Тетяна Єсипова стала першою українкою, яка отримала безстроковий контракт у Берлінській державній опері. З 2023 співачка виступає у складі хору на головній оперній сцені країни. Наприкінці 2024 до колективу доєдналася ще одна українка – співачка Наталія Пиж’янова. Обидві опинилися в Німеччині у 2022, познайомилися вже тут, у театрі.
До війни Тетяна брала участь у різноманітних музичних проєктах – як сольних, так і хорових, у тому числі співпрацювала з ансамблем імені Бориса Лятошинського. Наталія викладала в Одеській музичній академії і працювала з архівами, розшукуючи невідомі твори українських композиторів, а також навчалася і виступала в Європі – зокрема в Польщі та Італії.
Тепер українки співають у хорі Берлінської державної опери, що складається з представників 30 країн світу. Співають шістьма мовами і мріють, що колись на одній з провідних європейських сцен звучатиме також і українська. А ще – паралельно з роботою в театрі – знайомлять німецьку публіку з українською музикою у камерних концертах. Народні пісні виконують дуетом, класику і сучасні твори – переважно сольно.
До того ж наприкінці 2025 року Наталія Пиж’янова і Тетяна Єсипова об’єдналися у квартет Unity 4 із своїми колегами з хору Берлінської опери – сербським і китайським співаками. Почали з європейської вокальної класики, але у планах також – популяризація національної музики. Українські співачки вчать сербські народні пісні і готуються до знайомства з китайськими. Тим часом їхні колеги вже співають “Щедрика” і “Ой, чий то кінь стоїть”.
Про це співачки Наталія Пиж’янова і Тетяна Єсипова розповіли в інтерв’ю Amal News.
Розкажіть, як Ви, власне, опинилися в Берлінській державній опері? Наскільки я знаю, туди не так просто потрапити.
Наталія: Це правда. Нещодавно у нас було прослуховування на вакантну посаду в хорі, і на неї було подано понад 90 заявок. І це були не лише німецькі співаки, а й співаки з усієї Європи і навіть з Америки та Австралії. Який був конкурс, коли ми подавалися на вакансії, ми не знаємо, бо це внутрішня інформація, яку не повідомляють учасникам, але можу припустити, що теж були десятки кандидатів. Нам одразу після прослуховування запропонували роботу. Можливо, боялися, щоб нас не переманив хтось інший. Бо в Німеччині є конкуренція між театрами за “голоси”.
Повномасштабне вторгнення застало мене в Італії, де я стажувалася. Але я також мала контакти з німецькими музикантами, і вони запросили мене у проєкт “Європа Хор Академія”. Це місто Гьорліц у Саксонії, тож я переїхала туди. Спочатку співачкою, а за кілька місяців мені запропонували менеджерську посаду. І це стало чудовою можливістю запросити багатьох українських співаків. Німецькі колеги навіть жартували, що треба перейменувати колектив на “Україна Хор Академія”. Але я – людина, яка завжди шукає нові можливості, тому я тут.
Тетяна: У мене був інший шлях. Я опинилася в Німеччині, тікаючи від війни з донькою, – у містечку Кайзерслаутерн у землі Рейнланд-Пфальц. І для мене це було принципово – шукати роботу, щоб не залежати від соціальної допомоги. Спочатку влаштувалася у місцевий театр – там була потрібна заміна в хорі. Паралельно інтенсивно вивчала мову. І щойно закінчивши В1, про що я могла вже написати в резюме, почала подаватися скрізь. От буквально по всій Німеччині, де були вакансії на мій голос. У Берліні це було п’яте прослуховування. Я приїхала сюди по дорозі з Києва, і моєю підтримкою була донька, яка чекала на мене в коридорі. Вона, до речі, була чомусь одразу впевнена, що все вдасться і що ми переїдемо в Берлін.
Опера “Чарівна флейта” (Вольфганг Амадей Моцарт)
І як вам тут? Що, власне, криється за цим мовним штампом – “провідна європейська оперна сцена”?
Наталія: У мене асоціація зі спортом. Ти або пробігаєш стометрівку за 10 секунд, або ні. І це насамперед дисципліна. У нас є наші “м’язи” – голосові зв’язки. Це наш інструмент, який треба тренувати. І це також фізична форма. От зараз у нас буде 12 днів без вихідних. Кожного ранку – репетиція, а потім вечорами або чергові репетиції , або вистави. Коли всі люди закінчують роботу, ми тільки на неї йдемо. І незалежно від того, що відбувається у тебе в житті, ти маєш вийти на сцену і відпрацювати на повну.
