Сад чарівних монстрів Вікі Берг

Вікі Берг перетворила своє хобі на мистецтво, варте галерей. Це лише початок, але її химерні квіти-килими вже прикрашають берлінські виставки, а згодом потраплять і до приватних колекцій. До саду монстрів зазирнула Нана Морозова.

Дратівливі звуки, дивні квіти, небезпечні шипи

Спочатку цей звук дратує. Настирливий, густо пунктирний, він безцеремонно розриває сонячну тишу. Промені освітлюють на білому полотні образи дивних квітів. Ось інопланетне око вирячилося на мене з помаранчевої розетки. А там червоний зміїний язик немов вібрує у хижій зеленій пащі.

Хазяйка цього саду монстрів, який пишно квітне в її майстерні у берлінському районі Карлсхорст, – українська художниця Вікі Берг. 30-річна харків’янка нахилилася до великої легкої рами. Тафтинговим пістолетом вона вибиває свої яскраві ботанічні фантазії на білому бавовняному полотні. На ній чорна трикотажна сукня, зверху неї смугастий лонгслів, на татуйованих ногах – рожеві гумові капці. “Обережно з гвіздками, – попереджує мене. – Тафтинг дуже травматичний! У мене постійно ноги порізані”. Гострі гвіздки-шипи, які тримають тканину-основу на рамі, і справді загрозливо стирчать у бік майстрині.

(Вікі Берг у своїй кімнаті-майстерні)

“Сама не розумію, як у мене виникають ці образи, – розповідає дівчина. – Мені дуже подобаються квіти. Я надихаюся Петриківським розписом, він же ж теж народився на Слобожанщині, як і я. Але мене захоплює поєднання ідеї краси та монструозності в одному об’єкті. Іноді я навіть не знаю, що саме збираюся намалювати. Просто сідаю з айпадом, за допомогою колірного кола вибираю палітру, а вже потім починаю шукати форму. Ось на цю квітку із роздвоєним стовпчиком-язиком мене надихнула змія, яка живе у мого друга. Коли малюнок готовий, натягую на раму нову тканину, перемальовую на неї ескіз за допомогою проєктора і починаю вибивати килим”.

Процес іде досить швидко. “Невеликий килимок можна за день-два зробити, якщо деталей не дуже багато, – каже Вікі, відкладаючи пістолет, який мені здається досить незручним. – А ось оформлення… Саме воно і забирає найбільше часу.” Потрібно підстригти машинкою пухнасті нитки, “вирізьбити” ножицями деталі, щоб малюнок набув об’єму, наклеїти роботу на основу, оформити задник, взяти в раму… На це може піти і декілька днів.

Цими химерними килимами не застелиш підлогу і не вкриєш диван. Вони виставляються в галереях.

На шалених гойдалках

Відкриття найближчої виставки за участю Вікі Берг – 9 червня о 19:00. Музей Куртмюленхупт представить проєкт “Колиска”, який “досліджує багатогранну концепцію гойдалок у житті”, як написано в її анонсі. Роботи запрошених мисткинь та митців розкажуть про вільний політ, що починається з одного невеликого поштовху. Але будуть і розповіді про те, як історичні події перетворюють повсякчасні злети та падіння на смертельний атракціон.

Всі ми зараз на цих шалених гойдалках. І деякі, на жаль, втриматися на них не можуть. Вікі й сама не знала, що здатна впоратися самотужки. “Завжди думала, що потребую куратора чи ментора, людину, яка допоможе порадами, – згадує Вікі себе колишню. – Але війна і вимушена подорож до Берліна навчили мене справлятися з величезним стресом, давати собі раду, жити без планів та очікувань. А ще я стала більш комунікабельною”.

Зараз у Вікі Берг більше друзів і знайомих, ніж вона мала за 30 років свого життя. Менеджерці з організації будівництва за освітою (зовсім не мистецька професія), і як каже про себе Вікі, людині дуже і дуже закритій, раніше було важко починати розмову з незнайомцями. І тим більше просити про допомогу. “Але стільки підтримки, скільки я, та й всі втікачі від війни отримали від німців – це неймовірно! Маємо і самі цього навчитися!”

Як і толерантності, яка підкорює її у німецькому суспільстві. “Люди, як би позитивно чи негативно не були налаштовані, ніколи не поспішають засуджувати тебе за помилки чи за відсутність досвіду, – розмірковує Вікі Берг. – Ба більше, завжди готові допомогти! Навіть мене, початківицю у мистецтві, у берлінських галереях завжди вислуховують, запитують, що саме я роблю, і завжди просять показати зразки робіт. І нехай це просто коротесенька ввічлива розмова, але у Берліні вона завжди може перерости у майбутню співпрацю.”

