Українські журналісти прибули в Берлін весною 2022 року після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. В редакції новинної платформи “Амаль Берлін” їх зустріли колеги з Сирії, Ірану та Афганістану, які мешкають у німецькій столиці з 2015 року. Нана Морозова, старша редакторка та координаторка проєкту “Амаль Берлін Україна”, розповідає про досвід співпраці різних редакцій та про те, як робота повертає гідність.
“Нарешті я серед своїх”
“Мій тиждень був вдалим…” З цієї фрази починає свій виступ кожен із 15 журналістів на щотижневій нараді в офісі “Амаль Берлін”. У великій кімнаті з яскраво-синьою стіною всі розповідають про новини зі свого життя, інколи говорять про дуже особисті речі. Обстріли російськими ракетами українських міст та сіл, судилища над жінками та вбивства активістів в Ірані, наругу над громадянськими правами у Афганістані, смерті друзів та членів наших сімей у таких різних і таких далеких країнах…
Так було і у мій перший день у редакції “Амаль Берлін” рівно рік тому. Я була у прірві зневіри у власних силах. Розгублена після втечі з донькою з Києва, де залишився служити в територіальній обороні столиці мій чоловік. Але після довгих пошуків житла та роботи, після місяців самотності і боротьби за виживання в незнайомому середовищі без знання німецької, я нарешті потрапила у теплі обійми. Мене оточували незнайомі люди, які чудово знали, що саме я відчуваю. Ще б пак! Я проходила той самий шлях, що і вони десять років тому.
“Ми дуже добре розуміємо тебе” – цих слів було достатньо, щоб зітхнути з полегшенням. Нарешті я серед своїх.
(Фото – Anas Khabir/Amal Berlin)
Різні погляди, одна мета
Інколи наші погляди на новини не збігаються. Спільноти країн, звідки походять мої колеги, більше цікавить ріст підтримки ультраправої партії, закони про набуття громадянства або депортацію, поліцейські звіти про злочини. Українська громада прагне новин про підтримку України німецькою державою, активістський рух у Берліні, мистецьке життя, ситуацію на ринку житла та праці, можливості для власного розвитку. Пограбування та аварії, звісно, викликають співчуття. Але не йдуть у жодне порівняння з емоціями після новин про атаку крилатих ракет та дронів-камікадзе або про те, що російські війська на окупованих територіях риють братські могили для сотень цивільних, ґвалтують жінок та викрадають дітей. Зв’язок із батьківщиною, яка перебуває у вогні, надто потужний. Ми ще залишаємося там. Ми ще не проросли в Німеччині.
Але є проєкти, які об’єднують наші редакції. Наприклад, навесні 2023 року протягом двох тижнів 10 журналістів їздили у дослідницьку подорож землею Нижня Саксонія – “Амаль у дорозі” (Amal on Tour). Ми розповідали, як і чим живуть мігранти з різних країн у Ганновері та у маленьких селах та містечках навколо нього. Були в арабських ресторанчиках та пекарнях, у громадських центрах, які підтримують українських біженців, зустрічалися з активістами та лідерами церков, які допомагають утікачам із Сирії, Туреччини та Афганістану. Статті про їхню роботу та мрії ми опублікували на нашому сайті на сторінках у соцмережах. Різними мовами про одне – здатність не здаватися у найважчих умовах.
Сіль та дружба
Я міцно обіймаю Маріам з Ірану і відчуваю, що її обійми так само щирі. У неї був день народження і я подарувала їй сіль із травами, яку сама робила в Україні. Я привезла її з останньої поїздки до Києва на початку літа. Так, я можу їздити додому. Країна веде запеклу боротьбу за виживання. Але незважаючи на ризик, я все рівно що два-три місяці беру квиток на автобус Берлін-Київ. Надто сумую за своїм чоловіком та нашим затишним будинком. Хоч вікна і заклеєні плівкою, щоб їх не вибило під час чергового обстрілу.
(Фото – Олександр Деменков)
Маріам не може поїхати додому. І Ахмад не може. І Нурулла, і Давуд. У Сирії та Афганістані людожерські режими, і світ не бореться за батьківщину моїх колег так само наполегливо, як за Україну. Нам постачають зброю, дають кредити. Україна не сходить із перших шпальт. “Ти щаслива, – говорить мій друг Халід. – Я не був вдома дев’ять років. Хотів би хоч через кордон подивитися на свою землю…” Він із ніжністю розповідає про свій будинок із високою стелею та великими вікнами, з яких відкривався захопливий краєвид. У дитинстві Халід щовечора спостерігав, як сонце ховається за обрієм. Щовечора…
Я розділяю його тугу за батьківщиною. Але додається щем – я знаю, що врешті-решт повернуся.
Робота як порятунок
Але незважаючи на те, залишимося ми тут назавжди чи перебуваємо тимчасово, для журналістів “Амаль Берлін” робота стала порятунком. Це не тільки праця, яка відволікає від сумних думок. Не тільки заробіток, який дає фінансову незалежність від соціальної допомоги. Ми відчуваємо, що приносимо користь. Інформуємо про новини з Берліну і Німеччини тих, хто ще не вивчив мову, не знайшов нові можливості для самореалізації. Тих, хто не знає, як розрадити себе у новому середовищі, як волонтерити, як знайти квартиру чи однодумців, як розібратися у доволі заплутаному політичному житті.
Ми не раз обговорювали з Маріам, як важливо надати утікачам голос. Але його потребують не тільки пересічні люди, але й ми – журналісти. Відірваний від коріння, ти стаєш немов невидимим, прозорим для оточуючих. Тому ми не тільки щодня пишемо статті, робимо репортажі, інтерв’ю та аналізуємо новини. Журналісти “Амаль Берлін” також виходять на сцени різноманітних заходів, щоб говорити про себе і від імені своїх громад перед німецькою аудиторією.
З 8 вересня по 9 жовтня в Берліні вперше відбудуться “Дні вигнання 2023”. “Амаль Берлін” став офіційним медійним спонсором цієї події. Тож разом із нашими колегами з Tagesspiegel 18 вересня ми представимо проєкти журналістів у вигнанні. Розповімо про наш досвід співпраці — різний, але й такий, що об’єднує. Приходьте і доєднуйтесь до розмови. Ми станемо видимими. Ви нас побачите.