За кожною виставою стоїть – ви навіть собі не уявляєте – титанічна праця великої кількості людей. Починаючи від костюмерів і кравчинь – тут розкішні костюми, зшиті індивідуально. Плюс працює величезний технічний відділ, бо сцена рухається в усі боки і декорації змінюються постійно.
Тобто не економлять на постановках?
Наталія: А вони не можуть економити! Квитки у партері коштують 200–250 євро, тому глядач очікує висококласну виставу. І від нас цього вимагають – на 100 відсотків відпрацювати. Це може бути шоста вистава за тиждень, і ти втомлений, бо жива людина. Але виходиш і граєш роль – сьогодні ти японка, завтра монашка чи жінка легкої поведінки, жриця або рабиня.
Тетяна: В опері “Мадам Батерфляй” треба просидіти 10 хвилин на колінах, не рухаючись. А в “Пригодах пана Броучека” ми мусили бігати, стрибати, повзати, валятися на сцені і співати при цьому. Тобто фізична підготовка теж має значення.
Це справді круто – виступати на одній сцені з Еліною Гаранчею, Сонею Йончевою, Людмилою Монастирською. І так, це один з найкращих театрів світу. Сучасний театр, де поєднані класичні традиції з технічними інноваціями, можливостями сьогодення і режисерськими експериментами.
У нас є штатні режисери, але особливість таких великих європейських театрів у тому, що “свої” режисери зазвичай не ставлять опери, а ведуть їх далі. Натомість режисери, які роблять постановки, – це вільні митці, неангажовані жодним театром, яких запрошують поставити ту чи іншу оперу. Це поширена в Європі практика. Разом з диригентом він набирає каст – і починається робота. Це мінімум рік. Художники, костюмери, декорації, хореографія. І пошук солістів, у яких графік розписаний на роки вперед. Потім починаються репетиції, що тривають приблизно пів року. Тобто за цим стоїть серйозна логістика.
У нас п’ять-шість оперних прем’єр на сезон з хором. Плюс опери без хору і балет – виходить мінімум десять. Але ж паралельно йдуть репертуарні вистави. Деякі з них – стара перевірена часом класика, яку показують кожного сезону. Сучасні опери також є частиною репертуару театру, але їх після циклу прем’єр можуть повторити лише у наступних сезонах.
Ми з Наталією майже у всіх постановках співаємо в цьому році, в яких задіяний хор, – це 25 опер і 3 концертних твори. У перший рік я рахувала вистави – було 106. Тепер уже навіть не рахую.
Які вистави улюблені?
Тетяна: У мене з класики – “Турандот”. З сучасних опер – остання прем’єра, це вистава “Хитра лисиця” чеського композитора Леоша Яначека – вона дуже жива. Ми там були і курками, і прибиральницями, і гостями весілля. Головне було – встигати переодягнутися.
Наталія:
Мені дуже подобається наша опера “Пригоди пана Броучека” того ж таки Леоша Яначека. Це була дуже потужна постановка – режисер підняв тему російської агресії проти Чехословаччини і провів паралелі із сучасними реаліями. Момент, коли танк виїжджає на сцену і руйнує декорації, – це був дуже сильний меседж.
А зараз її можна побачити?
Наталія: Це була минулорічна прем’єра. Як уже зауважила Тетяна, тут опери не повторюються часто. Вистава може йти кілька разів на сезон, а потім повторитися через пару років.
Що порадите новачкам – з чого починати знайомство з Берлінською державною оперою?
Наталія: Починати, мабуть, з оперних хітів – “Кармен”, “Травіата”, “Тоска”, “Ріґолетто”, “Богема”. Це знайома музика, і постановки тут чудові.
Тетяна: Сучасні постановки інколи потребують підготовленого глядача. Втім, навіть якщо вистава не відгукнеться, можна заплющити очі й просто насолоджуватися оркестром, солістами світового рівня та хором – у нас справді розкішні великі хори.
Опера Джузеппе Верді “Трубадур”
Якщо порівнювати з Київською оперою, яка відома своєю консервативністю, Берлінська сильно відрізняється?
Наталія: Дуже сильно. Нещодавно я спостерігала за оперою як глядачка у залі, бо наш хор не брав у ній участі. Було запрошено бароковий оркестр, і також балетна трупа була запрошена. Так от, балет був на 50 відсотків оголений. Тобто вони були в нижній частині спідньої білизни. І це сприймається публікою абсолютно спокійно. Для них природність тіла не є чимось вульгарним.