Це особливо надихає молоду мисткиню ще й тому, що вона ніколи не малювала і не має академічної художньої освіти. Вікі навіть у художню школу чи гурток не ходила, а створювати килими почала лише рік тому, коли переїхала до Берліну. Тому, не зважаючи на визнання колег та участь у декількох виставках, Вікі Берг вважає себе самозванкою у мистецтві.

Голос, який краще не чути

“Так, у мене досі синдром самозванця”, – відверто зізнається художниця. Вікі завжди цікавилася мистецтвом, але ніколи не думала, що воно стане її покликанням. Просто одного разу зголосилася допомогти подрузі, яка й навчила її тафтингу.

“Мені так подобається ця техніка – це щось неймовірне! – Вікі говорить із захопленням, а її зазвичай тихий голос набуває сили. – Може все життя жила заради цього моменту? Це настільки моє, що я не розумію, чому у мене не виходило розкрити це в собі раніше?!”

“Мій внутрішній самозванець немов каже: круто звісно, що ти малюєш ці квіточки, але ж ти не художниця! По-перше, в тебе немає освіти, а по-друге, ти не можеш конкурувати з художниками-концептуалістами. Ти на виставці? Прекрасно! Але поруч із тобою ті, хто вчився роками і знають більше. Я навіть не можу зв’язно пояснити своє бачення – не вистачає художнього словникового запасу”. Щирість її зізнань можна було б вважати кокетством. Але я бачу тільки пристрасне бажання креативити на рівні з профі, тягнутися за кращими та просувати українські традиції якомога активніше.

Втім, перші комерційні успіхи Вікі Берг вже зробила й прославила Україну.

Як вбити “внутрішнього самозванця”

Японська компанія одягу Uniqlo обрала шість квіток-монстрів Вікі Берг для свого проєкту UTme!, створеного у співпраці з “Українською культурною спільнотою” (UCC) у Берліні.

(Один з малюнків Вікі Берг для Uniqlo. Фото – з офіційного сайту компанії)

UCC представляє в Німеччині українських художників, організовує колективні виставки, збирає портфоліо наших митців для галерей і музеїв. Для комерційних проєктів теж.

Так сталося і з компанією Uniqlo, яка, завершивши “японський період”, відкрила українську сторінку в історії співпраці з митцями світу. Компанія вибрала з портфоліо UCC роботи чотирьох українок, які живуть зараз у Берліні, і роботи яких якнайкраще відповідають екологічній та практичній концепції марки. Крім Вікі Берг до проєкту залучили ще керівника UCC Анастасію Пасечник, концептуальну художницю Зіну Ісупову та знану авторку муралів Сомарі Пташку. Протягом пів року нанести будь-який з їхніх малюнків можна на білу футболку або сумку-шопер Uniqlo. Щоправда, зробити це можливо лише у флагманському магазині бренду за адресою Tauentzienstraße 7b, 10789 Berlin.

Перемагати “внутрішнього самозванця” Вікі Берг допомагає підтримка подруг-художниць, які вважають її творчість вартою не просто уваги, але й музейних стін. Вони залюбки залучають її до створення спільних творів та виставок.

Так з’явився килим-портрет Анастасії Пасечник, керівниці UCC та Вікиної подруги й колеги. На білому пухнастому тлі – чорний обрис жіночого тіла, що кровоточить. Цей образ пронизливо передає те, як почувається сьогодні чи не кожна утікачка від війни – у туманній порожнечі невпевненості, без опори та знайомих речей навколо, у безсилій горизонталі, спливаючи вбивчим болем.

Саме мистецтво врятувало Вікі від страху та розпачу, стало медитативним заняттям, що розкрило прихований все життя потенціал. Вона прагне і сама надихати людей: допомогти не відвертатися від краси серед трагедій, заохочувати прикрашати свої оселі килимами, які містять ідеї, але водночас створюють затишок…

“Я хочу максимально звузити простір між глядачем і художником, – мріє Вікі, – Хочу, щоб люди могли торкатися моїх килимів, взаємодіяли з ними, а не тільки милувалися”. Наступна ідея, над якою вона працює – тривимірні метрові квіти з килимів. Мрію побачити.

Фото – Нана Морозова/Амаль Берлін Україна