Відома телеведуча Кароліна Ашіон переїхала до Німеччини на початку березня. Рішення було емоційним – просто згадала про знайомого тут і зателефонувала йому вже з зібраними валізами. Незадовго до повномасштабного вторгнення Росії в Україну Кароліна розійшлася з чоловіком. І ця особиста драма підштовхнула до рішення про виїзд. Півроку Кароліна вела новини на німецькому телеканалі RTL українською мовою. Тепер контракт закінчився і програма Ukraine update не виходить в ефір. Проте ведуча сподівається, що продюсери продовжать із нею співпрацю в іншому форматі.
– Розкажи будь ласка, як тобі тут живеться?
– Відчуття такі неоднозначні. З одного боку, я дуже вдячна, що Німеччина мене прийняла з теплом та турботою. Друг допоміг із гарним житлом, і вже через тиждень після переїзду в мене була робота. Така трохи чарівна історія. Але це ж не було виважене рішення жити саме в Німеччині. Коли просто віддаєшся долі, не аналізуєш і не обираєш, то будь готовий прийняти той берег, на який доля тебе викинула.
І все на перший погляд виглядає наче симпатично, але через якийсь час починаєш співставляти свої якісь звички, бачення та переконання, прислухатися до вібрацій країни…
– Ці вібрації не збіглися?
– Та не можна так однозначно сказати. Я не маю жодного права, а головне бажання, якось оцінювати уклад життя тут. Просто іноді, при всіх спільних культурних і світоглядних цінностях, буває враження, що ми з різних планет. Ну й війна ці враження поглиблює.
– Між туризмом і еміграцією таки велика різниця.
– Так. Особливо, якщо це вимушена еміграція. Раніше ми приїздили сюди як туристи: витрачали гроші, ходили в чудові музеї, гуляли у красивих парках, відвідували ресторани та клуби… Тоді було таке захоплення – все класно, все зрозуміло. Ти гарно проводиш час, витрачаєш гроші із задоволенням, спілкуєшся з людьми і на позитиві повертаєшся додому.
А от коли тут живеш, дивишся на все під іншим кутом. І оці всі тривожні думки – чи зможеш ти тут знайти своє місце під сонцем? Чи зумієш зберегти свою, уже сформовану особистість – втиснути її в нові рамки й не втратити щось важливе?
– Це така лавина з думок, страхів…
– Так, ці всі питання і про вік, і про свої знання, про здобуті вміння. Як тут це проявити? Чи вдасться себе реалізувати, якщо доведеться залишитися на довше? І це така гора питань до себе і Всесвіту. І нема відповіді на них. Тож найкращий спосіб – просто зупиняти ці думки про майбутнє і жити одним днем.
– Але це дуже важко прийняти. Ти наче не керуєш більше своїм життям.
– Думаю, більшість утікачів випадково потрапили до тих чи інших країн. Не було якогось вибору, зваженого підходу чи аналізу. Плану такого в більшості не було. У моєму випадку це був такий емоційний крок – зателефонувати приятелю у Німеччину, з яким ми бачилися буквально декілька разів. Уже дорогою після кордону я подумала: “Мабуть, погостюю у нього декілька тижнів, а тоді або повернуся, або поїду далі”.
– До батька? Родина батька живе ж у Нігерії?
– Такий план теж був. Батько зробив запрошення для візи, туди ж потрібна віза, але на той момент уже всі дипломатичні установи в Києві були закриті й нігерійська амбасада теж. Тож я вирішила їхати спершу в Європу. А потім тут закрутилася вже робота й така термінова необхідність відпала. У мене ж брат живе в Канаді. Тому не знаю, що і як далі. Тут складно, бо все ж мій робочий інструмент – це мова. Я добре знаю англійську й отримую тут багато компліментів з цього приводу. Це надихає.
– Ти вчиш німецьку?
– Ну, як вчу?! Беру приватні уроки у вчительки. Це наша дівчина з України, нині вона в Угорщині й ми займаємося по Скайпу.
– Скільки коштує?
– 350 гривень за заняття.
– Знаючи твою англійську, допускаю, що у тебе здібності до мов.
– Так. Трохи є. У мене музичний слух і я вже відчуваю тканину мови, вловлюю мелодику. Моє вухо вже прилаштувалося, що от дієслово завжди на другому місці. Я вже дуже багато чого розумію. Тут знання англійської дуже допомагають. Але коли починаєш вчити мову, завжди є такий етап, коли швидко все засвоюєш, а потім розумієш скільки попереду ще роботи. Оце мій етап зараз.
– Що тобі подобається тут? Чого варто повчитися у Німеччини?
– Я буду казати такі наче прості речі, може, прозвучить навіть пафосно, але це справді найголовніше. Передусім, це верховенство права. Це номер один. І з нього випливає другий пункт – невідворотність покарання. Це точно те, чого нам треба навчитися. Цей німецький порядок, який із одного боку нас дратує, але все ж він унеможливлює якісь зловживання чи корупцію. Вже було стільки спроб проростити ці європейські цінності у нас, але все якось по колу. Та саме на цьому має будуватися держава. Ці речі регулюють життя суспільства.
– Це глобально. А що ще?
– Мабуть, поваги до кордонів. До особистого часу. Тут все чітко з цим. Щоправда й у нас це вже почало з’являтися. Тут не прийнято турбувати нікого з робочими питаннями у вихідні. Та навіть у неробочий час. У цьому є і свої мінуси, коли ти не можеш вирішити елементарне питання через 5 хвилин після 18-ї. Але на цьому тут все й тримається. Все шаблонно і схематично, чітко і майже без винятків.
– У роботі на телебаченні теж?
