У німецькому видавництві вийшла книга поезій юної українки Злати Журавльової. 13 листопада о 20:00 у залі Studiobühne Berlin (Marchlewskistraße 6, 10243 Berlin) відбудеться двомовна поетична вистава-презентація Vorspiel (“Прелюдія”). Поезії Злати – це відверта розмова з реальністю: лірична, іронічна, жіноча, з відтінком провокації. Поетка розмірковує про життя, любов та війну. На репетиції побувала Наталка Якимович.
Я так дивлюся, що ви готуєте справжнє шоу. Це ніяк не класична презентація збірки поезій.
Так, це повноцінна театральна подія, а в її основі моїх 11 віршів. Над постановкою працюють режисерки Марта Писанко та Поліна Охриткова. Ще я запросила три музикальні гурти: bezlich band, kvytlyst та зарабуду. Тобто буде рояль, барабани, гітари, скрипки та духові. Долучилися співачка Natalie Lightt та саунд-продюсерка nntn musik. Мені надзвичайно пощастило, що мою ідею підтримали мої друзі – молоді актори й акторки: Софія Крошка, Марго Журавльова, Назар Псядло, Kihod, Софія Болдирєва та Саверіо Міроді.
Як і сама книга, вистава буде українською та німецькою мовами. Назва Vorspiel має подвійне значення. З одного боку – це прелюдія як літературний чи музичний вступ, що налаштовує на головну частину твору. З іншого – у романтичному сенсі – це інтимний, емоційний, часто недомовлений жест перед близькістю.
Розкажи про себе та свою родину.
Я з маленького села поблизу міста Дніпро. Але завжди всім кажу, що я з Дніпра, бо ходила там в школу. Я з великої родини, нас 4 дітей в сімʼї – дві дівчинки і два хлопчика. Я найстарша. В мене дуже активна сімʼя. Ми багато подорожували, завжди щось вигадували, займалися спортом. Дуже багато часу в дитинстві я провела на вулиці. Бо, по перше, інтернету не було, а по друге, батьки багато часу проводили на вулиці через роботу – вони вирощують рослини.
Ти переїхала до Німеччини у 2019-му?
Я переїхала сюди, щоб навчатися в університеті. Мені було 16 років і не було розуміння, де саме я маю опинитися. Я не була певна, чим хочу займатися. Мені точно хотілося подивитися світ і я завжди кажу, що Берлін обрав мене, а не я його. Спершу було важко, бо я була сама, тоді в Берліні було мало українців, невелике ком’юніті. Доводилося самій вирішувати всі питання по документах, квартирах і так далі.
Ти сильно сумувала за домом?
Сказати чесно, не памʼятаю, щоб я сильно сумувала. Навколо було так багато нового і цікавого. Універ, потім я дуже швидко знайшла роботу, яка мені дуже подобалась, і яка мала вирішальне значення в моїй карʼєрі. Складно справді було, коли стався локдаун і я не могла виїхати з Німеччини декілька місяців. І оце сидіння вдома. Мені, як людині з села, було важко прийняти факт, що не можна виходити на вулицю. Але я розбила огород на занедбаному клаптику землі біля мого WG. Навіть був врожай, щоправда, його доводилося відбивати у пацюків.
Коли почалося повномасштабне, які твої були думки та дії?
24 лютого я прокинулась зранку і як завжди збиралася на роботу. Це вже був передостанній семестр і тому я ходила на практику в ту ж саму компанію, де і починала. Коли я побачила повідомлення в телеграмі, я звісно ж почала дзвонити своїй родині, друзям, хлопцю. Було тотальне відчуття нерозуміння і безпорадності. Я по якійсь інерції прийшла на роботу і не знала як реагувати на погляди моїх колег. Я просто сиділа і ридала. Мій бос, якому я дуже вдячна, сказав, що я можу не працювати, і я пішла на демо. Перше демо з приводу війни. По дорозі швидко робили із подругою плакати і друкували фотографії.
Потім намагалася хапатися за будь що, аби бути корисною – купувала ліки, збирала гуманітарку, допомагала біженцям. От просто випадковим людям з чатів. Якось одній жінці ми з моїм босом привезли та встановили меблі. Їй дали порожнє соціальне житло в маленькому селі поблизу Берліна. Вона була ледь старша за мене і щойно народила дитину в бомбосховищі. Ця історія дуже сильно мене вразила.
А потім ти стала опікункою своїх братів та сестри.
