Українці у Бургведелі: “Немає чужих дітей, немає чужих бід”

Українці у Бургведелі – герої статті, що продовжує серію публікацій слідами нашого проєкту “Амаль у дорозі”. Два тижні десять журналістів української, арабської та редакції дарі/фарсі мандрували землею Нижня Саксонія у пошуках історій мігрантів та тих, хто їх підтримує. Команда “Амаль” побувала і у мальовничому містечку Бургведель неподалік від Ганновера, де новий дім знайшли близько 200 українців. І майже 40 із них у дружню громаду об’єднала євангелістсько-лютеранська церква св. Петра. Нана Морозова дізнавалася, як живе українська спільнота вдалині від великих міст, і у чому секрет їхніх напрочуд теплих і зворушливих стосунків.

(Фото – Нана Морозова)

Маленька Україна під німецьким кленом

Сонце заливає подвір’я церкви св. Петра – смарагдову галявину і розлогий клен. У його мереживному затінку пасторка з помічницями розставляють столи зі стільцями, несуть гарячі чайники та чашки, першу полуницю, синій виноград та печиво. Навкруги – тиша, яку лише іноді порушує пташиний спів.

Так, містечко Бургведель гамірним не назвеш. Розмірений побут 20 тис. мешканців не варто й порівнювати з темпом життя сусіднього Ганновера, столиці землі Нижня-Саксонія, і тим паче з берлінською метушнею. Здається, що кожен день тут – неділя. Втім сьогодні середа – час традиційного чаювання української громади Бургведеля, на яке збирається іноді й до 40 гостей.

Вільних стільців коло стола стає все менше, а незабаром і не вистачає. Дитячий сміх миттєво заглушив пташок, заговорили мами з колясками, молоді й літні жінки, декілька старших чоловіків. Сидять близько, впритул, іноді обнімаються, шепочуть по делікатне, кепкують одне з одного… Почуваюся так, немов без дозволу зазирнула на чуже свято, на якому гомонять декілька десятків старих друзів. І немов немає у світі того, що стало причиною їхньої тут зустрічі.

“Я тільки від інших чула розповіді про війну і дивилася новини по телевізору, – говорить пасторка євангелістсько-лютеранської церкви св. Петра Боділь Реллер. – Але зараз ми бачимо реальні історії, реальне горе. Це так важко… Не всі можуть говорити про війну. Але ці жінки сильні, вони борються за дітей і не показують свій біль”.

На події в Україні німці відреагували миттєво. Від Берліна до Бургведеля вони відкрили двері своїх квартир і будинків без жодних умов. Забирали з кордонів та таборів багатодітних, вагітних, старих на візках, сім’ї з котами та собаками. І залишилися їхніми друзями навіть після того, як українці знайшли окреме житло. “Нас і зараз німецька родина запрошує у гості”, “сім’я, в якій ми жили, досі допомагає нам із документами”, “ми й зараз спілкуємося, зустрічаємося на свята”, – історій про вдячність за столом безліч.

Особливо важливими осередками допомоги та підтримки українців стали німецькі церкви.

(Фото – Юрій Немикін)

Мова має значення

Євангелістсько-лютеранська парафія церкви св. Петра вже в березні 2022 р. організувала заняття початкової німецької. Навчали абетці, основам читання, цифрам, найуживанішим дієсловам. “Це дуже допомогло, – згадує Ірина, екскурсовод із Одеси. – У травні, коли пішли на інтеграційні курси, ми хоч щось вже знали, отже нам було набагато легше. А дівчата, які вчилися у Веттмарі (сусіднє з Бургведелем містечко) – відмінниці, настільки добре їм викладали”.

У церкві св. Петра волонтери працюють і досі. Десять німецьких вчителів-пенсіонерів проводять додаткові заняття мови для українців по понеділках. “На інтеграційних курсах, як у школі, по 25-30 людей на одного вчителя, – пояснює пасторка Боділь Реллер, – тому люди навіть не мають можливості будувати речення самостійно. А тут 4-5 людей у групі. Українці дійсно хочуть вчити німецьку. Так, наші вчителі пенсійного віку, але вони точно знають, що роблять.”

Є і музичні класи для дітей. Але улюблені зустрічі громади Бургведеля – чаювання по середах. Вперше вони зібралися у церковному дворі 31 березня 2022 року. І відтоді не пропустили жодного.

