Людмила Монастирська – українська оперна співачка (сопрано), солістка Національної опери України. Її ім’я з’являється на афішах найвідоміших театрів світу: La Scala в Мілані, Opéra Garnier в Парижі, Королівському театрі Covent Garden у Лондоні, Metropolitan Opera у Нью-Йорку та співачка завжди з гордістю розповідає, що вона – українка.
Нещодавно у Берліні відбувся концерт на підтримку України. Під супровід Національного президентського оркестру під керівництвом Василя Василенка разом із Людмилою Монастирською виступили Андрій Бондаренко (баритон), Андрій Гонюков (бас), Дмитро Попов (тенор), а також скрипаль Дмитро Ткаченко.
Оперна зірка знайшла час, щоби дати інтерв’ю для «Амаль Берлін».
– Пані Людмило, розпочнімо нашу розмову з концерту, який нещодавно відбувся в Берліні.
– Концерт відбувся за підтримки українського посольства в Німеччині. Вони знайшли спонсора, щоби провести цей захід, привезти оркестр, за це їм велика вдячність. Усі виконавці не отримали гонорару за виступ. Виступали для популяризації української культури і зокрема української класики. Всі отримані від концерту кошти передали на підтримку України. Я багато років маю різні проекти й контракти в Німеччині. Це і Берлін, і Мюнхен, і Гамбург. Тут завжди гарно зустрічають, німці з задоволенням слухають класичну музику.
– Де ще відбулися ваші виступи на підтримку України?
– З початку повномасштабного вторгнення я виступала у різних країнах і навіть на різних континентах. Дуже багато концертів було в березні. Виступала у місті Лієпая в Латвії, ще один концерт цього ж місяця був у Opéra Garnier в Парижі. Тоді вдалося зібрати €300 тис., які передали ЗCУ і на гуманітарні потреби. Було величезне турне по містах Європи і Америки. Проект називався Ukrainian Freedom Orchestra, диригувала Кері-Лінн Уілсон. Це була велика симфонічна програма з творів українських та європейських композиторів. Також був концерт у Варшаві, «Реквієм» Верді. Прибуток також передали людям мистецтва, які постраждали внаслідок російської агресії. Були ще виступи в Deutsche Oper у Берліні, Arena di Verona (Верона, Італія).
– Чи світова спільнота ще не втомилася від війни, яка триває в Україні?
– Ну, можливо, хтось-десь і втомився. У них також виникають певні незручності: якісь бізнеси довелося закрити, ціни зросли на газ, електрику. Але знаєте, як би не було, вони мають велике щастя: вони можуть вільно ходити вулицями, пити каву, відвідувати театри й музеї. Над ними не літають ракети. Слава Богу, що вони не знають, що таке сидіти в підвалі, переживати за своїх дітей, бути без води, світла й газу. А українці, на жаль, зіткнулися з цим.
– В Metropolitan Opera у Нью-Йорку ви замінили російську співачку Анну Нетребко. Розкажіть про цей випадок.
– Так, я отримала головну партію в опері «Турандот» в Metropolitan Opera у Нью-Йорку замість російської співачки Анни Нетребко. На цю роль мене запросив директор театру Пітер Гелб. Сказав, що вони припиняють співпрацю з прибічниками Путіна. А коли я запитала, чи можу вийти на сцену з українським прапором, він підтримав. Так все і сталося.
– Чи подобається вам роль Принцеси Турандот?
– Вона досить складна. Це така своєрідна вершина вокального мистецтва. Має бути певна підготовка, досвід та техніка. Коли мені запропонували цю роль, я вже мала інші контракти. Але погодилася після телефонної розмови з директором театру.
Не можу сказати, що ця роль мені дуже подобається. Вона трохи надривна, потребує багато вокальних затрат. Але це також велика довіра й визнання моєї професійності.
– Вам також запропонували замінити ще одну російську співачку абхазького походження Хіблу Герзмаву.
– Директор Пітер Гелб також запросив мене виконати роль Флорії Тоски в опері «Тоска» Джакомо Пуччіні. Я буду її виконувати вже наступного року, десь у березні-квітні.
– Загалом за вашими спостереженнями, як змінилася ситуація на світових сценах у зв’язку з російською агресією?
– Змінилася, але не все так однозначно. Так, у ситуації з Metropolitan Opera одну виконавицю замінили на іншу. Але попри це, вони не забрали весь російський репертуар. Наприклад, йде опера російського композитора Шостаковича «Леді Макбет Мценського повіту» («Катерина Ізмайлова»). І навіть ролі виконують російські співаки.
– Це тому, що ці вистави користуються популярністю серед глядачів?
– Мабуть, так, на жаль… До прикладу, Варшавський театр зняв із репертуару постановку «Борис Годунов». Але не всі до цього готові. Театр La Scala в Мілані навпаки – відкриватиме новий театральний сезон саме постановкою «Борис Годунов». Для себе я чітко вирішила, що не буду погоджуватися на контракти, які суперечать моїм поглядам. Так мене виховали…
– Як ви вважаєте, чи можуть нести культуру люди, які підтримують російський режим? Адже Росія зараз не тільки обстрілює наші території, але й знищує нашу культуру: музеї, театри, церкви.
