Ансгар Гільстер, журналіст та активіст, був одним із організаторів історичної демонстрації 27.02.2022. В цей день вона зібрала в Берліні півмільйона людей – безпрецедентна кількість. Початкова ідея полягала в тому, щоб живий ланцюг поєднав посольства різних країн, зокрема українське та російське. Таким чином організатори хотіли закликати державу-терориста до дипломатії. Після 24 лютого представники пацифістського руху виступали проти українських прапорів та присутності українських організацій. Втім, попри розбіжності у поглядах організаторів та активістів, демонстрація 27 лютого пройшла під синьо-жовтими прапорами й стала потужним закликом на підтримку України.
Фото: Ансгар Гільстер
Ансгар працює у Євангельській церкві Німеччини та є співзасновником організації United4Rescue, що рятує мігрантів у Середземному морі. Саме на узбережжі, за словами активіста, задля рятування людей доводиться садити за стіл переговорів організації різних напрямків. У перші дні після вторгнення він допомагав організувати гуманітарний коридор в Україну на федеральному рівні. Гільстер має репутацію людини, до якої можна звернутися з проханням будь-якої складності, яка ніколи не відмовить у допомозі. За словами арабської редакції “Амаль Берлін”, він є хрещеним батьком нашого медіа.
Антон Дорох дізнався в Ансгара Гільстера, чому пацифізм має таку величезну силу в Німеччині, чому деякі німці досі вважають, що США чи НАТО провокують путіна та, чи треба боятися, що ФРН відновить звʼязки з росією.
— Як ви думаєте, чи вплинула позиція миротворчих організацій під час демонстрації на загальний дискурс у Німеччині?
— Ні, в той день пацифістські організації не привернули особливої уваги й не контролювали протест. Навпаки, ми почули унікальну суміш дуже сильних заяв, зосереджених на стражданнях українського народу, санкціях, біженцях, на потребі України в зброї й залежності Німеччини від російської нафти та газу. Вражаюча промова Ірини Бондас (українська активістка у Берліні,— ред.) про її презирство до німецького пацифізму та про те, що Україні потрібні не думки та молитви, а зброя. Я чув, що багато пацифістських організацій дуже образилися її виступом. Сьогодні ми всі бачимо, наскільки правдивими були її слова. Той факт, що деякі німці неохоче підтримують Україну, пояснюється історією розвитку пацифістського руху в Німеччині та історією нашої країни.
— Поясніть, будь ласка.
— Німеччина була агресором, який розпочав Другу світову війну, німці вчинили Голокост. Ця пам’ять сформувала країну – і формує її й досі. Ті, хто виріс після війни в Західній Німеччині, мусили змиритися зі злочинами та звірствами, які вчиняли їхні батьки. «Ніколи більше війни з німецької землі!», «Ніколи знову Аушвіц!» — були двома ключовими ідеями для німецької нації в др. пол. 20 ст. Це призвело до хибного переконання, що якби ми, німці, не брали участь у війні, її взагалі б не було.
Це забруднене минуле та важка спадщина допомагають зрозуміти німецький пацифізм. Тому, на відміну від українців, багато німців не поділяють позитивного ставлення до свого державного прапора.
Фото: Антон Дорох
— Коли саме пацифістські організації отримали таку широку підтримку?
— Пік так званого руху за мир у Західній Німеччині припав на початок 80-х. Близько 300 тис. людей протестували в 1981 році в Бонні – і в наступні роки – проти перегонів ядерних озброєнь між НАТО і Варшавським договором. Рух за мир боявся Третьої світової війни й вважав Сполучені Штати Америки причиною глобальної небезпеки, особливо після того, як США почали війну у В’єтнамі та підтримали диктатури в Латинській Америці. З огляду на це радянська війна в Афганістані не бралася до уваги. Це пояснює, чому деякі німці того покоління досі вважають, що США чи НАТО провокують путіна. Вони застосовують погляди минулих десятиліть до сьогоднішньої реальності, применшуючи російські звірства або навіть вимагаючи від України здатися. Вірять, що під окупацією будуть мир і свобода. З огляду на російську реальність, це маячня.
— Як, на вашу думку, ця війна змінила німецьке суспільство?
— Війна зруйнувала широко поширене уявлення про те, що Німеччина — це затишна бульбашка, де гарантовано безпеку та багатство. Через війну, а також пандемію та наростання кліматичної катастрофи багато людей розуміють, що навряд чи щось у світі можна сприймати як належне. Спільне відчуття таке: «Війна стала ближче до дому». Улюблені політичні наративи руйнуються, коли їх вражає нова реальність. Майже все потребує перегляду: відносини Німеччини із зовнішнім світом і Європейським Союзом. Так само як і наше ставлення до глобалізації, навколишнього середовища, прав людини та насильства. Ми оберемо автократію чи перебудову міжнародних відносин? Чи з’явиться певне розуміння – наприклад, готовність докласти зусиль або той факт, що багатство та безпека залежать від певних передумов?
— Найбільший страх української громади полягає в тому, що Німеччина — відновить бізнес з росією. Вже є політики, які вимагають відкрити “Північний потік-2”!
— Я не бачу в цьому реального ризику. Німеччина, як і всі західні країни, розриває численні зв’язки з росією. Санкції працюють, компанії йдуть з росії, система енергопостачання Німеччини змінюється остаточно. Повернення до колишніх справ вже не буде.
Хто вимагає протилежного, того не можна сприймати серйозно. Такі політики нагадують дощовик, оскільки обіцяють людям те, на що не можуть вплинути. Німеччина не може просто відкрити трубопровід. Відкриття матиме високу політичну ціну, продиктовану путіним. Це робить його неможливим.
Фото: Антон Дорох
— Ви розумієте, чому українські активісти не захотіли брати участь у ланцюгу між посольствами України та росії?
— Я розумію, щобільше — поважаю це рішення. З сьогоднішньої точки зору також зрозуміло, наскільки поганою була ця ідея. Але до війни, я вважаю, це був єдиний спосіб мобілізувати великий натовп у Берліні. Поки ми, німці, ще сподівалися на мир, українці вже зрозуміли, що часи надії минули. Спільні дії – завжди виклик, і за цих дуже складних обставин це, на жаль, не спрацювало. Однак, я твердо вірю в «радикальну співпрацю», тобто об’єднання найрізноманітніших організацій і спільнот. Є велика політична сила в об’єднанні, попри наші розбіжності.