Ці середи стали місцем спілкування рідною мовою. Українці з Києва, Харкова, Одеси та Херсона, більшість із яких у родинах раніше спілкувалися російською, в Бургведелі свідомо від неї відмовилися. Суржик звучить частенько, але в опановуванні української нові бургведельці не зупиняються. Розмовляють нею одне з одним, пишуть повідомлення, читають електронні українські книжки. Але хотіли б мати і свою українську паперову бібліотеку при церкві. “Дитячі книжки волонтери роздавали, – жаліється Олена з Києва, – але в мене дочка-підліток. В магазинах жодної книжки для неї не знайти”. Якщо хтось може поділитися – висилайте українську літературу на цю адресу: Evangelisch-lutherische St.-Petri-Kirchengemeinde Mitteldorf 1a, 30938 Burgwedel

(Фото – Юрій Немикін. На річницю початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну українці зібралися на спільну молитву, яку організували евангелістська та католицька церкви Бургведеля)

Дуже потрібен мікроавтобус

У великому німецькому місті живуть українці, чи у маленькому – проблеми у них ті самі. Одні швидко отримали документи, інші чекали пів року. Комусь одразу надали місце в дітсадочку, декотрі не мають його й досі. При церкві св. Петра садочок є, але у ньому більше 100 дітей від року до шести і вільних місць немає. Втім волонтери двічі на тиждень охоче приймають маленьких українців на 1,5 години. Малеча грається, вчить німецьку з однолітками, а мами мають трохи часу для себе.

Втім провінційне життя таки має суттєву відмінність – міський транспорт. Розклад та зручність нарікань не викликають, але під час страйку альтернатив у бургведельців, на відміну від берлінців, немає. Та й 25 км до Ганновера – не близька відстань. Так дочка Олени, яка в Києві серйозно займалася плаванням, до Ганновера щодня їздити не може. Добре, що талановита Анастасія майже одразу знайшла нову справу до душі – саксофон. Те, що раніше вона його і в руках не тримала, дівчину зовсім не збентежило. Німецьку вона теж опанувала напрочуд швидко. Усі в громаді пишаються і готові всьому світові демонструвати її нові навички.

“От якби бусик був невеличкий! – вигукує Юрій із Харкова. – Хоч старенький! Я пенсіонер, час є, можу поїхати, перевезти, допомогти”. “Це було б дуже добре!” – підхоплюють жінки. Юрію 66 років, і він має давній досвід волонтерства у Харкові, допомагав армії з 2014-го. Тож і тут завжди готовий підтримати жінок. “Меблі дівчатам потрібні завжди, постійно хтось кудись переїжджає. А тут вони стоять на вулицях безкоштовно – тільки забери! Але ж чим? А так, поки знайдеш допомогу – вже й нема що забирати”.

Громада залюбки і на екскурсії б на ньому їздила. Оскільки більшість побачили Європу вперше, мріють жінки і про Бремен, і про Берлін. Навіть слово “Париж” прозвучало, хоч і розсміялися недовірливо. Якщо хтось запитає, чому б не їхати кожному окремо по своїй програмі, відповідь очевидна – разом веселіше.

(Фото – Нана Морозова. Валерія з дочкою Сонею біля церкви св. Петра у Бургведелі)

Чужих тепер немає

Чи шкодують, що не опинилися у великому місті? “Ні, анітрохи!”, – лунає майже одноголосно. “Навпаки, – зізнається Валерія, яка вагітною з маленькою донькою приїхала у Німеччину з Харкова. – Я не хочу звідси нікуди їхати, дуже подобається містечко, багато знайомих тепер і друзів”. Чоловік Валерії – кадровий військовий – не так давно відвідував сім’юв Бургведелі. І те, як сказали про це жінки за столом, свідчило: радісна зустріч подружжя стала втіхою і для всієї громади.

“Громада дуже підтримує, – продовжує молода жінка. – Хтось десь бачить візочок, чи дитячі речі – і одразу приносять. Тепер немає чужих дітей. От Яна тільки-но заїхала, її син ходить із моєю дочкою в одну школу. Нам виділили чотири квартири на одному поверсі в соціальному житлі. Так двері не зачиняються! Діти то у мене, то у неї. Дочка приходить, доповідає, що вони їли і коли… Немає чужих дітей, немає чужих сімей, немає чужих бід”.