У вагнерівській опері “Персифаль” у нас акторка роздягається на сцені. А в „Дон Карлос” є сцена страти, де абсолютно оголені люди висять вниз головою, прив’язані до стелі. Але треба розуміти, що це не епатаж заради епатажу. Все диктується драматургією і задумом режисера. Якщо він вважає, що таким чином можна посилити кульмінаційний момент напруги, його ніхто не цензурує.
Але поруч із цим є абсолютно класичні постановки, як “Мадам Батерфляй” – з автентичними японськими костюмами і традиційною сценографією. Або “Тоска”, де ми з голови до ніг вдягнені в монашок. Тобто кожен знайде щось для себе.
Тетяна: До речі, для отримувачів соціальної допомоги є можливість придбати квитки по 6 євро. Якщо залишилися вільні місця, вони виставляються на продаж у касі за годину до вистави. Може випасти можливість навіть у перший ряд потрапити – це свого роду лотерея. Треба просто моніторити сайт театру, і якщо за кілька годин до початку є квитки у продажу, їхати і займати чергу.
У Берлінській держопері досі немає жодної української постановки. У вас є пояснення, чому так?
Наталія: Пояснення тут дуже пряме. Для цього потрібні лобісти української культури на рівні керівництва театру. Як от, наприклад, подружжя диригентки Кері-Лінн Вілсон та генерального директора Метрополітен-опера Пітера Гелба. Кері-Лінн має українське коріння і з початком російської агресії вони разом дуже багато зробили для промотування української музики у світі.
Так от, зараз вони готують світову прем’єру в Метрополітен-опера – оперу “Матері Херсону” сучасного композитора Максима Коломійця. Також у Варшаві були українські постановки, у Мюнхені. У Берліні поки що ні.
Натомість зверніть увагу – у нас з успіхом йдуть опери Леоша Яначека. Можливо, якоюсь мірою на це вплинуло те, що диригент сер Саймон Реттл – колишній керівник Берлінського філармонійного оркестру, дуже впливовий музикант – одружений на співачці чеського походження. І завдяки їй полюбив цю культуру і став свого роду її послом. Тому чеська музика виконується частіше, ніж, наприклад, польська, сербська чи українська.
Тетяна: І ще треба зауважити, що тут дуже серйозний підхід до кожної вистави. За цим стоїть велика і складна репертуарна політика театру, в якому все розписано на роки вперед. І от, наприклад, прийшов новий інтендант до нас, але він змушений працювати наступні декілька років з тим матеріалом, що лишився від попередника. Тобто німецька бюрократія оперному мистецтву теж не чужа. І система досить інертна. Тому потрібен час, але я впевнена, що колись українська звучатиме на сцені Берлінської державної опери.
Наталія: Але зрештою є інші можливості для промотування української музики. Зараз інтерес до неї – на жаль, через сумний привід – справді великий. І ми цим користуємося, щоб презентувати її тут. Зрозуміло, що ми не впливаємо на репертуарну політику Берлінської державної опери. Але ж є Spotify, є YouTube, які ми маємо максимально використовувати. І звісно, живі концерти, в яких ми співаємо. Багато з них – благодійні. Зокрема, брали участь у концертах на підтримку Харківської державної академії мистецтв та у концерті фонду LifeBridgeUkraine, який опікується протезуванням українських воїнів.
І як реагує німецька аудиторія?
Наталія: Німці справді тепло сприймають цю музику – навіть підспівують. Ми роздаємо роздруківки українських народних пісень з нотами і текстом латиницею. У них, в принципі, є великий сентимент до слов’янської музики, просто раніше вони чули переважно російську. Але тепер відкривають і українську.
Навіть наші колеги з театру приходять на концерти і щиро дивуються: “Ой, а я не знав, що у вас є така музика, а я не знав, що у вас є така культура”. Ну звісно – а звідки вони можуть знати? Цілі пласти чудової музики, у тому числі й вокальних творів, невідомі навіть українцям.
Тетяна: Треба зауважити, Наталія має справжній талант шукати в архівах ноти. Про деякі з “відкопаних” творів я, професійна музикантка, дізналася лише від неї. Тому що коли я, навчаючись у Київській консерваторії, шукала в бібліотеці українську музику для виконання, там майже нічого не було, крім затверджених у СРСР творів.
10 травня у Наталії буде прем’єра диску “Вибрані пісні Федора Надененка” – блискучого українського композитора першої половини ХХ століття. Три пісні на слова Миколи Вороного виконуватимуться вперше, тобто в Берліні відбудеться світова прем’єра.
