Журналістка Ольга Гринько багато разів перетиналася із письменником Олександром Ірванцем на різноманітних літературних подіях в Україні, проте ніколи не спілкувалася особисто. Інтерв’ю відбулося в центрі Берліну, на Александрплац.
До повномасштабного вторгнення поет проживав в Ірпені. Про окупацію містечка Олександр Ірванець не хоче говорити, як і не готовий презентувати поезію цього часу. Але у розмові продекламував вірш про Берлін, Олафа Шольца та Фрау Меркель з Шіллером і Шрьодером.
– Ви добре знаєте місто, коли вперше тут побували?
– Уперше я потрапив у Берлін влітку 1995 року. Тоді я був стипендіатом в Akademie Schloss Solitude в Штутгарті. До Берліна мене запросив друг – письменник Олаф Мюнцберг, вже, на жаль, покійний. Він жив на Шарлоттенбурзі. Ми зустрілися і він повів мене гуляти вечірнім містом. Зайшли в якийсь бар, випили пива, послухали музику, пройшлися. А вже наступного ранку він привіз мене сюди, на гамірний Александрплац. Олаф познайомив мене з містом, показав різний Берлін, розказав багато історій, які мене по-справжньому зачепили і деякі дуже вразили. Саме тоді в мене з’явилася думка написати роман про рідне місто “Рівне/Ровно”. Завдяки Берліну я знайшов оцю форму, оцю фішку з поділом рідного міста стіною на Рівне й Ровно.
– Які ваші улюблені місця у Берліні?
– Надламана Меморіальна церква Кайзера Вільгельма, яку ще називають німецькою “Порожній зуб”, на площі Брайтшайда. Я ще пам’ятаю той час, коли навколо неї не було так багато високих будівель. Але й зараз люблю бульвар Курфюрстендамм. Ще мої фаворити – Натурпарк та Тіргартен, там гарно гуляти алеями. Починаю любити Темпельгоф. Я зараз живу в цьому в районі, в доволі глухій частині, але там багато зелені й спокою. Друзі жартують, що це такі берлінські Нивки. Для мене ж це більше Борщагівка. Там Жуляни, а тут колишній аеропорт Темпельгоф.
– За що любите це місто?
– Мені цікаво тут. Це гарне безлике місто, яке має окремі вибухи яскравості. Справжній Берлін – довгі тунелі вулиць, будинки, які струмують в небо. Як у фільмі “Лоло, біжи!” Тут намішано дуже багато всього: столиця, центр фестивалів, карнавалів, збочень. Це зручне місто для життя. І при цьому, як на мене, Берлін – досить депресивний.
Берлін мені подекуди нагадує Київ, на околицях. Будинки схожі, люди схожі. Просто, тут все більш впорядковане, транспорт ходить гарно. І ще дахи відрізняються, вони німецькі – червоні. Але візуально мій район Темпельгоф багато в чому нагадує Борщагу. Чотириповерхові будинки у мене перед балконом – такі собі “хрущовки”, тільки більші і кращі.
– Розкажіть над чим зараз працюєте.
– Якраз перед початком війни я закінчив свою нову фантастичну повість про Рівне «Ізмарагд княгині Несвицької». Це історія про те, як через петлю часу у центрі Рівного зустрічаються відомі особистості, які жили чи бували в місті у різний час. Там водночас є Оноре де Бальзак і музикант Юрій Журавель, Адольф Гітлер і гауляйтер Еріх Кох, а ще – російський розвідник Микола Кузнєцов. У фіналі розігрується битва добра зі злом. Також завершив повість про Берлін, над якою працював від листопада.
– Про що вона?
– Оскільки вже пару місяців живу тут в Берліні і гуляю його парками, то вирішив: треба написати щось про місто. Робоча назва повісті “Під небом Берліна. Оповідь відьми від першої особи”. Основні події відбуваються у наші дні на центральному залізничному вокзалі, в центрі міста та в Трептовер Парк біля монумента радянському солдату. Головна героїня – українська відьма Таїсія Живко, яка відряджена допомагати біженцям у Берліні. У повісті є німецький фольклор, є відьмаки та чаклуни з різних країн, не обійшлося і без російської нечисті. Трошки забіжу наперед і скажу, що ця історія матиме продовження.
– Чи вже відомо, де й коли вона вийде?
– Я би хотів, щоби вона вийшла і у Німеччині. Мені допомагає німецький літературознавець, есеїст та перекладач Александер Кратохвіль. В Україні теж є видавці, з якими я співпрацюю, але остаточно це ще не погоджено.
– Берлін-Бранденбург прийняв близько 100 тис. українців. На вулицях, у транспорті багато української та російської. Як вам такі зміни?
