Іва Стішун – мисткиня, активістка та організаторка арт- і соцпроєктів із Харкова, яка з березня 2022 року живе під Берліном. Вона з дитинства має порушення слуху, а зараз не чує взагалі. “Коли ми з сином-підлітком приїхали до людей, які прихистили нас у Німеччині, то переживали, як будемо розмовляти, не знаючи мови. Тоді син сказав: “Мамо, нарешті я відчув себе на твоєму місці”. Бо дізнався, як це – не розуміти, що говорять люди навколо. А я сказала: “Ласкаво просимо в мій світ! Я так живу майже все життя“, – згадує жінка. За три роки в Німеччині Іва перенесла операцію зі встановлення кохлеарних імплантів, отримала інвалідність і опанувала на базовому рівні німецьку. Своїм досвідом адаптації та планами на майбутнє вона поділилася в розмові з журналісткою “Амаль Франкфурт” Вікторією Черниковою-Берездецькою.
“Одна з 13% на планеті”
Фото з особистого архіву героїні
Іва Стішун руйнує стереотипи про нечуючих людей. Вона чудова ораторка, охоче контактує з пресою та дає інтерв’ю, бере участь у громадських і мистецьких ініціативах. Незадовго до повномасштабного вторгнення жінка знялася в документальному фільмі про домашнє насильство “Розірви коло”. Спілкуватися їй допомагає розпізнавач голосу в телефоні: застосунок перетворює слова співрозмовника на текст, а Іва читає і відповідає.
Раніше її рятував слуховий апарат, однак з часом вона перестала чути навіть із ним. Тож Іва не розпізнає звуки та людське мовлення і водночас не вміє спілкуватися жестами. “13% людей на планеті мають порушення слуху, але не знають жестової мови. І я одна з них”, – констатує Іва. Коли російська армія напала на Україну в лютому 2022-го, жінка опинилася у безпорадному стані: “Я повністю залежала від людей поруч, бо не чула ані сигналів тривоги, ані вибухів. Мені постійно доводилося бути в напрузі, щоб розуміти, що відбувається”.
Евакуація з Харкова
Іва прагнула вивезти з міста, до якого підступали російські солдати, свого 15-річного сина. Той після розлучення жив із батьком. “Колишній чоловік боявся відпустити сина зі мною, боя не чую. Та врешті погодився”, – розповідає жінка. Їй вдалося знайти волонтерів, які відвезли їх на залізничний вокзал. “Після авіаобстрілів, що були напередодні, там були тисячі людей. Неможливо було навіть просунутися на платформу, все було забито”, – згадує Іва. Тоді фото з харківського вокзалу облетіло весь світ.
6 березня 2022 року, Харків, залізничний вокзал
Іва і її син простояли добу в очікуванні евакуаційного потяга: “Ми почали проситися в кожен вагон, але нас нікуди не пускали, бо син виглядає старше свого віку. Довелося пояснювати, що він неповнолітній, а я не чую і потребую супроводу”. Ще через добу вони прибули до Львова. “Я усвідомила, що зробила те, чого ще ніколи не робила. Що я, попри свої страхи та обмеження, змогла врятувати сина“, – згадує Іва. Вже у Львові вона дізналася, що водій-волонтер, який привіз їх на вокзал, загинув під обстрілами.
Уперше в житті за кордоном
Фото з особистого архіву Іви Стішун
Іва вагалася: залишитися у Львові чи поїхати далі. Вона раніше ніколи не була за кордоном, навіть подорожі по Україні були для неї викликом. “Я розуміла, що у Львові ще можу виконувати якусь соціальну, корисну роботу, а за кордоном буду у статусі нужденної, біженки. Було дуже страшно”, – каже жінка. Зрештою вона наважилася поїхати до Німеччини, щоб зробити кохлеарну імплантацію. “Тут можливо було прооперуватися і подолати бар’єр глухоти, щоб мати змогу краще адаптуватися і взагалі виживати”, – пояснює Іва.
Село під Берліном, де живе Іва. Фото зособистого архіву
Волонтери і друзі допомогли організувати поїздку до Німеччини, а також знайшли житло. Так Іва з сином опинилася в селі Hobrechtsfelde в землі Брандебург. Це мініатюрне поселення лише з сорока будинків, де мешкає близько 240 людей і немає жодного магазину. “Нам сказали, що звідси 20 хвилин до Берліна. Ми спочатку зраділи, але виявилося, що 20 хвилин – це на машині. А автобуси тут лише по буднях, і тільки до 18:00. Доводиться їздити на велосипеді через ліс, за будь-якої погоди”, – розповідає жінка. Однак є і переваги: “У цьому селі у нас велика група підтримки, всі нам допомагають. Тут дуже розвинуте добросусідство. Мені це цінно, ми відчуваємо себе тут вдома“.
Операція
Іва у лікарняній палаті готується до операції
У липні 2022-го Іву прооперували. Місяць вона провела у повній тиші, поки не загоїлися шрами. Потім було підключення слухових процесорів, налаштування, реабілітація. Однак дива не сталося: Іва остаточно втратила слух. “Коли знімаю імпланти, то залишаюся у повному вакуумі. Це навіть не тиша, а ніби товща води, що тисне”. Тепер жінка чує лише через імпланти, але ці звуки дуже відрізняються від реальних. “Це неможливо з чимось порівняти. Всі звуки електронні, металеві, схожі на голос Дарта Вейдера чи Дональда Дака. Немає об’ємного сприйняття, все стало звучати дуже дивно“, – пояснює Іва.
