вона створила в межах проєкту “Київський діалог”. Це серія портретів з історіями переселенців з України. За рік це вже третя фотовиставка Олександри у столиці Німеччини.
– Як ти сама себе ідентифікуєш і в якій послідовності – очільниця правління Альянсу українських організацій чи ти спершу мисткиня, потім науковиця, зрештою, ти відома організаторка екскурсій “українським” Берліном.
– Я – українка, берлінка, жінка, феміністка, фотографка… громадська активістка і мрійниця!
– На чому зараз фокус твоєї професійної уваги?
– Я зосереджена на створенні та підсиленні українських громадських організацій. Є нагальна потреба в інституціоналізації українського громадянського суспільства в Берліні та Німеччині. Але ще для мене важливою є фіксація нас усіх в цьому моменті, тут в міграції. Тому я й створюю фотопроєкти про людей з України. А з моєю колегою Олесею Лазаренко ми склали мапу українських місць Берліна.
“Сильна організація не дорівнює велика”
– Що ти вкладаєш в поняття інституціоналізація?
– Я знаю, що системну довгострокову роботу можна робити тільки через сильні інституції. Це супер, що у нас є кілька потужних українських організацій в Німеччині. Але потрібно ще більше. Цього року CineMova e.V. проводить семінари з підвищення кваліфікації, для тих переселенців, які хочуть заснувати громадські організації та бути активними в німецькому суспільстві. Це дуже важливо знати всі етапи – від реєстрації, до того, як знайти фінансування і порахувати податки.
Ми створили Альянс українських організацій, щоб посилити наш голос не тільки в Берліні, але й в інших містах Німеччини. От провели дві великі зустрічі активістів з 14 федеральних земель і це було дуже круто. Ми закликаємо усіх до комунікації та створення горизонтальних зв’язків. Нам потрібно знати один одного та співпрацювати разом. При цьому об’єднуватися в одну організацію й не обов’язково.
– А ти не думаєш, що це розпорошення? Чи справді потрібно робити умовно “Червону калину” для проведення демонстрацій, якщо уже є потужне “Віче”?
– Навпаки. Коли є різні голоси й коли є місце для цих різних голосів – це дуже добре. Комусь може щось принципово не підійти в одному об’єднанні українців і все влаштувати в іншому. Я це бачила по нашому кіноклубу CineMova. Зараз з’явилися ще два кіноклуби та один фестиваль фільмів. І це чудово. Бо люди десь розходяться в поглядах, бо є різні аудиторії і є різні фільми. Мій кіноклуб завжди був дуже політичним, з обов’язковими дискусіями. Інші більше акцентують на мистецькій складовій чи прем’єрах. Це не про конкуренцію, а про різноманітність, про вибір. Це точно нам усім в плюс.
– У твоєму розумінні сильна громадська організація – це яка?
– Це об’єднання, де працюють люди, які знають чого вони хочуть, куди прямують, які знають систему, які впливові. Люди, які мають розуміння, що треба змінювати й роблять це. Для мене сильна не дорівнює велика. Це може бути організація навіть з п’яти осіб. Вона працює, наприклад, в Марцан-Хеллерсдорфі та робить там важливу роботу.
А ще варто розширювати межі співпраці. Робити заходи з іранською громадою, з турецькою, сирійською, з афганською. Усі ці ком’юніті об’єднує Берлін. Весною ми провели великий захід з Уповноваженою з питань інтеграції. Ми запросили туди поляків та афганців, прийшла наша берлінська депутатка українського походження Лілія Усик, і це був прекрасний івент. Ми почали знайомитися і зрозуміли скільки у нас спільного. Коли є плюралізм думок і люди підсилені знанням про суспільство в якому вони опинилися, то все автоматично рухається в правильному напрямку…
(Фото – Jörg Farys, Die.Projektoren)
“Росіяни мали б працювати зі своїми людьми над деколонізацією Росії”
– А як щодо скажемо “сумнівних ініціатив”? Наприклад, допомога від хороших рускіх… Чи якісь заходи від тих, то стрімко перевзувся? От буде вистава в Panda за сценарієм українки, яка багато років пропрацювала в Театрі Міронова. Цей театр гастролював на руїнах в Маріуполі. Це п’єса про маму, яка пережила окупацію рашистів. Поставив її режисер – російський емігрант із США. Грає в моноспектаклі актор, який народився в Україні. Формально й ні до чого причепитися, але ж бісить…
– Мене теж це бісить. Але що ж… Це лише повинно нас спонукати до більш рішучих дій. Українські організації та митці мають бути ще активіншими, робити все якісно, впевнено і голосніше! Це прикро, що росіяни, навіть антипутінські, отримують гроші на інтеграцію українців. Я кажу цим росіянам – моїй країні це не допомагає! Тому що, вони мали б працювати зі своїми людьми над деколонізацією Росії. Мали б нарешті собою зайнятися і відстати від нас! Працюйте над розвалом Росії. Тоді мені це допоможе.
Але от нам енергію треба витрачати на розвиток потужних українських інституцій та створення крутих проєктів.