Мої батьки не хотіли виїжджати. Ми домовились, що я заберу своїх братів та сестру до себе, і ми трохи поживемо разом. Памʼятаю, як батько сказав: “Злата, це надовго, десь до пів року”. Ми прожили разом 2 роки. Коли ми зустрілися в Берліні 8 березня 2022-го, на той момент дітям було 6, 8 і 13 років. Так в 19 років я стала опікункою. Це ще окрема історія, скільки процедур треба було пройти. Я думаю, ви розумієте, як складно отримати право на трьох дітей, коли ти студентка і тобі 19.
Що було найскладніше в цьому процесі?
Спершу було дуже багато питань, на які я просто не знала відповіді. Де нам жити? Як знайти школу і дитячий садочок? Як все це організувати? Але поступово на нашому шляху з’явилося багато чудових людей, які нам допомогли все організувати. Я безмежно їм усім вдячна. Діма, Назар та Марго стали першими українцями, яких взяли в Вальдорфську школу в Берліні. Вже в середині квітня вони почали до неї ходити. Це був цікавий, неповторний час. З дітьми дуже весело, завжди є що робити. Це величезний мій життєвий досвід тепер.
Вже і зуби виривали, і пальці ламали, і в школу викликали через бійки. Але в цілому, я нізащо б не проміняла цей час із моєю родиною, хай би як складно це не було.
Паралельно я дописувала дипломну роботу на тему “Україна як новий туристичний напрямок після війни”. Трошки працювала. З літа 2023 року я почала активно організовувати культурні та просвітницькі події для молоді та збирати кошти на ЗСУ. Ми робили вечори поезії, воркшопи, нетворкінг, покази фільмів тощо. Чесно, перший івент, який я організувала – мій найулюбленіший. Бо це таке класне відчуття: “Вау, нам це вдалося!”. Я працювала в різних проєктах, згодом створила свій, який з часом перетік в україно-німецький ферайн Dva Svity. В нашій команді є як німці, так і українці, і ми намагаємося бути цим мостиком між культурами, людьми та серцями. Незабаром відбудеться фотовиставка, на яку я отримала стипендію. Це проєкт про війну.
Чому ти маючи хорошу освіту і досвід роботи, вирішила продовжувати навчання?
Через два роки роботи мамою 24/7 я зрозуміла, що дітей я дуже люблю, особливо своїх, але є ще так багато всього, що я хочу зробити. Сімейна ситуація трохи стабілізувалася, діти підросли, мама почала приїздити частіше. За ці два роки сімейного життя в мене накопичилося багато енергії та ідей, тож я почала їх реалізовувати. Звісно ферайн – це був перший крок. Також я завжди хотіла отримати освіту в творчій спеціальності, але батьки наполягали на бізнесовій. Тому за першою освітою я менеджер і маркетолог, а зараз вступила в університет мистецтв і вчуся на дуже цікавій спеціальності, яка поєднує мистецтво із суспільством та економікою.
(Злата Журавльова)
Як народилася книга?
Я завжди писала вірші. Все життя. Але ніколи не сприймала це серйозно, аж поки не потрапила в поетичну берлінську тусовку, і так все закрутилася, завертілося. В листопаді 2024 ми організували двомовний вечір поезії і тоді я переклала декілька віршів німецькою. На тому вечері я читала свій вірш “Мій монолог до вас” із перекладом. Це наразі є моя найважливіша робота. Там була німкеня, яка встала і пішла. Потім вона писала мені, що почувається винною за те що Німеччина так мало допомагає України. Ось так, мистецтво поза політикою. Навесні 2025 я відвідала Leipzig Buchmesse і неочікувано познайомилась там із Йоргом. Він видає двомовні книжки, багато з яких українською. Ми відразу почали працювати над книгою. Весь процес тривав понад пів року: переклад, літературні редакції редакції, ілюстрації, робота над текстами та обкладинкою. Чекаю вже цього моменту, коли книга вже буде фізично у мене в руках. Поки все ще не віриться в її існування.
Чому ти вирішила зробити цілу виставу, а не обмежитися просто презентацією?
Ідея вистави зʼявилася в творчому потоці. В нас так багато молодих талановитих українських митців в Берліні – актори, танцюристи, музиканти, як тут не зробиш виставу? Я дуже вдячна своїй команді – за те що вони за це взялися, за те що стараються, приходять на репетиції, пропонують свої ідеї. Без них нічого б не вийшло.
От потрібно вже бігти, бо чекають всі. Обов’язково приходьте 13 листопада о 20:00 в Studiobühne, Marchlewskistraße 6, 10243 Berlin, Germany.
Реєстація тут.