Липень 2022 року, Іва після операції
За словами жінки, її слуховий нерв періодично перестає сприймати звук: “Тому виходить ніби пунктирне звучання – з перервами, паузами. Тобто я чую тільки уривками“. Прийняти нову реальність було вкрай важко. У Іви почалася депресія, в якийсь момент вона взагалі зняла імпланти і спробувала жити без них. Покращити моральній стан допомогли підтримка психіатра та антидепресанти.
Єдина склала іспит
Творча Іва малює всюди. Курси німецької мови, фото з особистого архіву
Восени 2022-го Іва почала вивчати німецьку на інтеграційному курсі для слабочуючих у Берліні: “Я їздила на навчання на велосипеді і в дощ, і в сніг. Дорога займала десь три години на день”. Хоча це була група для людей з порушенням слуху, навчання не було адаптоване під їхні потреби, розповідає жінка. Спеціальна система, що посилює звук в імплантах і слухових апаратах, не працювала – її полагодили вже на прохання Іви.
Викладачі теж не були готові до нечуючих учнів. “Кожному новому вчителю доводилося пояснювати, що ми не можемо слухати аудіопрограми, що нам треба більше писати на дошці, показувати інфографіку, зображення. Мене вразило, що людям з порушенням слуху так важко вчитися“, – каже Іва. Разом із курсом “Життя в Німеччині” навчання тривало два з половиною роки. “Я єдина з групи змогла скласти іспит на рівень B1, причому завдяки розмовній частині (Sprechen). Всі інші отримали А2″, – згадує жінка. Вона досі не сприймає німецьку на слух, натомість може говорити: “Було важко поставити вимову, але люди мене розуміють. Це дуже приємно”.
Про інвалідність і доступність
Фото з особистого архіву Іви Стішун
“За 30 років в Україні я так і не змогла оформити інвалідність, тому що була добре адаптована, розмовляла. А в Німеччині мені це вдалося невдовзі після приїзду”, – зазначає Іва Стішун. Все, що треба було зробити, – подати заявку та медичні довідки. “Я була налаштована боротися, бо в Україні звикла, що треба відстоювати свої права. А тут мені сказали: “Закон вас захищає, зараз оформимо папери – і все“.
Слухові процесори Іви Стішун. Фото з особистого архіву
Іві дали 80% інвалідності зі ста можливих. У Німеччині це вважається важкою інвалідністю, в Україні ж люди з порушенням слуху отримують “легку” третю групу, яка не передбачає соціальної підтримки. Натомість німецька система за потреби забезпечує супровід, допомогу жестового перекладача та інші послуги. Та найбільше Іву вразило ставлення до таких людей, як вона: “Десь через рік я знову приїхала до організації, де оформлювала інвалідність, і там помітили, що я вже трохи говорю німецькою. Мені тоді сказали: “Дякуємо за те, що ви робите”. Це дуже гуманне ставлення до людей з інвалідністю – не як до нужденних, неповносправних, а як до тих, хто викликає захоплення. Я відчувала себе гідно в цій ситуації”, – наголошує жінка.
Фото з особистого аархіву Іви Стішун
Німеччина також приємно вразила Іву своєю безбар’єрністю. Наприклад, у Берліні громадські місця обладнані тактильною плиткою, пандусами і ліфтами, а людей на кріслах колісних можна побачити всюди – від магазинів до нічних клубів. “Тут більше доступності фізичної, однак коли йдеться про порушення зору і слуху, то в Німеччині теж багато проблем. Тому я відчуваю, що мій досвід тут потрібний, я можу займатися активізмом і допомагати людям з інвалідністю”, – каже Іва.
“Хочу більше, ніж можу”
Фото з особистого архіву Іви Стішун
У Німеччині Іва бачить для себе два шляхи: соціальна робота та мистецтво. Вона продовжує малювати, ліпить фігури з піску, відвідує курси скетчингу і мріє робити артпроєкти на важливі теми – як колись в Україні. У креативному Берліні жінка почувається як риба у воді. Водночас Іва прагне реалізовувати соціальні проєкти для українців у Німеччині та для людей з порушенням слуху. “Як я жартую німецькою – immer möchte ich mehr als ich kann (“я завжди хочу більше, ніж можу”). Моє життя – це постійне намагання перевершити власні можливості та перейти свої обмеження“, – констатує жінка.
Фарби, олівець, пісок – Іва використовує різні матеріали для творчості. Фото з особистого архіву
Зараз Іва Стішун навчається на курсах німецької жестової мови. “Хочу допомагати таким людям, як я, адаптуватися та інтегруватися. Бо я розумію їхні потреби”, – пояснює вона. Жінка переконана, що як соціальна працівниця може принести користь обом країнам. “Так я зможу віддячити Німеччині за те, що отримала тут, і Україні за те, що отримала від народження і протягом життя, – каже Іва. – Зараз багато українців втрачають слух через обстріли у містах, на фронті. Гадаю, досвід людей з інвалідністю, які вже багато років живуть із порушеннями слуху і зору, може дуже допомогти нашим ветеранам і цивільним, які втратили можливість чути та бачити через військові дії в Україні“.
Фото з особистого архіву Іви Стішун