– У Берліні справді російська громада має вплив. Це роками створювалося. І не так багато відомо про українців, які тут жили і були успішними.
– Власне про це мої екскурсії і дисертація. Екскурсії провожу зараз рідко і переважно для німців. У 2004 році в Сенаті видали брошуру “Українці в Берліні”. Вона дуже застаріла. Ресурсів її переробляти немає. Та я таки хочу цим зайнятись. Водночас існує великий запит на наші семінари по громадській участі, які я проводжу.
“Після 24 лютого в Берлін приїхали люди, у яких є чому повчитися”
– Багато ж активних людей переїхали сюди.
– Цікаво, що люди які приїхали після 24 лютого у переважній більшості значно професійніші, ніж ми у громадській сфері. Вони можуть дуже багато чого нас та німецьке суспільство навчити. Бо нам у мігрантському середовищі було дуже важко. Пів життя довелося гарувати, щоб отримати документи. Я пропрацювала більшість свого берлінського життя в німецьких інституціях. Минулого року вирішила, що треба витрачати час на створення українських. Пора змінити підхід із волонтерством. У Німеччині залученість в громадську активність це повноцінна робота. Зрештою, тільки з професійним підходом і можна зробити щось справді довгострокове. Коли ти певен, що матимеш час та кошти на розвиток цієї справи.
Нам усім пора починати думати та працювати на тривалу перспективу. Бо Німеччина – одна з найважливіших країн ЄС, тут мають бути міцні українські інституції. Організації зі зв’язками на всіх рівнях.
– Твоя дисертація про українок, які жили в Берліні у 20-х роках минулого століття. Хто твоя улюблена героїня?
– Мабуть, кіноакторка Анна Стен. Вона переїхала сюди з Києва, була справжньою кінозіркою. На початку 30-х Анна зі своїм партнером переїхали до США. Тобто вона перша кіноакторка українського походження в історії Голлівуду. Але її кар’єра не склалася. У Анни був сильний акцент, ще її помилково рекламували, як другу Грету Гарбо… Для мене ця історія про те, що бувають рішення, які все змінюють, але життя йде далі – і воно йде зовсім не так, як планувалося. Вона жила у Нью-Йорку, знімалася в невеликих ролях, почала малювати й зрештою прожила гарне довге життя. Мені подобаються такі карколомні історії.
Мій дім – Берлін, моя Батьківщина – Україна
– Мені теж. Бо іноді публічно ми бачимо лише “успішний успіх”.
– Мені ця історія з переїздом близька. Бо у 2011 я боляче переживала спробу повернутися до Києва. У мене не вийшло і це була моя драма. Я працювала на роботі своєї мрії, в Українській Гельсінській спілці з прав людини. Там були прекрасні люди, я звідти знаю Марину Говорухіну, наприклад. Але виявилося, що за 7 років життя в Берліні я змінилася. Хоча й дуже сумувала за Україною. Довелося прийняти факт, що мій дім в Берліні, хоча моя Батьківщина – Україна. І це важливо. В німецькій та польській мові є ще таке поняття “обраної Батьківщини” (Wahlheimat). Але у мене нема Wahlheimat. Дім – там де мої друзі, мої книги. Тут у Берліні я роблю те, що я люблю, те чим я горю. Наприклад, мої екскурсії. Тож тоді у 2011 мені довелося визнати, що мій дім тут. І можна жити в Берліні, але багато робити для України чи українців.
– А хто з цих берлінок 20-х от для тебе така рольова модель?
– Може Ганна Наконечна. Вона себе називала науковка, так, саме науковка. Вона приїхала сюди в 1916 році. Працювала в сьогоднішньому Гумбольдтському Університеті. Записувала і досліджувала українські говірки та діалекти. В Інституті славістики досі зберігають ці кілька тисяч записів гуцулів та бойків. І для мене загадка, як тоді жінка зуміла пробитися в науковому середовищі. Мені завжди хотілося мати таку “маму наставницю” в науковому світі, саме тому супервізорка моєї дисертації – жінка, професорка Сюзанна Франк. А ще мене з сучасних дослідниць дуже надихає докторка Олеся Лазаренко.
– Коли ти плануєш закінчити дисертацію?
– Ох, три роки. Моя дисертація лежить на столі і я намагаюся працювати над нею щодня. Я шукаю все в архівах, вивчаю листування, щоденники, наукові праці. До речі, ще Ганна Чикаленко-Келлер мені дуже близька. Вона теж жила в Берліні у 1920-х. У ті роки жінки робили промоцію Україні через важливі загальносуспільні теми. Ганна, наприклад, представляла Національну раду українських жінок в Міжнародній жіночій лізі миру і свободи. Листувалася з політиками. І так просувала українські питання на найвищому світовому рівні. Зараз теж потрібно так робити. Йти через зрозумілі усім речі, через загальносуспільну проблематику – і просувати українське питання. Але вже гучніше, впевненіше, масштабніше. Для цього нам потрібно багато різних сильних організацій, які тримають зв’язок, але у кожної є при цьому свої завдання та місія.
Читайте також інтерв’ю з засновницею організації “Файна Україна“.