– Я не можу зрозуміти, як у 21 столітті таке можливе: танки, вбивства, розстріли, знищення людей та інфраструктури. Їм все одно, по чому стріляти. Байдуже, що це мистецтво. Неважливо, скільки років цим пам’яткам. Вони вміють тільки знищувати й руйнувати. Якраз коли була прем’єра в Метрополітен-опері, російські ракети влучили в музей Сковороди на Харківщині. До мене перед виставою зайшов директор, а я плачу… Вважаю, ті, хто все знищують, не люди! І ні про яку культуру тут мова не йде!
– Це свого роду культурна дипломатія – нагадувати західному суспільству про Україну.
– Так, нашу культуру постійно треба пропагувати, постійно про неї говорити. Я бачу, як це відбувається з виконавцями з інших країн. До прикладу, Росія: вони справді використовують свою культуру, як зброю. За представниками москальської культури цілий дипломатичний корпус ходить.
– Куди ви їдете після концерту в Берліні? Де зараз маєте контракти?
– У мене закінчується контракт в Італії в місті Парма, ще маю там останній спектакль. 20 жовтня у Болоньї був великий концерт із оркестром із нагоди 150-річчя всесвітньо відомої українки Соломії Крушельницької. Мене запросила львів’янка Оксана Линів, яка є головною диригенткою у Болоньї. Вона запропонувала об’єднати зусилля, щоби у такий спосіб ми, дві українки, вшанували пам’ять Крушельницької. Я виконала арію з опери “Кассандра”, яку 115 років тому Крушельницька виконувала в Болоньї. Потім маю контракт у Мюнхені. Це буде роль Амелії в постановці «Бал маскарад» Верді. Загалом дуже багато співаю італійською.
– У вас багато ролей. Які з них для вас найближчі?
– Мабуть, Норма Вінченцо Белліні – одна з найулюбленіших ролей. Елеонора з опери «Трубадур». Також Елеонора з «Сили долі» Джузеппе Верді, Єлизавета з опери «Дон Карлос». Загалом у мене майже 20 ролей. Виокремлювати якісь не люблю. Вони всі різнопланові, різнохарактерні. І це дуже класно для творчої людини – проживати такі різні маленькі життя. Дві або три години на сцені, а в них – ціле життя, ціла історія.
– Попри те, що ви вже багато років співаєте і виступали в найвідоміших театрах світу, чи хвилюєтеся перед виходом на сцену?
– Ви знаєте, так. Я ловлю себе на думці, що кожного разу присутнє хвилювання. Але це нормально, бо я хочу якнайкраще передати відчуття публіці, викликати у них емоції.
– Минулого року на 30-річчя Незалежності України на концерті в Маріїнському парку ви співали разом із Андреа Бочеллі. Хто зазвичай є ініціатором приїзду зірок такої величини?
– Ну, саме того разу, до нас у театр подзвонили з Офісу президента і запропонували мені взяти участь у цьому концерті. Також тоді ще співали Тіна Кароль і Джамала. Але на той захід змогли потрапити не всі охочі. Запит на такі концерти є великий, але, на жаль, такі заходи не завжди доступні для всіх.
– Де ви були 24 лютого, коли розпочалося повномасштабне вторгнення?
– Війна застала мене в Неаполі. З того часу так і не можу потрапити додому. Раніше між виступами і проектами завжди намагалася приїхати додому, до Києва. Але дорога зараз займає багато часу, а перерви між виступами дуже короткі. Тому поки що допомагаю з-за кордону, як можу. Так і сиджу на валізах. Вожуся зі всіма нажитками, які вже за ті півроку накопичилися, з міста до міста. Зараз знову на декілька днів їду в Варшаву, щоби трохи перепочити. Сподіваюся, вже після завершення контракту в Мюнхені в середині листопада вдасться потрапити додому. На грудень також маю деякі проекти в Україні.
– Де зараз ваші рідні?
– Мої батьки зараз в Україні, син і брат також. Донька Аня – в Іспанії.
– Після повномасштабного вторгнення багато людей перейшли з російської на українську. Як гадаєте, чи стане це масовим явищем?
– Батько моїх дітей російськомовний. Він киянин, але з російськомовної родини, вчився у російській школі. І наші діти в побуті розмовляли російською. Хоча, звичайно, знають українську. Після вторгнення донька одразу перейшла на українську, з того часу ми спілкуємося тільки так.
– Що стало переломним моментом?
– Донька була в Києві, коли його почали бомбити. Вона виїжджала з міста, коли оці всі затори жахливі були, коли люди в паніці все кидали і тікали. Вона тоді отримала жахливий стрес, у неї був нервовий зрив. А вона вже доросла… Я собі навіть не можу уявити, який це стрес для малих дітей, особливо для тих, які перебувають у тих гарячих точках, під постійними обстрілами. Ця ситуація, видно, була таким потрясінням, що Аня з того моменту перейшла на українську і вимагає, щоби ми спілкувалися лише українською.
Колись її бабуся, моя мама, питала, чому онуки в побуті не говорять українською – вони знаходили різні відмовки. Зараз донька свідомо і впевнено перейшла на українську. Син наразі такого кардинального кроку не зробив.
– Що ви відповідаєте тим, хто каже, що мистецтво немає національності?
– Я співаю у різних постановках у різних театрах світу. На вистави приходять люди різних політичних поглядів, різних національностей та віросповідання. Вони приходять, щоби почути спів, побачити гру й насолодитися мистецтвом. Але я за кожної нагоди наголошую, що я українка і пишаюся цим!
Розмовляла Ольга Гринько
Всі фото надала Людмила Монастирська та організатори її концерту в Берліні