– Ти знаєш, мої керівники дуже дивувалися, як швидко я все роблю. І от, наприклад, у Києві якщо ти зробив текст і готовий його начитати раніше, то ти приходиш запросто до звукорежисера і кажеш: «Давай зараз начитаємо!» А тут ні. Бо якщо за розкладом ти маєш бути о 12:30, то ніхто не прийме тебе о 12:00. Навіть якщо апаратна вільна і звукорежисер нічого не робить у цей момент, він не стане порушувати затверджений керівництвом розклад.
– Тут інший темп через це. Я, наприклад, зрозуміла, що треба навчитися терпінню.
– Ой! Я якось прийшла в банк через проблему з карткою. Вони відповідають, що треба змінити пін-код. І я думаю, ну клас, через 20 хвилин все запрацює – бо у нас на це необхідно 5 хвилин – але ні. Тут така процедура займає 3-4 дні й ти просто маєш очікувати на лист поштою.
Ми звикли діяти. А тут більше всі втягнені у сам процес. В Україні ми звикли брати на себе відповідальність і діяти. Якщо є питання чи проблема, їх треба вирішувати – тут і зараз вже щось робити: телефонувати, пришвидшувати, когось просити, кудись стукати в двері. Тут інакше. Зробив запит, озвучив проблему – чекай. Але знову ж таки, тут завжди впевнений, що рішення буде. Що ти отримаєш відповідь, не одразу, але все буде. У нашій системі координат це таке відчуття, що ти втрачаєш життя у цьому очікуванні.
– Чи склалося спілкування або дружні стосунки з іншими телеведучими RTL?
– Та якось ні. Навіть не дуже й познайомилася з кимось.
– Не вірю. Знаю тебе як дуже комунікабельну людину. Пригадую, якось ще років 18 тому, я працювала на СТб, а ви з Василиною Фроловою на М1. І якщо ми перетиналися десь у студіях, то ви завжди всіх об’єднували «щебетанням».
– Тут якось не прийнято це. Або мене оминуло. Але знову ж таки. Це треба розуміти, що таке RTL. Це величезний такий «Пентагон» із картками входу й доступу. Величезна будівля, як декілька торговельних чи офісних центрів разом. Там навіть дорогу від гримерки до студії важко запам’ятати. Все біле, черга однакових коридорів і дверей. Усі працюють своїми дивізіонами, і ці команди майже не перетинаються. От йдеш коридором із прозорих кабінетів і просто бачиш – люди зосереджені перед комп’ютерами, всі сидять у Зумах. Тут дуже багато людей продовжують працювати з дому. І оці вічні наради – Зум заради Зуму, щоб провести наступний Зум. Тож якось із дружбою і не склалося. Хоча з хлопцями, які працювали на моєму проекті, у нас були досить приязні стосунки.
– То на якому етапі перемовини з каналом? Контракт закінчився?
– Не все зрозуміло. Чекаю. Запропонувала їм різні можливі формати зі своєю участю. Є ж багато проєктів, де не обов’язково добре розмовляти, якісь «Танці», наприклад. Знову ж таки, можна щось робити англійською мовою, поки я вчу німецьку. Але тут все трохи інакше вирішується, ніж ми звикли. Коли ми запускали новинний проєкт, я запропонувала своїм друзям Даші Астаф’євій, Джамалі, Лесі Нікітюк, Фаготу і Вані Дорну записати коротке звернення до українців: “Дивіться Ukraine update”. Ініціювала таку промо-кампанію.
Я показала своєму продюсеру ці короткі ролики. Кажу, у цих людей велика аудиторія, вони можуть розмістити ці ролики в себе в Інстаграмі та на сторінках Фейсбуку, ми отримаємо більше глядачів. А він такий: “Хм…якісь вони войовничі. Ну, ми подумаємо”. І так нічого й не зробили.
– Часто згадуєш наше попереднє довоєнне життя?
– Та згадую. Тут у мене подружка живе в сусідньому містечку, Юля Криницька. Вона режисер-постановник масових заходів. І от ми з нею часто бачимося, кудись ходимо. Я з Юлею багато працювала, вона такі красиві робила церемонії та святкування! От ми з нею сідаємо і давай згадувати, які гарні події ми робили, які технічні завдання вирішували, яке красиве життя у нас було. Але що ж… Знаєш, мене життя оце наприкінці минулого року наче трохи готувало до цього випробовування. Бо багато речей почали відпадати ще до війни. Якісь контакти, якісь плани, знов ж таки розлучення. Тож війна стала такою собі катапультою, яка перекинула мене з минулого от в таке трохи непевне теперішнє. І треба щось вирішувати, діяти в нових обставинах.
– Що ти робиш, коли «накриває»? Йога, дихання?
– Ніякими практиками не займаюся, скажу чесно. Навіть спорт закинула. Дуже рятують хіба розмови з друзями. От з Юлею зустрінемося, трохи потеревенимо, чи наберу Васю Фролову, яка в Дубаї. Чи там зідзвонився з небагатьма друзями, які залишилися у Києві. Оце й все. Дах дійсно таки з’їжджає. Було набагато легше, коли працювала. Коли ти при роботі, є певна рутина, обов’язки, й ти трохи зайнятий справами, і не дуже є поле для гуляння дурних думок. Моє перебування тут можна поділити на два етапи – коли була робота і коли роботи нема. І це дуже велика різниця. Я ніколи в своєму житті не шукала роботу. Завжди якось робота мене знаходила, а не я її. От, може, тут доведеться якось чухатися і вчитися шукати. Багато чому нам усім доводиться тепер вчитися. Може, це й непогано, зрештою.
Наталка Якимович
(всі фото надала героїня)