– Так, цих мов побільшало. На щастя, справді побільшало і української. Раніше суцільно домінувала російська, кажу це, бо можу порівняти. Зараз української досить багато: і в транспорті, і в магазинах, і у музеях. Російськомовних, на жаль, також дуже багато. Я маю свої погляди на це, але я їм не суддя, я просто їх минаю. Але коли чую українську мову, то часто перший заговорюю з людьми, кажу: “Слава Україні!”
– Як ви вважаєте, чи легко буде повернути тих українців, які виїхали?
– Досі в історії не було такого масового виїзду українців, такого масштабного контакту з Європою і зокрема з Німеччиною. І наскільки я бачу й чую, українці справляють в загальному хороше враження. Попри те, що причина прикра, ми знайомимо світ із собою і важливо, яким він нас побачить. Звичайно, є ті, що залишаться. Але є ті, що сидять на валізах і мріють повернутися додому.
– На вашу думку, коли було більше причин для сарказму, іронії й протесту: коли ви починали творити, коли Україна здобувала незалежність чи зараз?
– Причин для сарказму, іронії й протесту – завжди достатньо. Інша справа, як можна було жартувати тоді й тепер. Звичайно, на сьогодні прогрес неймовірний. У ті часи доводилося зашифровувати, придумувати якісь прийоми. Зараз можна називати все своїми іменами, ти вільно можеш висловлювати думки.
Щодо мене, то попри все, я намагаюся сміятися. Може, це прозвучить банально, але тут дуже доречні слова Лесі Українки: “Щоб не плакать, я сміялась”. Це моє відчуття і воно мене переслідує вже досить давно.
– Чи легко любити Україну з її політиками, проблемами та “хворобами” суспільства?
– Я колись у 90-х написав: “Гірка і пречиста, свята й ненависна, Добраніч, вітчизно, добраніч, вітчизно, добраніч…” Вона така і є: гірка й ненависна, свята й пречиста. Останнім часом я багато думаю про силу України. Я люблю її з різними персонажами. Навіть корупціонери – вони наші. Порівняти їх із тими, що сидять у Госдумі з вовчими обличчями. Так, ми були деякий час тим “єдіним совєтским народом”. І ми були дуже близькі до того, щоби у всьому стати такими, як вони. Але, на щастя, ми розійшлися: ми – українці, вони – росіяни. Ми вибрали інший шлях і тепер ми на різних берегах. І “кавеенщик” із Кривого Рогу теж з нами! Я пишаюся силою моєї країни, яка змусила Вову з Кривого Рогу кожен свій виступ сьогодні закінчувати словами “Слава Україні!”.
– Якою уявляєте Україну після перемоги?
– Я дуже хочу, щоби Україна усталилася в собі, щоби вона стала українською за всіма визначеннями, без оглядок на Росію, Польщу, Німеччину чи Америку. Знаю, що до цього ще далеко, але я дивлюся в майбутнє з оптимізмом.
Я люблю Україну, бачу, яка вона героїчна, бачу, що українці – найкрутіша нація у світі, яка не боїться продовжувати жити, працювати, вчитися і взагалі функціонувати під вибухи і завивання сирен.
– Які плани на найближче майбутнє?
– Я скучив за домом. Дуже хочу стояти на своєму балконі на 9-му поверсі, курити цигарку, пити каву, дивитися на місто і щоби не було повітряних тривог. Влітку планую повернутися до Рівного. А поки буду в Німеччині, у мене тут контракт до липня.
(Ірванець декламує)
Берлінер зоммер абенд
Вечірнім Тіргартеном я пройшовся.
Якби ж моя доля була щаслива,
Я тут десь зустрів би канцлера Шольца
Присіли б на лавці, з пляшкою пива.
– Гер Шольц, щось ваш запал потроху меркне,
Бо ви марудну робите справу…
Онде біжить повз нас фрау Меркель
В костюмі спортивнім…
– Ґутн абенд, фрау!
Присіла з нами, кросівку знімає.
Піску зачерпнула, така-то біда.
Нікого немає — аж раптом Штайнмаєр
З ціпком шкандибає, і з нами сіда.
І я їм кажу: “Майне Даме унд Геррен!
Я бачу, вам майже нічого не шкода,
Лиш правду дехто із вас похерив,
Бо є у вас Шіллер, і є у вас Шрьодер.”
…
Шольц пляшечку шнапсу з кишені виймає.
(Ми знайдемо звідси дорогу вночі?)
Тихенько дрімає старенький Штайнмаєр
У фрау Меркель на сильнім плечі.
А в мене душа відтає понівечена,
І тішить око Европи фасад.
– Герцліх Вількоммен! – каже Німеччина,
А я вже планую поїздку назад…
Фото – Жора Євич