Але вже 35 років, як немає СРСР. Чому досі часто доводиться чути про невідомі твори невідомих українських композиторів?
Наталія: Бо вони досі залишаються в архівах, і їх треба шукати, замовляти доступ в Інституті рукопису. І кожного разу це шок – бачити, з яким завзяттям Росія намагалася знищити українську ідентичність.
Оті ж самі пісні на слова Вороного – це були абсолютно нейтральні вірші про природу. Але після того, як поет був розстріляний як “ворог народу”, ці твори були вилучені з музичних бібліотек і потрапили в архів на консервацію. Я можу наводити ще дуже багато прикладів – повірте, це тонни рукописів. Тому “розкопки” все ще тривають.
Розкажіть, будь ласка, про ваш інтернаціональний квартет Unity 4, який народився у стінах Берлінської державної опери наприкінці минулого року. Хто виступив ініціатором – ви чи ваші колеги-чоловіки? І як все починалося?
Тетяна: Ідея належить Наталії. На той час ми вже виступили у кількох концертах разом, нам сподобалося, і виникла думка – чому б не співати ще й квартетом? Тобто мати ще одну опцію і можливість розширити репертуар. Але це не було спонтанно. Ми дуже ретельно обдумували, як це зробити і з ким.
У нас інтернаціональний колектив співаків з 30 країн світу – всі вони професіонали високого класу. Але для камерного квартету дуже важливо, щоб музиканти були близькі по духу, і до того ж голоси мають гармонійно звучати разом.
Вокальний квартет Unity 4
Наталія: Творча співпраця – це дуже чутливий контакт, розумієте? Тому що коли ми виходимо на сцену таким камерним колективом, ми маємо звучати як одне ціле і бути на одній хвилі.
Першим кандидатом, про якого ми одразу подумали, був наш сербський бас Марко Остоїч. У нас були дуже теплі відносини, він справжній друг України і, зрештою, слов’янин, який навіть трохи розуміє українську, і фонетика для нього в принципі звична. Ми запросили його долучитися до концерту на підтримку Харківської академії мистецтв – він радо погодився, і це був наш дебют як тріо.
Тетяна: А далі вже почали шукати тенора і придивлятися до нашого китайського колеги Хонг Джоу. У нього розкішний голос, і він чудовий актор. Хонгу сподобалася наша ідея. І знаєте що? З’ясувалося, що він має неймовірний талант до мов.
Коли ми між собою іноді спілкуємося українською, він цікавиться окремими словами, запам’ятовує їх і наступного разу вплітає у нашу розмову німецькою. І співає українською мовою він абсолютно без акценту. Якщо заплющите очі, ви ніколи не подумаєте, що перед вами співає китаєць.
Але ж коли ви йому запропонували співпрацю, ви не знали про ці його здібності?
Наталія: Так, це вже було приємним бонусом. Більше того, нещодавно він поділився з нами, що був би не проти одружитися з українкою, тому що йому дуже подобаються наші жінки.
Хонг Джоу і Марко Остоїч
Що вже є в репертуарі українською?
Тетяна: Наш дебют відбувся напередодні Різдва у Берліні. У церкві району Райнікендорф ми виконували європейську духовну музику. І, природньо, заспівали “Щедрика”. Також уже виконували народну пісню “Ой, чий то кінь стоїть”. Сподіваємося, що до наступного виступу, який готуємо на осінь, український репертуар розшириться.
А як щодо сербського і китайського? Адже повинен, мабуть, бути мовний паритет.
Наталія: Безумовно. Є такий цикл для квартету “Руковет” – це сербські народні пісні в обробці Стефана Мокраняця. Це чудова слов’янська музика, близька до нашої за своєю пристрасністю.
Тетяна: Я думаю, ми дійдемо також і до китайських вокальних творів . Оскільки ми інтернаціональний колектив, логічно буде використати можливості кожного з учасників. Тим більше у нас є чудовий провідник у світ китайської народної музики.
Як вам вдається це поєднувати з роботою в театрі?
Наталія: Ми справді маємо велике навантаження – я невипадково порівняла нашу роботу зі спортом на початку інтерв’ю. Але коли ти музикант, ти не можеш відмовити собі в задоволенні зробити ще щось більше і краще. Тому зустрічаємося за годину-дві до репетиції в хорі і працюємо. Крім любові до своєї справи, нас об’єднує також те, що ми всі четверо – трудоголіки.
Фото – Валерія Семенюк/Amal News та з особистого архіву співачок
